Оповідання 7. СЕРПНЕВА ГРОЗА

Вітаю всіх в клубі затятих дачників чи краще сказати літніх вигнанців, що прямують вздовж широких українських ланів на відпочинок! Звісно, багато хто з них не має міцного коріння серед пишних квітучих садів і тому шукають, де б поселитися на літо у знайомих або навіть чужих людей?

Це тепер є ціла індустрія зеленого туризму, а в моєму дитинстві були лише дідусі й бабусі, з біленькими хатинками та городом у дворі. Так, з Вами знову я – дев'ятикласниця Поліна. Хоча моя старенька синьоока бабуня й досі кличе мене Полюшка-Поля...

Літо закінчується й скоро мені повертатися до столиці, але страшенно не хочеться кидати тут бабуню на самоті. Але вона не любить наших стрімких доріг та аромату вбивчої цивілізації. Я цитую саме її. Садочок у дворі моєї рідненької вже постарішав, разом з нею, але яблука пахнуть так само як тоді, коли я вперше невпевненими малими ніжками ступила на цю благодатну землю.

Всі знають, що за шкільні роки в мене тут назбиралася ціла ватага друзів. Таких же радісних вигнанців, що без прискіпливого нагляду батьків, відриваються по повній в садах чи на річці. А ще ми з місцевими дівчатами любимо ганяти, на велосипедах, до сусіднього села. Там є доволі сучасний танцювальний майданчик і диджей знаходить найновіші екземпляри світової попси, під які ми влаштовуємо справжні шалені танці.

І зовсім не брудні, якщо хтось подумав! Підлітки не завжди курять траву чи шукають випивку. Взагалі серед цього живого простору здається такого ніколи й не захочеться. Тільки веселитися та вдихати чарівний зелений світ! Щоб на весь навчальний рік запалу вистачило...

Біда лише в тім, що танці закінчуються пізно й тому ми вчотирьох намагаємося повернутися до своїх місцевих домівок ще до темряви. Та сьогодні мені не везе! На крутому повороті я розігналася так, що ланцюг злетів і їхати далі було неможливо. Самостійно я ту халепу не здолала б і хлопчаки почали чаклувати біля мого транспортного засобу. А сонечко вже зовсім низенько! Та й хмари на горизонті збираються поглинули його в свої сині обійми набагато раніше.

Одна з дівчат висловила бажання чекати на мене, але ж я горда як і моя матінка, а тому відправила її разом з подругами додому. Вони й поїхали собі. Хлопці звісно рукаті й швидко зробили, що могли та я помчала польовою дорогою в бік бабусиного дому.

Але грозові хмари наздоганяли мене доволі настирливо. Блискавка й гучний грім ставали все загрозливішими. Я намагалася невтомно давити на педалі, та стихія була сильнішою за мене й скоро вперіщив такий дощ, що на мені миттю не залишилося жодної сухої нитки.

Далі стало дуже страшно! Світ навколо зовсім стемнів, а електричний струм бив навколо мене все точніше. Я спробувала прочитати молитву, якої навчила мене бабуня й тоді, у світлі блискавки, помітила вдалині закинутий старий дім.

Я не вперше бачила його серед цих полів, але раніше він мене зовсім не цікавив. Тільки наразі, щоб вижити я кинула велосипед серед мокрої трави й помчала на своїх двох до старої хижки.

Спочатку було трішки моторошно заходити в занедбане нежиле приміщення, але в мокрому одязі, на вітрі мені стало так холодно, що все тіло тряслося, наче в пропасниці. Двері повітки для сільськогосподарського майна, збудованого кимось невідомо коли, тривожно заскрипіли й замовкли. А я зняла з себе сарафан та викрутила його якомога докладніше, струснула й одягла назад, але тепліше не стало.

В самій хатинці було доволі тепло й пахло сіном та старим деревом. У спалахах блискавки я побачила на столі свічку й спробувала навпомацки пошукати сірники. Знайшла! Вони завбачливо лежали поруч. Чиркнула, приклала до свічки й тепер мала можливість оглянути тимчасовий прихисток туристки...

Ну, не такий він вже й страшний! Просто багато пилюки та трохи павутиння повсюди. А ще біля стіни стоїть старий дерев'яний ослінчик й на ньому лежить міцна бавовняна рогожка. Я завернулася в неї й сіла, щоб зігрітися. Здається виходить!

Шалений гуркіт грому дещо віддалився й теж був не такий страшний. Я розуміла, що після закінчення зливи, з поїздкою в бік селища, прийдеться важкувато. Але ж не ночувати мені посеред цих непристосованих нічийних стін! Та й бабуня розум втратить від хвилювання.

А зателефонувати їй я не можу, бо залишила свій телефон у сховку на велосипеді однієї з подруг. У неї був такий чудовий шкіряний ранець й ми всі складали там свої гаджети та йшли танцювати. І ніхто й ніколи їх не крав. Ось тільки взяти телефон собі, на час аварії, я якось забула...

Мені стало тепліше й очі самі заплющилися. Я поступово сповзла на ослінчик усім тілом і здається заснула. Тепер грім відійшов кудись далеко та й блискавок більше не було видно. Я відчула як мене вкрили ще чимось теплим і легким. Тепер я зовсім зігрілась. Міцні руки огорнули моє тіло і я почула лагідну мову: «Спи, дитино! Не бійся... Я зігрію й охоронятиму тебе тут,  доки не відпочинеш».

Я відкрила очі й побачила, що сиджу у якомусь дивному величному кріслі, на руках у невідомого могутнього чоловіка. Його сиве волосся пасмами спадає на плечі. А одяг нагадує костюм середньовічного лицаря. Поли плаща опускаються додолу, але вони геть чисті й сухі. Тобто під дощем він не був! Від нього немає жодних ароматів і я його зовсім не боюсь. Навпаки, той доброзичливий тихий голос розповідає щось дивовижне, а я зачаровано слухаю й лише киваю уві сні...

Та раптом я стрімко смикаюсь і прокидаюся на все тому ж ослінчику, під сухою рогожкою. Здивовано сідаю й оглядаю себе. Мій сарафан зовсім сухий і навіть не пом'ятий. Так наче я й не потрапляла під шалену зливу, в страшну грозу. Свічка на столі майже догоріла, а на вулиці ще сіріло. Я прочинила двері назовні й вони так само сумно заскрипіли, як тоді, коли я заходила сюди.