Глава 4. Пошуки рішень

Справжня сила - не у впевненості, що все буде добре, 
а в готовності діяти, навіть коли здається, що все втрачено

Невідомий автор

Ранок понеділка був для Олексія не надто радісним - спав він мало і погано. Нічні жахи його цього разу не турбували, але все  одно хлопець час від часу просинався - так буває, коли крізь сон наче відчуваєш чийсь погляд. Тож відпочив вночі Олексій дуже умовно, і почував себе відповідно. Добре хоч занять цього дня у нього не було, проєкти, над якими він працював, теж завершились, тож він залишився сам на сам зі своїми думками, неясними страхами і побоюваннями. Його як магнітом тягнуло до батьківського архіву, знайденого в гаражі - він відчував, що серед тих коробок з документами, вкритих густим шаром пилу, захована ше далеко не одна таємниця, щось, що зможе пролити світло на минулі події та відповісти на його невисловлені питання.

Тому, не дочекавшись навіть сніданку, Олексій вирушив на Леваду. Знову перед ним постали таємничі лабораторні установки, прилади і моделі, старі, пожовклі від часу батькові папери. Цього разу він вирішив оцінити вміст іншої шафи, тож схопив з полиці першу ліпшу теку, відкрив її, і почав читати. Перегортаючи сторінку за сторінкою, він весь час натрапляв на згадки про якусь загадкову організацію. Слова "Орден", "РПЦ", "УПЦ МП", "Темрява" весь час виринали з тексту, наче фрагменти забутих кошмарів.

Він згадав, як колись десь читав, що за радянських часів під рясами священників зазвичай ховалися погони офіцерів КДБ. Олексія пройняв холодний здогад, що це і є той самий Орден, який існував і діяв в межах цієї нечестивої церкви, і який й досі продовжує свої жахливі експерименти, прагнучи принести Темряву у наш світ. Багато з їхніх об’єктів - таємних лабораторій, полігонів і місць утримання піддослідних, судячи з документів батька, були розташовані під церквами і монастирями, приховані від очей наївних прихожан.

Перед очима Олексія раптом промайнув образ: шкільна екскурсія до монастиря на Червоному шляху. Тоді вони з класом допомагали археологам розчищати місцевість навколо і всередині старовинної дзвіниці. Він пригадав, як його вразила бездонна шахта під дзвіницею, та дивні, іржаві металеві конструкції, що стояли на бетонних платформах навколо цієї шахти. Тоді це здалося просто загадковою цікавинкою минулого, але тепер, з новою інформацією, все виглядало зовсім інакше. "Треба буде якось по свободі навідатись до монастиря, подивитись що там зараз" - подумкив поставив собі завдання хлопець, згадавши, що і сам монастир, і ту дзвінницю відреставрували  - "цікаво, що сталося з тією шахтою".

Час промайнув непомітно, і соце вже близилось до зеніту, коли телефон Олексія нарешті завібрував. Як виявилось - не в перший раз, бо був у беззвучному режимі. Перш ніж глянути хто телефонує, хлопець пересунув повзунок режиму на бічній грані апарату в положення "Звук", а вже потім взяв слухавку. Це були його друзі - Тоха, Андрій, Тетяна і навіть Ірина вже зібрались біля інституту, звільнившись від своїх справ. "У мене є для вас новини" - сказав Олексій, і вони домовились за годину зустрітися в "Панорамі" та обговорити останні відкриття. Для пива ще, в принципі, було ранувато, однак місце було приємне, та й доки вони зберуться, вже буде пообіді, і можна буде вже себе  потішити одним-двома кухлями під смачну закуску.

Друзів Олексій побачив на підході до будівлі облдержадміністрації. Вони привіталися, дійшли до "Панорами", піднялися на другий поверх, і зайняли столик на балконі. Доки чекали на меню, Олексій поділився своїми знахідками з друзями, і розповів про повідомлення від фонду "Повернись" з пропозицією поговорити. "Давайте зателефонуємо й дізнаємось чого вони хочуть - чому надіслали тобі ті документи" - запропонувала Тетяна. Так і зробили - Олексій поставив телефон на гучний зв'язок і набрав номер, але після кількох довгих гудків дзвінок скинули. І одразу ж в Телеграм надійшло ще одне повідомлення, в якому була вказана адреса якогось складу на Половках, посилання на об'єкт на картах Google, і текст "Чекаємо на вас". Що ж, очевидно випити пива їм не судилося - не вагаючись і не змовляючись, друзі вирішили їхати, хоч відчували невизначеність, та навіть деяку тривогу стосовно цієї зустрічі.

Склад виявився покинутою напівзруйнованою будівлею, яких чимало в цьому районі. Своїм виглядом будівля аж ніяк не нагадувала офіс відомого благодійного фонду, тож трохи походивши навколо, друзі знову зателефонували, аби пояснити, що заблукали. Їм знову не відповіли, але нове повідомлення містило вказівки обійти будівлю з іншого боку. Сказати це було легше, ніж зробити, бо з обох боків складу були густі зарості, в яких ще й ховалися клубки колючого дроту. Врешті решт, друзі знайшли невеличкий прохід, вийшли до зворотного боку будівлі, і зупинились, вражені контрастом - з цього боку склад виглядав зовсім інакше - сліди недавнього ремонту, високий металевий паркан з тим же колючим дротом зверху, ліхтарями, камерами і ще якимось сенсорами на стовпах, асфальтований під'їзд, міцні металеві двері, які автоматично відчинилися, коли вони підійшли ближче. Камера під дахом стежила за кожним їхнім кроком. "Круууто..." - протягнув Андрів, з цікавістю озираючись навколо. 

Як тільки друзі зайшли, двері за ними так само автоматично зачинилися, зловісно клацнувши у повній тиші. Олексій мимоволі озирнувся на вхід, що зачинився за їх, спинами, а коли знову подивився вперед, побачив в кінці коридора струнку жінку середнього віку в тактичному одязі. Вигляд у неї був дуже спортивний і діловий, довге світле волосся сяяло неначе німб, а неприродно сині очі випромінювали доброзичливість, впевненість і водночас ще щось невловиме, що викликало у Олексія настороженість. Жінка привіталась, представилась як Анастасія, регіональний менеджер спецпроектів фонду "Повернись", і провела їх всередину будівлі.