Оповідання 5. ВЕЛИКДЕНЬ

Вітаю шановне зібрання! З Вами знову я – доросла Поліна.
Не буду зловживати вашою увагою, бо всі давно знають, на честь кого мене так назвали. Та я завжди називатиму її Полюшка-Поля. Жінку, що мала добрі волошкові очі й неймовірно щедре та відкрите цілому світу серце. Так, я кажу про мою ріднесеньку БАБУНЮ!

Сьогоднішню розповідь я присвячую їй та святу, що для частини людства настане вже за кілька годин. Звісно я говорю про ВЕЛИКДЕНЬ. Великий день, котрий дав світу воскресіння нашого Христа Спасителя.

Якось один дурник, на традиційну фразу: «Христос Воскрес» спитав у мене: «А ти це бачила?» Я перехрестила його й відповіла: «Ні, я не бачила, але є легенда і люди вірять». Нормальна людина повинна вірити у щось хороше, величне й святе. Тоді біди на землі було б менше. А через таких недолугих ми й чуємо наразі виття сирен та молимось за загиблими.

Але на час розповіді, залишимо думки про тяжку боротьбу та повернемось до мирних днів, коли всі ми ще й уявити не могли так близько слова «війна».

Тоді вона була мирна та, традиційно, йшла під дахом нашого дому між мамою з татом. Вони не вперше вирішували: де провести Великдень – в Києві з друзями чи «попертися», як казав тато, до тещі в кущі?

А кущі в бабусиному дворі були різнобарвні й прекрасні, тут тато неправий. Адже бузок і жасмин, а ще смородина, малина та калина з терном – то найгарніші кущі, які я бачила у житті! Та батько хотів провести день з друзями під Володимирським собором, посидіти за святковим столом, а закінчити свято в гаражі.

Ні, мій тато непитущий, він тоді був відповідальним керівником, але чарчину за здоров’я міг перекинути запросто. Та я не про це. Я теж була вже дівчинка майже доросла і мене відпускали з друзями на пікнік до лісу, на шашлики, чи до озера, де дурні хлопці плавали наввипередки у холоднючій воді.

Але я завжди хотіла до БАБУНІ!!!
І зараз розповім про той Великдень, що пам’ятаю в її домі вперше. Здається тоді мені було років три? А мариться, наче вчора…

Приїхали ми звечора і коли увійшли до бабусиної господи – там стояв такий неймовірний аромат свята, якого я не зустрічала більше ніде на землі. Отой солодкий дух великодніх пасок і бабусиних пухких пирогів для мене залишиться неповторним!

Пізніше волею долі, разом з чоловіком, ми побували багато де в світі. Бачили гори і моря, бували в доволі екзотичних та чудернацьких місцях. В Арктиці не були – казати не буду! Та й не люблю я льодовиків. Хоча гірські вершини, вкриті льодом бачила.

Це я про те, що їжу теж спробувала найрізноманітнішу й смачну. Але ніякі зіркові ресторани, навіть близько не можуть зрівнятися зі смаком бабусиних пасочок та пирогів. І неважливо: були вони з маком чи з капустою, з шупенею чи сиром – все одно найсмачніші на землі. Не дивлячись на те, що в моєму власному домі наразі стоїть аромат святкових смаколиків – боюся не допишу. Просто, від згадки, слинкою захлинусь!

Та повернемося до минулих років. Отож у бабусиному селі була невеличка, але дуже красива церква. І пережила вона все: дикунів-більшовиків і німців та знову більшовиків, але стояла тихо й наче промовляла: «Люди, опам’ятайтесь! Я ж потрібна вам, щоб вірували, щоб молились…»

Бабуня Полінка збирала святковий кошик та з подругами йшла звечора до служби. Ці невтомні українські трударі, вони працюють вдень, а вночі, коли потрібно – моляться і не мають втоми та спокою. Доки будемо рівнятися на них – ми непереможні!

А рано-вранці вона поверталася піднесена, наче й не стояла на ніженьках уночі. Така усміхнена та світла, немов дійсно бачила те величне дійство і говорила з Ним. Вона точно вміла розмовляти з Богом і він її точно чув. Це я знаю через біду, котру пережила у житті. Тоді вірою своєю бабуня мене врятувала.

Так от, повернувшись, вона наливала у велике блюдо святої води і клала туди червоне яєчко, потім трішки водила ним по воді та  виймала й розмальовувала мені першій щічки. Я заплющувала очі й було так добре, наче справді мене торкався Господь. А вона ще й промовляла молитву про здоров’я та красу.

Знову не хочу хвалитись, але ті бабусині побажання здається здійснились. Багато хто у цьому житті вважає мене гарною. Може допомогли її Великодні ритуали, або просто я схожа на неї, бо саме бабуня вселила в мене силу добра й любові. За це я дуже вдячна їй!

Пройшли роки і моя світла відлетіла на небеса до Богів, а я кожного Великоднього свята, уже в своїй родині інколи намагаюся повторити те дійство та ніхто чомусь не вірить в нього, як я тоді.

Звісно, всі ми люди двадцять першого століття і в нас багато техніки, гаджетів, а ще отієї страшної біди, що чомусь поселилася поруч. Та я вірю, що вже наступного року ми зможемо взяти святкові кошики й піти дружною компанією під Володимирський собор, як робили це раніше багато років та більше не почуємо тривог і зведень…

Ось про що я мрію сьогодні, коли згадую про кохану Бабуню і до настання свята залишається лише кілька годин! А ще вірю, що Христос Воскрес і наша ненька Україна воскресне радісними усмішками такої ж наївної малечі, якою я була колись.