Глава 3. Втрачені душі

"Темрява сама по собі не страшна, страшно залишитися в ній назавжди"

Рей Бредбері

Наступного дня, у неділю, друзі зібралися в Корпусному парку. Повітря було насичене осіннім теплом, ще не холодним, але вже з легким натяком на зміну пори року. Спочатку вони зайшли до "Піци на дровах", проте спільне відчуття невизначеності й серйозності розмови не сприяло апетиту, та й для піци було ще зарано. Зрештою вони взяли по м’якому морозиву і знайшли лаву під великим каштаном, який укрив їх своїм гіллям і шумів над ними листям, ніби намагаючись приховати їхню розмову від випадкових перехожих.

Віддавши належне морозиву, всі з очікуванням поглянули на Олексія, тож він обережно, зважуючи кожне слово, розпочав свою розповідь. Він поділився своїми відкриттями, знайденими документами і пояснив, що вночі йому не спалося, через що він одразу ж побачив те дивне повідомлення з посиланням на папку Диска. Чому саме він не міг заснути, Олексій не сказав, але Тетяна почувши це, зітхнула, зрозумівши, що саме йому могло наснитися. Він відкрив доступ друзям до папки, й вони всі разом, немов зачаровані, втупилися в екрани своїх телефонів і заглибилися в читання. Лаву огорнула мовчанка, що порушувалась лише шелестом каштанового листя, яке, здавалося, прагнуло заховати всі таємниці світу. Стосовно таємниць Олексій не був певний, а от від сонячного світла каштан ховав їх дійсно непогано...

В одному з документів Тетяна раптом натрапила на посилання, яке вело до якогось форуму, і інстинктивно натиснула на нього. Обговорення на форумі розкривали історії людей, які застрягли в темряві на території колишньої ерефії, і схоже, не всі з них - на островах світла. Обговорення були сповнені тривоги, невизначеності й надії. Дуже часто зустрічались згадки про відомий благодійний фонд "Повернись", який раніше допомагав армії, закуповуючи для ЗСУ зброю та техніку, а тепер зосередився на допомозі ветеранам і, - начебто таємно, не афішуючи цього - на евакуації людей з темних земель. Друзі читали мовчки, забувши про залишки морозива, яке тануло в їхніх руках, як втілене у фізичну форму відчуття часу, що швидко, але непомітно і невпинно спливає.

Раптом Андрій перервав тишу: "Чому ми ніколи не чули, що настільки багато людей залишилися в темряві?"

Олексій похитав головою. "Напевно, публіці це просто було б важко сприйняти. Хто б ще з пару років тому повірив в саму темряву? А те, що там залишилось чимало людей - взагалі важко собі уявити... А тим більше - що є хтось, хто не боїться тих страхіть, і ризикуючи собою намагається їх врятувати."

"Це просто неможливо так залишити," - тихо мовила Ірина, її голос був твердий і рішучий. "Я знаю, що ми не герої, не маємо якихось суперздібностей, і навіть серйозної підготовки, але ви ж вже були там і повернулись! Ми маємо знайти спосіб їм допомогти, і цього разу я піду з вами." - продовжила вона, не помітивши, як раптом зблід Олексій.

Вони продовжували читати історії на форумі, повідомлення від людей, що залишилися там ("цікаво, як вони змогли їх тут залишити?" - запитав завжди поміркований Тоха), та від їхніх близьких, які шукали способи знайти їх і повернути додому. Виявилось, що серед застряглих у темряві були і колишні військові, зокрема частина бійців ЗСУ, які брали участь у знаменитій Курській операції. Хлопці лишилися на ворожій території, і зараз, мабуть, намагалися вижити на островах світла чи ховалися від тіней у лісі та руїнах населених пунктів, уникаючи пильного червоного проміня, і божеволіючи від стогону, який лунав з-під землі. Навіть думати про таке було боляче...

Час промайнув швидко, але друзі так захопилися, що коли вони підняли очі від екранів, вже стемніло. Ліхтарі парку освітлювали їхні обличчя, підкреслюючи на них рішучість і, водночас, біль від усього прочитаного.

Попрощавшись, друзі повільно розійшлися по домівках. Але відчуття тривоги не полишало Олексія. Він йшов додому разом з сестрою, занурений у свої думки, і тримав її за руку, наче й досі не міг повірити, що дійсно вона жива і йде поруч. Коли вони наблизилися до свого будинку, то знову побачили знайому чорну машину на протилежному боці вулиці. Вона тихо стояла під самим ліхтарем, наче просто припаркована на ніч, однак виглядала зловісно й хижо. Олексій зупинився, глянув на Ірину - він не розповідав їй, що вже бачив цю машину минулої ночі аби не лякати сестру, але вона й сама зрозуміла, що щось не так - і мовчки підняв ліхтарик. Промінь світла ледь торкнувся темної машини, і тут її двигун раптом заревів, гума задиміла, машина різко зірвалася з місця, і зникла в провулку, залишивши по собі лише темний слід на асфальті. 

Коли вони зайшли до квартири, мати вже спала. Ірина з Олексієм обережно увійшли, щоб не розбудити її, разом тихенько почистили зуби у ванні, побажали одне одному надобраніч, і розійшлися по своїх кімнатах. Але сон не поспішав приходити до Олексія. Спогади, наче тіні, переслідували його, змушуючи повертатися до прочитаних історій, перед очима знову й знову з’являлися все нові обличчя застряглих у темряві людей, а в голові лунали їхні розповіді про невимовний страх і безвихідь, про життя між світлом і тінню.

Оскільки йому знову на спалося, Олексій вирішив продовжити читати документи. І одразу ж натрапив на дещо нове - згадку про Чорнобильську АЕС, яка виявилася не просто атомною станцією, а, за деякими даними - просто прикриттям для таємної лабораторії, що експериментувала з енергією артефакту, подібного до Ока темряви. "Може, фільми про експерименти в секретних місцях і не були такими вже фантастичними?" - подумав він, згадавши "Трансформерів" і греблю Гувера, яка теж за версією сценаристів була лише прикриттям для дослідів з позаземними артефактами...