Оповідання 6. СМЕРТЬ ЗМІЇ

Вітаю, народ! З Вами я – студентка Поліна.
Кажуть, що я дівчина розумна. Але батькам не терпілося зробити мене ще розумнішою й тому, відразу після школи, вони кинули мене на амбразуру одного відомого універу.

Ні, навчатися я страшенно люблю й, мабуть, не перестану ніколи. Тільки моєю мрією була журналістика, а мама марить бачити мене педагогом? Ви ж знаєте мою маму! Простіше подолати дев’ятибальний шторм, ніж сперечатися з нею. Я погодилась.

У житті все згодиться. Трохи накопичу знань тут, а потім якось вмовлю цю горду жінку та й переберусь на улюблений факультет, до іншого вишу. Інколи студенти скаржаться, що перший рік тяжкий. Ну, звісно! Коли ти далеко від дому або зовсім не готовий до навантаження навчальним процесом чи просто втілив мрію батьків?

А я навчаюся в рідному місті та повторюся, що «гризти науку» страшенно люблю. Хоча поки тут, для мене, не відкрили майже нічого нового. Так, деякі доповнення до шкільної програми, а я завжди чекаю на щось цікаве й нове!

Тому більше займаюся самостійним розширенням знань та надзвичайними знайомствами. Ось, наприклад, у мене є подружка, що прибула до нас аж з Нової Зеландії. Ця смаглява весела дівчина – представниця древнього народу маорі. Ми називаємо її Сула, бо правильно вимовити повне ім'я красуні не вдається навіть нашим викладачам-мовникам.

Але те, що вона розповідає про древню культуру свого народу – неймовірно захоплює. А ще Сула показувала мені свою татушку, котра підкреслює традиції народу маорі, які й досі існують. Звісно в нас є студенти з Чилі й Афганістану. Та наразі всі вони полетіли до своїх домівок і, скоріше за все, дуже щасливі.

Я ж повертаюся до свого двору, де живуть ті, кого я знаю з народження. Якось навесні, коли я готувалася до фінальної сесії – мама прийшла додому страшенно збуджена. Взагалі-то це її природний стан, але тоді вона кричала, що розіб’є одному нашому сусіду його галасливий байк.

Вона махала рученятами й розповідала, як той шибеник ледве не вбив її своєю новою залізякою, просто посеред нашого двору. Це вона про Тімку. Є такий. З раннього дитинства він сидів у дворі, з батьком біля їх авто, та пристрасно вбирав технічні знання разом з ароматами мастила й бензину.

Спочатку батьки купили йому скромний невеличкий мотоцикл й він роздирав на шматки нічну тишу, коли повертався з заміських перегонів. Але тепер хлопець вже сам працював на станції техобслуговування й чекав на призов до війська. Та з недавніх пір у нього дійсно з’явився доволі крутий сучасний байк.

Ось і зараз я визирнула у вікно та з заздрістю роздивлялася його дивовижного вороного. «А, пізніше поспілкуюся в мережі! Куди вона подінеться?» - промайнуло в голові. Я вирішила попрохати Тімку покатати мене на своєму стальному коні. Від запропонованого хлопець зашарівся, але миттю погодився та подав гарного штурманського шолома.

Сусід попрохав мене нічого не боятися й міцно триматися за нього на трасі. Від мами в мені застрягло трохи тієї нестримної гордості і я подумала, що він перебільшує. Але коли ми вибралися на Кільцеву й водій почав набирати шалену швидкість – я приліпилася до нього, наче до рідного. Надійний шумопоглинач трохи рятував від галасу насиченої дороги, та світ навколо перетворився на нескінченні прямі лінії. Вони лише змінювали колір чи розміри й не мали жодних об'ємних контурів.

Ось цей ненормальний все ж знизив швидкість та зупинився з районі озер, котрими рясніють наші заміські простори. Тімка впевнено обрав доволі якісну ґрунтову доріжку й поїхав поміж високих трав, ближче до води. Здогадуюся, що він добре знав ці місця.

Наразі божевільний гонщик зняв шолома й подивився на мене своїм традиційно гарячим поглядом. З блаженною посмішкою він просто запитав: чи я не боялася? Сказати, що він ідіот – було б  недостатньо влучно.Тому я похитала головою й відповіла: «НІ».

Та хлопець, якого я знала з дитинства цієї миті чомусь виглядав занадто піднесеним. Він розважливо примостив свого вороного під деревом на гальмівну педаль, а сам легко впав у траву. Виглядало, наче він моментально розслабився та вдоволено заплющив очі. Щоб не заважати його релаксу, я пішла погуляти травами й назбирати місцевих квітів.

Те, що я бачила й чула навколо – було неймовірним! Кожне живе створіння, яке мало тут свій дім, намагалося розповісти власну історію й додавало акордів до загального хору життя на землі. Я вслухалася у цей неповторний спів і страшенно раділа, що так раптово відірвалася від асфальту й потрапила до фантастично живого світу!

Звісно після стрімкого «заїзду» мої ніжки ще трусилися, але квіти навкруги притягували, наче магніт. Я зривала квітку за квіткою та складала прекрасний різнобарвний букет. І так захопилася тією польовою флористикою, що не відразу відчула її...

Спочатку розпізнала дивне шипіння, не схоже на інші звуки. А потім побачила очі змії. Ніколи не думала, що можу бути загіпнозована поглядом сірої отруйної гадюки. Вона вперто дивилася своїм хижим жовтим поглядом, прямо в мої очі, та вже снувала роздвоєним язиком, готуючись напасти.

Далі боковим зором побачила, як Тімка зробив шалений стрибок і вдарив мене вище живота. Я відлетіла далеко вбік і завмерла. Чула свист палиці в повітрі й те, як отруйна тварина прощалася з життям. Моторошні звуки шкіри, що тріскається під ударами – мій мозок закарбував назавжди.

Далі відважний сусід кинув палицю вбік, підійшов та подав мені руку. Він вибачився, що вдарив і спитав: чи нічого в мене не болить. Я ще була в шоці та розуміла, що на ребрах точно буде синець, але ж це краще, ніж чекати смерті та мчати в агонії до лікарні.