⦒ 5 ⦑

Маєток просто не впізнати. Стіни прикрашають тонкі сріблясті стрічки, білі паперові кулі і пишні ароматні квіти. У саду споруджують піраміду з келихів, доля яких — незабаром бути по вінця наповненими сливовим вином. У тіні розлогого дерева, на місці моєї улюбленої лавки, встановлюють сцену для музикантів, а розставлені змійкою по всьому периметру саду столи вже застелені білосніжними скатертинами і готові прогинатися під вагою сотень вишуканих страв і закусок. Настільки розкішного прийому в маєтку не пригадую за всі дванадцять років, що живу тут. Мабуть, справи кепські, якщо співправитель так старанно намагається показати, що все добре.

У саду поглядом знаходжу Медона. Він роздає накази азгерам. Полегшено видихаю. Добре, що він тут. Вся ця метушня добряче діє на нерви, а присутність Медона завжди заспокоює. Ловлю його погляд і коротко киваю. Він усміхається мені, натягуючи потворний шрам, кидає кілька слів одному з азгерів і крокує в мій бік.

— Готова до свого виходу? — питає він, коли підходить ближче.

Нервово фиркаю, намагаючись приховати хвилювання. Не перед виступом, ні. Перед прийомом, необхідністю перебувати серед натовпу артіїв.

— Що за питання. Ти ж знаєш, з ножами я ладнаю краще, ніж із людьми. Але все одно трохи тривожно.

— У тебе все вийде, — підбадьорює Медон. Потім бере мою долоню та насуплюється. — І припиняй гризти нігті, ти вже не маленька.

Хтось його гукає і він відходить, підбадьорливо стиснувши мені наостанок плече. Киваю у відповідь і ковтаю твердий клубок нервів, що утворився в горлі. Пальці тягнуться до рота, але вчасно себе зупиняю. Медон правий — треба припиняти гризти нігті, я вже не дитина. Видихаю і кілька разів струшую долонями, як мене вчила Аріама. Це допомагає позбавитиcь зайвого збудження. Ручне звірятко співправителя Кіма має показати клас.

Через кілька годин Ранді завершує останні приготування, і я нарешті можу встати та поглянути на себе у дзеркало. На мить завмираю. З його блискучої поверхні на мене дивиться не звична Касія, а якась інша — небезпечна, трохи навіть лякаюча. Ранді заплела моє густе каштанове волосся назад, у дві тугі бойові коси. У світлі соляних світильників у них золотяться вигорілі на сонці пасма. З макіяжем я виглядаю старшою — брови розпушені, вії підведені тушшю, а над бровами — вигнута за формою низка чорних цяток, що зменшуються від перенісся до злегка припіднятого розкосу очей. Темні вугільні тіні на повіках йдуть товстими смужками до скронь і створюють подобу маски. Все це схоже на маску. Цій іншій Касії пасує обтислий шкіряний костюм, що складається з одних лише вузликів і ниточок. Він більше роздягає, ніж одягає, але цю Касію подібне не бентежить. Їй навіть подобається. Є в ній щось дике, неприборкане і первісне. Бурхливе і хвилююче. По тілу проходить легке тремтіння, від коренів волосся і до пальців ніг. Я не очікувала побачити себе такою. Навіть можу сказати, що я вродлива. Звісно, не така вродлива, як артії, — вони генетично ідеальні, а мої риси надто грубі й недоладні, — та чіпких поглядів мені точно не уникнути.

— Я схожа на дикунку, — нарешті виношу свій вердикт, на що Ранді задоволено киває.

— Так і було задумано, діре. Поєднання військового прунійського танцю та обрядового костюма хардіїв.

Ну звичайно.

— Дякую, Ранді, — кажу служниці. — Ти чарівниця.

Підходжу до комода, беру поясні чохли для ножів і застібаю їх на стегнах. Останній штрих. Гості вже на місці, а значить прийшов час для вистави.

— Удачі вам, — каже наостанок Ранді, коли підходжу до дверей. 

В її погляді читається трепетне хвилювання. Впевнена, вона дивитиметься мій виступ з вікна.

— Мені не знадобиться удача, — усміхаюся їй. — Я готова.

Спускаюсь вниз, перестрибуючи через одну сходинку, і виходжу у внутрішній сад. Він має просто приголомшливий вигляд. Усіяні дрібними, ніби зоряний пил, вогниками гілки дерев яскраво сяють. Всюди лунають сміх і розмови. На сцені грають музиканти, що виймають хитромудрі мелодії зі струн маринсу, а сливове вино весело поблискує в келихах. Скло, стикаючись зі склом, видає характерний дзвін. Хтось голосно сміється вдалині. Скрізь чути звуки веселощів. Мабуть, мені одній зараз хочеться втекти, забитися в найтемніший куточок і пересидіти там усе це, згорнувшись клубком. Швидко оглядаю натовп. Невагомі сукні, що ледь прикривають стрункі високі постаті артійок — вузькі талії, довгі ноги, тонкі зап'ястя. Строкаті розшиті камзоли артіїв — потужні торси, гладенько поголені обличчя. Вир гострих вилиць, акуратних симетричних носів і довгих пальців. Жодного недоліку, одна досконалість. Голоси оксамитові, рухи такі плавні, що починає заколисувати. Ідеальне суспільство. Я тут як вуглик серед дорогоцінного каміння. І перед цими людьми я маю виступати. Усі вони дивитимуться на мене, обговорюватимуть моє походження, шепотітимуться, відпускатимуть брудні шпильки або ж захоплюватимуться моїми несподіваними для бруднонародженої свартійки вміннями. Оцінювати. Я живу серед артіїв майже все своє життя, але тільки коли їх так багато я розумію, наскільки ж відрізняюся. Наскільки я інша.

Музика ніби стає голоснішою, зливається з шумом голосів у дратівливе гудіння, яке не припиняється, а з кожною секундою лиш наростає. Вогники на деревах пливуть та змазуються в яскраві плями світла. У голові починає пульсувати гнітючий біль. Кожен наступний удар барабана — немов молотом по скронях. Солодкі запахи квітів у саду змішуються з нудотними ароматами парфумів і запахами страв на столах. Занадто багато, занадто насичено. Мене починає нудити. Недобре. В шлунку утворюється вакуум, а до горла хвилями підкочує нудота. Аш, тільки б не знепритомніти. Це буде ганьба. Треба взяти себе в руки. Заплющую очі і роблю глибокий вдих, потім повільний видих. Дихати, прислухатися до серцебиття, фокусуватися на ньому, поки не вдасться змусити серце битися повільно й розмірено. Ролмак завжди говорив, що нервозність — це ключ до моїх невдач. Що я повинна контролювати емоції — тільки так у мене вийде влучити в ціль. Як би я хотіла, щоб він зараз був тут. Однак його немає, давно вже немає. Але є я, і я впораюся. Потроху нудота зникає. Знову можу розрізнити звуки маринсу. Зрештою, всі вони просто люди. Розплющую очі й шукаю поглядом опікуна.