⦒ 3 ⦑

Знімаю одяг і занурююся в теплу ароматну ванну. Напруга в тілі зникає, залишаючи по собі лише приємну втому. Люблю це відчуття після тренувань. Кожен м'яз вчувається окремо, але водночас і як частина єдиного організму. Іноді мене гризуть думки про те, що я живу немов за інерцією, несвідомо ковзаю нитками долі. Просто собі існую, ніби якась тілесна оболонка. Ніби моє життя сиплеться крізь пальці, як цівка піску, і я ніяк не можу вхопити її, скільки б не намагалася. Але в такі моменти, як зараз, я відчуваю себе живою, усвідомлюю свою реальність, маю контроль. Принаймні, над своїм тілом, а це вже щось.

Стукіт у двері.

— Так?

— Діре Касіє, це Ранді. Вам допомогти одягнутись?

У її вимові легко вловлюється хардійський акцент. Я знаю хардійську, мене вчила їй бонна, але розмовляти нею у Верхньому місті не прийнято. Це мова свартіїв. Кривлю носом і відповідаю:

— Ні, дякую, Ранді, я впораюся.

Як же мені остогидла вся ця нав'язана статусом мішура. Я й сама цілком у змозі набрати собі ванну, застелити постіль або, зрештою, одягнутися. Проте Ранді наполягає, щоб це робила вона. Може, просто боїться, що, якщо стане непотрібною, її відправлять у гірше місце? Не можу звинувачувати її у цьому. Прислужувати підопічній співправителя у Верхньому місті набагато краще, ніж гарувати у шахтах або набивати мозолі на плантаціях. Та й мені подобається Ранді. В її погляді ніколи не промайне ноток заздрощів або злості. Я часто вловлюю подібне в поглядах інших свартійських слуг.

— Добре, діре, — каже служниця через двері. — Але вам краще поспішити. Співправитель Кім бажає бачити вас негайно.

У животі немов затягується щільний вузол. Поспішно вилізаю з води, промокую тіло рушником і прокручую в голові все, що я могла накоїти і за що мене можна хотіти бачити негайно. Невже Медон проговорився про той низькопробний пригодницький романчик, що привіз мені зі столиці? Ні, він не міг. Що ж тоді?

Долонею розчісую злегка вологе волосся, заплітаю його в косу і виходжу з ванної кімнати. Ранді вже пішла, проте залишила на столі біля ліжка тацю із сніданком. Поїсти вже не встигну. Нашвидкуруч одягаю широку спідницю, заправляю в неї сорочку з вільними рукавами і натягую черевики. В останній момент хапаю зі столу ще теплу булочку, щоб з'їсти її дорогою, і поспішаю на другий поверх, до кабінету опікуна. Кілька секунд зволікаю біля важких дерев'яних дверей і намагаюсь заспокоїти збите дихання. Оглядаю одяг, аби ніде не залишилось крихт. Опікун ненавидить неохайність. Аш, перед засухою не нап’яшся, адже так? Підходжу ближче, аби постукати у двері, й уловлюю відгомони голосів. Двері зачинені нещільно, якщо прислухатися, то можна розрізнити…

— ... це поки просто ідея. Я маю переконатися, що вона варта всіх цих складнощів.

Голос опікуна. Гучний, важкий, чіткий. Сказане таким голосом не терпить заперечень, не піддається сумніву. Він не говорить — він віддає накази.

— Я розумію, діре, — спокійний і хрипкуватий голос Медона. Підсуваюся вухом ближче до щілини у дверях, аби краще розчути. — Я просто не думаю, що це місце підійде такій, як вона. Це була не випадковість. Я спілкувався з медиками. З іншими академістами теж, і…

— Я знаю, що ти скажеш, — різко перебиває його дір Кім. Так різко, що навіть я сіпаюся за дверима. — Але буде так, як скажу я. До того ж, це ще не вирішено. — Якесь шарудіння, наче кріслом по підлозі. — Де вона? Я вже давно наказав послати по неї.

Це він, звісно ж, про мене. Швидко підбираюся і кісточкою пальця стукаю по одвірку. Тричі. Досить гучно, аби мене точно почули. Але й досить стримано, аби не нарватися на догану.

— Заходь, — роздратовано каже опікун.

Я ще навіть не встигла зайти, а вже в немилості. Хай допоможуть мені піски. Відчиняю двері й проходжу всередину. Дір Кім сидить за масивним столом із темного каменю. Він так сильно насупив густі брови, що у глибокій зморшці, що утворилася, можна легко заховати монету. Над ним — хмара невдоволення, перед ним — Медон, ще більш втомлений і нечіткий, ніж під час нашої останньої зустрічі. Судячи з усього, їхню розмову вже закінчено, інакше мені б не дозволили увійти. Схоплююся і шанобливо вклоняюся спочатку співправителю, потім Медону. Кидаю на останнього швидкий запитально-схвильований погляд, але він лише слабко посміхається мені у відповідь. Медон не виглядає винуватим чи стривоженим. Отже, причина бажання співправителя негайно мене бачити криється в чомусь іншому.

— Підійди, Касіє.

Тон опікуна стає злегка улесливим. Або йому щось від мене треба, або ж це якась хитрість. Може, я все ж таки щось накоїла, і зараз мені влетить? Опікун ніколи не піднімає на мене руку, але він може діяти інакше. Наприклад, позбавити статусу підопічної і вигнати з маєтку на вулиці Нижнього міста, де мені і місце.

Слухняно підходжу ближче до столу і стаю поруч із Медоном. Не певна, що за потреби він захистить мене від гніву опікуна, але, все ж таки, так безпечніше.

— Як твої успіхи з фейрахом? — запитує опікун. — Є чим порадувати?

Я не очікувала цього запитання. І що мені відповісти? Якщо відповім ствердно — він змусить мене показати? Якщо так — то я ризикую не виправдати його очікування, у мене тільки-но почав виходити фінал. І тоді він розсердиться. Але якщо відповім заперечно — він розлютиться просто зараз. Мовляв, на що ти тоді витратила стільки часу? Знати б, навіщо це йому. Аш, ще й той його візит на тренування кілька днів тому. Що, як він був незадоволений побаченим?