⦒ 4 ⦑

Медон мав рацію. Це можливо. Я перевірила сама. Перерила всю бібліотеку маєтку, знайшла там родовий статут. Ніде не сказано, що артій не може вдочерити свартійку, згадується лише про спадковість опікунства. Подібних випадків не було, а отже, нема і заборони. Я уточнила в діра Марека, мого вчителя із законів і права Сифіза. Не напряму, звісно, я ж не дурепа. А що якщо, а от припустимо, а якщо припустити, що... Він любить таке. Якщо щось не прописано у родовому статуті, значить, має ухвалюватися Радою роду, прямим голосуванням. Рішення більшості. Виходить, я маю сподобатися більшості Торгонів до такої міри, щоб вони захотіли прийняти мене у свій рід. Сподобатися людям, які за визначенням зневажають мене лише за те, ким я народилась. Але, все ж таки, висунути питання на голосування має опікун. Це означає, що для початку я маю достатньо сподобатися йому.

На сьогодні тренування завершене. Збираю ножі і прямую до бібліотеки. Маю ще встигнути підготуватися до занять. Майже доходжу до бічного входу в маєток, коли розумію, що забула на лаві стадіуму торбу з речима. Доведеться повернутися за нею пізніше. Аш, я стала такою неуважною!

Вже кілька днів не можу позбутися нав'язливого відчуття того, що щось змінилося. Ці постійні перешіптування між опікуном і Медоном, після яких другий ще довго ходить з таким обличчям, ніби наївся кисляку. Якісь дивні люди постійно снують маєтком туди-сюди. Опікун, і так зазвичай похмурий та дратівливий, тепер став ще й непередбачуваним у своєму гніві. Раніше я хоч якось могла вгадувати його настрій, тепер доводиться покладатися в цьому питанні лише на волю богів. Слуги маєтку, наче афеспами вжалені, носяться з підготовкою до прийому. Простір навколо раптово став тісним, ніби я виросла з нього. Чи він завжди був тісним, а я просто не помічала? У куполі мого маленького світу немов з'явилася прогалина, і звідти віє, буквально тягне чимось невідомим. Сподіваюся, мине, інакше ця невідомість мене просто доконає.

Проходжу головний коридор, два сходові марші, потім праворуч — і опиняюся біля високих різьблених дверей бібліотеки родового маєтку Торгонів. Штовхаю їх і проходжу всередину. У дальньому кутку є ще одні двері. Невеликі, ледь помітні. Високі стелажі з книжками приховують їх від тьмяного світла соляних світильників і допитливих сторонніх очей. Якщо не знати, що двері тут, їх майже неможливо помітити. Вони зачинені на плаский засув, але якщо взятися за ручку і трохи потягнути вгору, двері легко піддаються і сходять з петель, а засув вискакує з вкритого іржею замка. Відсуваю їх, заходжу всередину і проробляю той самий трюк, але вже з іншого боку. Не одразу виходить влучити, доводиться трохи пововтузитися, проте мені нарешті вдається. За ними відкриваються круті кам'яні сходи. Навпомацки підіймаюся ними, тримаючись руками за стіни. Якось раз я тут впала і сильно вдарилася щелепою об сходинку, після чого вона ще довгий час клацала. Треба було взяти світильника. Чому хороші ідеї завжди приходять із запізненням? Нарешті досягаю верхнього майданчика й опиняюся у напівтемному горищному приміщенні. З джерел світла — тільки невелике кругле віконце під стелею. Якщо стати на трухлявий комод під ним і протерти рукавом запорошене скло, то можна отримати чудовий краєвид Нижнього міста і пустелі за межами купола. Озираюся на всі боки. Усе виглядає точно так, як я й лишала. Стара винна бочка в кутку замість столу. На ній розтікаються напівдогорілі свічки, що сплавилися в безформну жовтувату масу. Уздовж стін розкидано кілька розряджених соляних світильників, а в кутку припадає пилом стара металева скриня. Посередині приміщення стоїть кволий стелаж із різними дрібничками — статуетки, трохи книжок, романчики, якими мене періодично постачає Медон, букет засохлих квітів. Моє Лігво.

Я знайшла його випадково, кілька років тому. Можна сказати, з нудьги. Рилася в бібліотечних полицях, заради розваги шукала книжки з дивними назвами, а знайшла ці двері. Не одразу додумалася, як їх відчинити, адже на засуві висить замок, але цікавість і необмежена кількість часу зробили свою справу. Відтоді я облаштувала тут своє місце. Притягла різних меблів, подушок, старий матрац приволокла, що було, взагалі-то, непросто. Щось тут вже було. Наприклад, стелаж, винна бочка, зламаний комод і та стара скриня в кутку. Рештою барахла Лігво обросло поступово, як і безліччю коробочок і шухлядок, де зберігаю найпотаємніші секрети — щоденники, зошити з віршами, різні нотатки і записи. А ще тут завжди є кілька пляшок вкраденого з льоху сливового вина, а також невеличкий запас горіхів і сухофруктів, що постійно поповнюється. Кімнатка непокори, зосередження тихого бунту, моя скринька з секретами.

Знімаю поясні чохли для ножів і кидаю їх на винну бочку. У повітря здіймається хмарка пилу. Починає свербіти у носі, і я кілька разів чхаю в рукав. Варто б тут трохи прибрати. Обходжу стелаж і опускаюся колінами на матрац. Тілом розливається приємна втома. От би зараз завалитися тут і подрімати годинку-другу. Тут мене ніхто не зможе знайти. Тут я в безпеці. Ані опікуна з його вічно хмурим обличчям, ані вчителів, ані обов'язків. Можливо, я зможу навіть пересидіти тут прийом — і ніхто ніколи не дізнається, куди я зникла. 

А де ж Касія? Ніхто не бачив її? 

Уявляю обличчя Медона в цей момент. Ідея мені подобається. Шкода, що вона нездійсненна. Однак я прийшла не за тим, щоб подрімати, а за вмістом коробки, що зберігається між матрацом і стіною. Витягаю її, сідаю і влаштовую коробку в себе на колінах. Ніяк не наважусь відкрити. Мені щоразу потрібен час, аби зробити це. Завжди здається, що її не буде в коробці, що я її просто вигадала. Але ні, вона виявляється на місці. Мій найбільший секрет, чорнота, що гризе мене зсередини. Обережно беру до рук сіру, затерту і поїдену часом саморобну тканинну ляльку, зроблену у вигляді чудернацького звірка з довгими вухами. Одне око-ґудзик давно відвалилося, але друге ще тримається, дивиться. Усе, що залишилося в мене від брата. Тано. Ця іграшка була при ньому, коли його виволокли з нашого будинку. Він впустив її у фургоні дорогою до притулку, а я так і не встигла її йому повернути. Багато років ця лялька є єдиним доказом реальності моїх нічних кошмарів, нагадуванням про те, хто я насправді і що в мене відібрали. Притискаю іграшку до грудей і відкидаюся спиною на матрац. Ось, знову. Тіні повільно розповзаються на всі боки, огортаючи мене щільним кільцем. Я пам'ятаю той день, наче він був учора — перелякані очі матері перед смертю, і скляні, вже не живі — батька. Плач брата. Звуки, голоси, запахи крові та сечі. Здається, я тоді теж обмочилася. Хто б не обмочився?