Глава 1. Повернення додому

"Неможливо двічі увійти в ту саму річку, бо і річка вже не та, і ти вже інший."

Геракліт

Після невдалого (або навпаки - занадто вдалого) батькового експерименту друзі знову залишились самі. Добре хоч, що не в темряві, а на острівці світла, який тепер, з огляду на занедбаність, вже не здавався таким райським місцем. Олексій закрив, а потім повільно відкрив очі - перед ним постало знайоме і водночас чуже оточення - вони все ще були в старій бетонній будівлі радянських часів, в якійсь давно покинутій брудній кімнаті. Стіни потріскані, підлога засмічена шматками обсипаної штукатурки, а крізь уламки стекол розбитих вікон, які якимось дивом ще тримались в прогнивших рамах, проникали тьмяні промені ранкового світла, щедро розбавлені пилом, що висів у повітрі. Щось у цій кімнаті відчувалося до болю знайомим, хоча вони точно не були тут раніше. Його погляд мимоволі зупинився на дивного виду металевій панелі на стіні - кругла виїмка в центрі виглядала, наче створена спеціально для їхнього пристрою, який до речі, все так же ритмічно вібрував у нього в кишені.

"Спробуй поставити його сюди", - прошепотівв Тоха, киваючи в бік панелі.

Олексій дістав з кишені пристрій, який по мірі наближення до панелі, здається, почав вібрувати у швидшому темпі, і обережно підніс його до виїмки. Той легко увійшов на місце, перестав вібрувати, засвітився зеленим, і навіть злегка клацнув, наче прикріпившись до стіни магнітом. Мить напруги, і... знову сліпучий спалах світла. Яскравість була настільки великою, що Олексій примружився, прикриваючи очі рукою. І одразу ж - такий же самий спалах темряви. Все як під час тих батькових "випробувань". Темрява знову огорнула їх, але цього разу вона була ще матеріальніша, схожа на пелену, що танула десь у нескінченності.

Відчуття руху. Наче невидима сила тягне їх крізь простір і, можливо, час. І раптом темрява розвіюється, змінюючись сутінковим мороком нічного лісу. Листя шелестіло навколо, чути було крики нічних птахів, а легкий вітерець насичений пахощами вогкої землі та деревної кори - тим самим ароматом, який ні з чим не сплутаєш, якщо раніше відчув його хоча б раз.

"Це ж ніч! Звичайна лісова ніч"! - захоплено прошепотіла Тетяна, озираючись навкруги, хоч окрім темних стовбурів дерев і неба над головою, щедро всіяного зорями, нічого іншого розгледіти було неможливо.

"Так, це не темрява..." - додав Андрій, усвідомлюючи різницю. Друзі опинилися в лісі посеред справжньої, звичайної, природньої ночі, а не в чужорідній темряві, що охоплювала темні землі.

"Олексію, подивись!" - Тоха показав на невеликий червоний вогник, що мигтів у траві неподалік.

Олексій нахилився і побачив батьків, чи то вже свій диск. Він обережно підняв пристрій, відчуваючи, як холодний метал, трохи вологий від роси, лягає на його долоню. Екранчик диску згас. Ніяких сигналів, жодної реакції на натиснення кнопок - диск більше не подавав ніяких ознак життя.

"Схоже, прилад... вичерпався," - пробурмотів він, заховавши пристрій у кишеню.

"Добре все ж таки, що ми звідти вибрались. Хоч і незрозуміло як саме... Але доведеться чекати до ранку, щоб зрозуміти, де ми опинились", - сказала Тетяна, обійнявши себе руками, трохи зігрітись, хоч насправді тут, у звичайному лісі, було навіть тепліше, ніж у страшних чорних хащах колишньої ерефії.

Вони зібрали трохи сухого гілля, запалили одну з останніх пігулок сухого палива, і підкидаючи в це невелике вогнище гілочки, які валялися навколо, зібралися навколо вогню, намагаючись зігрітися і не надто віддалятися один від одного - нічні звуки лісу ставали все більш знайомими, але все ж таки викликали непевне відчуття тривоги - надто свіжі були спогади про жахи темного лісу, і тіні, які переслідували їх серед чорних покручених дерев. Нарешті, через пару годин, перші проблиски світанку забарвили горизонт у рожевий і блакитний, і друзі змогли краще роздивитися довкола.

Коли сонце зійшло, Олексій першим упізнав місцевість. Він глянув навколо і відчув, як трепет надії наповнює його груди.

"Посадка... річка... Залізничний міст... Пісок... плесо... Це ж Ворскла! Ми вдома!" - вигукнув він, не стримуючи радості.

"Серйозно?" - Тоха роззирнувся, не вірячи своїм очам - "знаєш скільки таких місцин в Україні, та й не тільки в Україні? Ми можемо бути де завгодно..."

І тут хтось з друзів згадав про телефон, дістав і увімкнув його і відкрив карту. GPS впевнено відзначив їхнє розташування - дійсно, кілька кілометрів від Полтави, посадка понад Ворсклою. І, що найголовніше, телефони тут працювали! Це означало, що вони більше не перебували на темних землях, де будь-яка електроніка відмовлялась не те що працювати, а навіть вмикатись.

Зорінтувавшись, друзі поволі вирушили у напрямку міста. Олексій озирався навкруги, і відчував, як його серце стискається при кожному кроці. Це ж тут вони з батьком і сестрою грали в дитинстві, блукаючи цим лісом, шукаючи щось загадкове. Він не міг стримати посмішки при згадці, якою веселою і таємничою грою тоді здавались ці мандри посадкою з загадковими пристроями в руках - він був певний, що це просто дивна гра, вигадана батьком, навіть не усвідомлював, що вони щось шукають, полюють за таємничим артефактом. Та він тоді навіть слів таких не знав - просто віддавався грі і насолоджувався часом, який вони проводили разом з сестрою і батьком. Але разом з цією радістю прийшла і згадка про Ірину, яка викликала щемливий біль. Ще зовсім недавно вона була поруч, а тепер її немає...