Оповідання 2. МОЄ КУРЧАТКО

Кожен рік, після закінчення навчання, у нас в родині виникала гостра суперечка, щодо мого «оздоровлення». Ні, я звичайна дитина асфальту, яка не має специфічних хвороб чи потреб. Просто таким чином у батьків з’являється можливість, хоча б у літні місяці, відпочити від нестримного чада, що своєю цікавістю до життя зводить їх з розуму. І скільки б я не бойкотувала їх рішення, оком не встигнеш зморгнути, як опиняєшся на неймовірно чарівних просторах бабусиного села, біля чистої глибокої річки.

Десь чверть «вигнанців» тут добрі сезонні знайомі. А зустрівшись через рік, залишається лише констатувати: хто наскільки розквітнув чи змужнів, залежно від статі. Але є й новачки. Їх ми спочатку, гордо й зухвало, жартома муштруємо. Та потім стаємо добрими друзями й тоді починається найцікавіше. Яскраве сонце та річка доброзичливо приймають гостей у свої обійми. А запеклі борці за свободу вибору – вже кубляться в смачних садах та городах місцевих жителів.

Все сказане більше підійшло б хлопчику-шибайголові, але я народилась дівчинкою. Звати мене Полінка і на сьогодні мені одинадцять. Мене назвали на честь бабусі.Я цим дуже пишаюся! Ми з нею страшенно схожі: в обох великі блакитні очі й посмішка абсолютно ідентична. Звісно, вона старенька, але ті зморшки навпаки допомагають їй виглядати більш сонячною. По секрету зізнаюсь, що в її віці я мрію бути хоч трішки схожою на цю красуню!

Вдома, на сімнадцятому поверсі, мені важко створювати квітники. Тим більше, що на балконі все зайняте серйозними справами предків, та й сонце з нашого боку сяє таке, що краще вирощувати кавуни, ніж квіти. Але тут я відриваюся на повну! Земля настільки смачно пахне чимось живим і насиченим, що хоч на хліб намазуй. Та я нормальна й тому просто риюся в ній та висаджую все, що в голову полізе, не звертаючи уваги на місяць у календарі.

Спостерігати за народженням рослинки дуже цікаво. Ось відчуйте те, що я скажу. Кладеш у вологу землю насінинку, поливаєш потроху та чекаєш деякий час, допоки на поверхні ґрунту не з’явиться гострий зелений носик, наче намагається зрозуміти: чи варто рости далі та що там у світі взагалі? А коли розуміє, що варто, тоді вже випускає перші листочки й найголовніший подарунок – це перша квітка. Саме таким я бачу справжнє диво землі.

А тепер про найголовніше в сезоні. Поряд з квітами та запашними фруктами у бабусиному саду, виросло ще дещо. Вірніше дехто. Спочатку я бачила, як бабуся Поліна робила дивні й незрозумілі речі. Вона брала курячі яйця й просвічувала їх перед яскравою лампою та сортувала в різні миски. Пізніше принесла курку, що чомусь надулась вдвічі більше, ніж її сестри по курнику та посадила її в гарний плетений кошик, на сінце. Я спочатку злякалась, що тваринка роздавить яйця, а вона вперлась ніжками та зовсім не збиралась сідати, все стовбичила над ними, видаючи неприродні для курки звуки: «Кво-кво...»

Так ця звичайна перната, але дуже віддана своїй справі істота вистояла на посту, аж доки з кругленьких яєць не почали вилазити гарнюні мокрі курчата. Вони якось пробивали дзьобиками шкаралупу й настирливо вибирались на світ Божий, допомагаючи собі крихітними голими крильцями. А коли сповзали на підлогу, то спочатку хитатись на своїх несміливих ніжках і перші кроки у них дуже смішні. Пройшло кілька днів і ці пухнасті жовтенькі кульки вже пищали та впевненіше бігали за товстою куркою, якось розуміючи що вона їх мама.

Серед цих диваків я забула про сад і квіти та гралася з ними, наче мені п’ять років. Найпривабливіше, це коли береш курчатко на долоню й починаєш дмухати на нього теплим повітрям, а воно тягнеться до тепла, ловить його дзьобиком, а потім наче засинає на руці.

З моєї точки зору, курячий сон, то взагалі вселенська несправедливість! Ось де сплять пташки – у гнізді. Тварини? Ну там, де наказав їм Господь. Людина вибирає для себе гарне та зручне ліжко. Але ж додумався хтось, щоб бідна курка всю ніч сиділа, вчепившись лапками у якийсь дрючок, та не могла нормально заснути! І нехай та поперечина буде хоч сто разів зручною, але ж погодьтеся – то не сон!

Однак залишимо у спокої «курячу філософію відносно снів» та повернемось у гарячі сонячні дні, де курчата вже трішки підросли й почали виглядати не так привабливо. Найсмішніші вони тоді, коли крильця й хвости вже вкриті пір’ячком, але частково пташки ще пухнасті. Тоді це й виглядає саме, як «облізла курка». Та скоро кожне курча зі стада набуло своєї природної краси й виглядало сіреньким, жовтим або зозулястим.

Звісно тепер курчата росли під моїм невсипущим контролем та дбайливою увагою. Багато з них, як тільки бачили страву – легко йшли до рук, а я пестила їх по шовкових спинках. Та ось одна пташка з цьогорічного виводка була абсолютно особливою. Гарна руденька курочка підходила до мене частіше за інших та намагалась щось сказати. Вона дивилась своїми темними оченятами знизу вгору й промовляла: «Ців-ців-ців!» У золотавої красуні на шийці була єдина низка чорного намиста, але виглядала вона дуже ефектно та незвично.

Вранці, коли бабуся Поліна вже погодувала домашнє стадо, кури гордо розбрідалися серед зеленої трави, кожен у своїй справі. Я ж у цьому раю чистої краси любила довго поспати та коли, після сніданку, виходила надвір – моя золотава подружка з усіх ніжок бігла до мене й весело щебетала: «Ців-ців-ців!» Виходило, що тваринка зі мною по своєму щиро віталась. Я виносила їй щось особливо смачненьке й годувала з рук, а воно всідалось у мене на колінах і навіть не збиралось нікуди йти. Курочка не могла мені цього сказати, але своєю поведінкою доводила, що в мене на руках їй найкраще на землі.

Далі пішли мої нестримні досліди на витривалість нашої дружби. В бабусиному чарівному саду, спеціально для мене, тато змайстрував велику гойдалку. Якось привіз металеві стовпи та надійно зварив їх докупи. Потім прилаштував товсті ланцюги, а внизу облаштував зручний кошик для сидіння. До мене часто приходили покататись на ній подруги по вигнанню та казали, що такого «творіння» ще не бачили ні в кого. Це звісно надихало, але ж одного разу мені прийшло до голови посадити поруч з собою мою курочку. Думаєте воно злякалось та полетіло вниз? Нічого подібного! Руденька перната подружка довірливо заглянула мені в очі й зі своїми курячими словами: «Ців-ців-ців!» почала злітати зі мною у височінь. А кататись на гойдалці я люблю доволі стрімко.

Скоро я спробувала залиши її в кошику саму та розгойдала доволі високо. Це звісно дитячий садизм, але тоді мені було весело. Та й золотава подружка навіть не збиралася здаватись і навчилася так керувати крилами в тому польоті, що необізнана людина дуже здивувалась би каскадерським талантам домашньої птиці. Я ж, в нагороду, щедро годувала її усім, що тільки могла придумати, аж до зефіру. А вона вдячно їла все, що подавалось з моїх рук.

Тепер курочка супроводжувала мене скрізь: на грядку за овочами, навіть до річки – в мене на руках. І поки ми з друзями бешкетували у воді, пташка покірно сиділа біля мого одягу, наче охороняла його. Я зовсім не боялась, що вона кудись втече. Думаю навіть якби її проганяли, вона все одно віддано залишалася поруч. Так ми все літо й прожили, як дві вірні подружки серед живої зеленої краси.

Сумно було прощатися, але ж під осінь, я повернулася в місто та пішла до школи. Вдома я намалювала безліч портретів моєї щирої пернатої подружки, що народилась і виросла минулого літа серед чарівного бабусиного світу. Я чекала наступних канікул, як ніколи. Тепер не сварилась з батьками, а схопила валізу та вже опинилась у бабусиному дворі.

Моя неймовірна бабуня, з добрими блакитними очима, обіймала й раділа онуці. На зеленій траві посеред двору, як завжди, в супроводі гордого півня гуляли курочки. Але моя золотава подружка мене чомусь не зустріла? Я спитала у бабусі Поліни: «Де моя красуня?» Та її відповідь мене страшенно засмутила. Виходить, що своєю щедрістю я її вбила? Бабуня запевнила, що курочка почала хворіти й могла померти від ожиріння. А може від суму за мною?

Я довго плакала й не розуміла: хіба може любов та особливе ставлення вбити? Виходило саме так... Звісно куряче життя нетривале та закінчується серед картоплі й борщів. Але цього я не хотіла знати. Бо воліла пам’ятати лише чарівні бусинки її очей, згадувати як талановито вона каталась на гойдалці та кожного ранку зустрічала мене своїм привітним і радісним: «Ців-ців-ців!»