Оповідання 4. ПЕЧЕНА КАРТОПЛЯ

Зараз я розповім шановному зібранню ще одну прикольну історію зі свого дитинства, але такою вона здається тепер, а на той момент – більше нагадувала страшилку!

Я прийшла зі школи дуже весела, кинула портфеля кудись у кімнаті й побігла розповісти батькам про відразу три п’ятірки за день! Але до моїх успіхів вони звикли, та й наразі обом було точно не до мене.

– Мені терміново треба до холодів гуму поміняти, а потім поїдемо! – кричав тато.

– До холодів ми з голоду помремо! Та й немає в цьому ніякої нагальної потреби, дорога суха й чиста! – розпиналась у відповідь мама.

– З чого стільки шуму? – запитала я предків.

– Твій тато думає, що картопля сама до нас приїде. Ось і не бажає цими вихідними їхати на село. Хоча коли це в нього було радісне обличчя перед поїздкою до тещі?

– Знову з хворої голови на здорову! Я Поліну Іванівну люблю всією душею, але ж треба попереджати. У мене купа роботи в гаражі...

Далі їх дебати я не слухала, а просто взяла яблуко зі столу та й пішла приготувати щось з домашки. Як заспокояться – мама покличе на вечерю, бо наразі цього вулкану не зупинити нічим.

За столом я почула, що зранку ми таки поїдемо до бабуні. Viva матріархат!
Пару годин дорожньої пилюки та ось я вже в обіймах найкращої жінки на землі. Моя бабуня – мій кумир на всі часи! Вона про це знає й теж любить мене більше за всіх.

Я знову сплю в духмяних пахощах її подушок. Ніде у світі не знайдеться таких чарівних ароматів, якими віє від бабусиної білизни! Це тепер ми всі користуємося різними хімічними домішками до пральних машин. А вона сушила трави, подрібнювала те неймовірне асорті та вкладала поміж білизни в мішечки з льону. І тоді, в будь-який місяць року, вся постіль була насичена пахощами літа й меду...

Батьки, скоріше за все, вже набили авто мішками зі свіжовикопаною картоплею та бабусиними закрутками, а я блаженствувала в ліжку кілька годин. До мене зайшла мама:

– Полінко, там тебе Тамара кличе надвір.

– Скажи, що я зараз буду, – зробила я солодкі потягушки та знайшла светра й штани. Тамара – це місцева дівчинка моїх років. Коли я влітку живу у бабуні, або ось так раптово з’являюся з батьками, вона завжди прибігає дізнатися про новинки столичної моди та попліткувати про наше дівоче.

Я швиденько зав’язала волосся у довгий хвіст і вийшла до місцевої подружки. Ми традиційно обійнялися та почалося, як зазвичай. Тамара щось розпитувала, а я торочила їй у відповідь такі ж дурниці й ми опинилися на бабусиному городі.

Взагалі у зборі врожаю завжди брала участь вся родина, але цього року мене не взяли, бо дуже спішили. З відгуків метеоцентру повинні були піти рясні дощі й картоплю копали, наче на пожежу. Та дощі обійшли цей край стороною, а робота вже була виконана. Після настирливої праці на городі ще височіли зібрані докупи залишки картоплиння, бур’янів і колючі пагони гарбузиння.

Томка була людиною бувалою й миттю запропонувала мені влаштувати вечірнє багаття. Вона мотивувала це тим, що буде дуже красиво, а ще ми поїмо неймовірно смачної печеної картоплі! Дівчинка вже наскладала на листя гарбуза з десятка півтора картоплин та дістала з кишені сірники.

Я лише знизала плечима й радісно допомагала їй розвести багаття. Вогонь – моя життєва стихія! Я страшенно люблю дивитися на різноколірні язики полум’я та вдихати його неймовірно п’янкі аромати. Зізнаюсь, що скільки б мені не було років та яким би не був вогонь – заворожує він мене скрізь і завжди! Може саме тому пізніше, у дорослому житті, я обожнюю походи й мандрівки, а мій чарівний супутник від цього лише в захваті...

Але повертаючись до того вечора скажу, що було дуже весело. Зі знанням справи, Томка знайшла великого дрючка й шаруділа ним так, щоб виходило багато попелу та вугілля. Скоро ми підгорнули вниз, під перегоріле збіжжя картопельку й стали чекати, ковтаючи слинку.

У бабуні на веранді вже готували стіл, але ж відривати мене від того зачарованого дійства ніхто не хотів, а скоріше за все бабуня своєю місцевою владою, заборонила чіпати мене. Адже вона завжди підтримувала в мені дух волі та самовизначення.

Ось Томка викотила кілька картоплин, взяла тоненьку гілочку й поштрикала обвуглені грудочки.

– Все! Картопелька готова, – гордо прорекла місцева аборигенка та почала розламувати одну. Її руки відразу вкрилися сажею, але дівчинка вже залюбки поглинала білі шматочки. Вона робила це так майстерно, що я взагалі не розуміла: як можна взяти оте чорне з землі та відразу їсти? Без столу, без тарілок та виделок!

– Полінко! Ти ж на селі. Які тарілки? Це ж кайф – отак поїсти. Вважай, що ти серед дикої природи й це останній харч, який ми знайшли, – вминала вона печену картоплю за обидві щоки та була зараз схожа на маленького сажотруса. Потім дістала ще кілька готових чорнявих грудочок і щиро наказала мені: – Давай вже бери швидше, не соромся! Бо я так всю картоплю сама з’їм...

Дивлячись на її апетитне поглинання продукту, мені нічого не залишалось, як розламати картоплинку та спробувати. Це виявилось доволі смачно й ароматно. До накритого столу мені було вже байдуже, бо ми з Томкою нажерлися тієї печеної картоплі, як дурні! Задоволена нашою вечіркою, сусідська дівчинка пішла додому спати. Коли мама побачила мій вигляд, вона традиційно покричала з пів годинки, а я лише закусила вишукану страву соковитим помідором та й пішла відмивати личко й руки від сажі з городу.