⦒ 1 ⦑

Що в мене завжди добре виходило — так це бігти. Тікати від нав'язливих думок, нічних кошмарів та зубастих тіней, що силуються залізти всередину мене і влаштувати там собі лігвище. От тільки бігаю я зазвичай на стадіумі, а він, піски б його побрали, круглий. Далеко не втечеш.

Крок за кроком, коло за колом. Поштовх, приземлення. Ноги працюють як пружини, руки ритмічно рухаються вздовж тіла, ніби механізми годинника. В литках і під лопатками пече від напруження. Захопливе відчуття живого тіла. Думки, що роїлися в голові, поступово розмиваються, їх витісняють монотонне дихання та звук шурхотіння гравію під ногами. Вони розсіюються у вранішньому повітрі, поки не зникають зовсім, і залишається лиш заспокійлива порожнеча. Ось воно, нарешті — це відчуття. Добігаю коло і на стартовій позначці переходжу на крок. Жар хвилями приливає до обличчя та кінчиків пальців, у скронях гучно пульсує кров. Піднімаю голову до неба. Незабаром світанок, саме час.

Забираюсь наверх рядами кам'яних сходів, сідаю на парапет і звішую ноги над урвищем. Звідси все Нижнє місто як на долоні, аж дух захоплює. Ковзаю поглядом далі, до небокраю. Встигла, якраз вчасно. Сонце повільно виринає з пісків і випускає свої перші промені. Вони стрілами врізаються у синюватий скляний купол Торгоніума і розтікаються його поверхнею, як топлене масло. Місто внизу оживає. Мить — і від невисоких будинків з брудного пісковику у сторону міських воріт починають повзти довгі тіні. Вони немов хочуть дотягнутися своїми щупальцями до акуратної кладки вулиць Верхнього міста, але висока стіна вбирає їх, не даючи торкнутися ані світлого каменю, ані вохристих дахів, ані мешканців, що мирно сплять під ними. Не дає дотягнутися й до мене.

Звучить протяжний сигнал. Місто поволі починає ворушитись. Тут і там на його вулицях з'являються люди — сірі і мляві, як вуглинки у давно згаслому вогнищі. Ніхто навіть не думає підняти голову і подивитися вгору, їхні погляди прикуті до брудної бруківки під ногами. Свартії. Струмки людей з бічних вулиць плавно з'єднуються в один потужний потік. Він несе їх до головного клапана, на ранкові зміни у шахтах, родовищах і плантаціях. Серед них є і діти. Бачу їх у натовпі робочих, і від тім'я вниз спиною сповзає неприємний холод. Стає липко і якось незручно, ніби камінь у черевик потрапив, або порошинка в око. Не хочу більше дивитися. Я знаю, що буде далі. Майже щоранку я спостерігаю як прокидається Нижнє місто. Як свартії висипаються з покритих кіптявою перекошених будівель в повний виснажливої роботи день, щоб із заходом сонця повернутися назад, а завтра, з новим сигналом, почати все спочатку. Нічого не змінюється, нічого не відбувається. Так було і буде завжди, з цього складається їхнє життя. Але не моє. Я теж свартійка, проте мій день починається і закінчується інакше.

Відвертаюся і вже спускаю одну ногу з парапету, аби зістрибнути, як краєм ока помічаю нехарактерний рух в потоці людей внизу. Придивляюся. І точно — диліжанс. Їде проти руху натовпу до міських воріт. Потік людей розділяється на дві частини, обтікаючи його, опісля знову сходиться в один. Крізь сірий шар піщаного пилу на даху диліжансу чітко просвічується сріблястий герб-півмісяць. Герб Торгонів. Серце пропускає удар, потім схвильовано підстрибує до горла. З мене виривається різкий видих.

Це може бути він.

Зістрибую з парапету, ледь не підвернувши ногу, збігаю вниз сходами і мчу до входу в маєток. Перетинаю стадіум, далі сад, зрізаю прямо по клумбі, долаю невеличку огорожу, — садівник убив би мене, якби побачив, — оминаю широке розлоге дерево і нарешті вбігаю у бічні, призначені для прислуги двері маєтку. Вихором лечу довгими коридорами та виходжу з головних дверей якраз у той момент, коли зі сторони вулиці на під'їзній доріжці з'являється запряжений трьома махунами диліжанс. Схвильовано біжу йому назустріч, ледь стримуючи усмішку. Диліжанс звертає направо. Неслухняне волосся лізе в обличчя та лоскоче ніс. Відкидаю його назад, переходжу на крок і йду слідом за диліжансом у сторону звіринця. Всередині, ніби кулька з повітрям, надувається радісне переживання. Звертаю за високі ковані ворота, ховаюсь за широкою колоною з білого зирделіту і завмираю. Пальці самі тягнуться до рота. Сподіваюся, це не черговий посильний чи хтось такого штибу. Це має бути він. 

Нарешті диліжанс зупиняється. Махунар зістрибує на гравійну доріжку, хапає поводи і береться заспокоювати тварин. Двері диліжансу відчиняються. Мить тягнеться, як в'язкий сироп, поки з отвору дверей не показується чоловік у пустельному костюмі. Його білий камзол вкритий слоєм піщаного пилу, як і високі черевики зі шкіри махуна. На обличчі пов'язана хустина, що ховає захисну маску, а поверх хустини щільно сидять захисні окуляри. Ось він знімає їх та розкриває обличчя, розколоте по діагоналі рваним світлим шрамом, від скроні до підборіддя. На мить в мене перехоплює дихання. Це все ж таки він. Медон. 

Виходжу з-за колони і з усіх ніг кидаюся до нього.

— Медоне!

Він здивовано обертається. Явно не очікував зустріти когось із мешканців маєтку в таку ранню годину. Помічає мене і розпливається в широкій усмішці. Шрам на його обличчі натягується, що робить його схожим на асиметричну гротескну маску. З розбігу врізаюся в Медона, обхоплюю руками його талію і притискаюся щокою до міцних грудей, не звертаючи уваги на бруд і дорожній пил костюма. Клубок тіней усередині розсмоктується, витісняється знайомим теплом.

— Касі! Чого не спиш? — Він трохи зволікає, та потім захоплює мене в міцні обійми. Згодом відсторонюється і стривожено оглядає з голови до ніг. — Ти ж не робила нічого такого, про що я подумав?

Навіть якщо й робила, йому необов'язково про це знати. Поплескую Медона по плечу і відмахуюся від надокучливого занепокоєння в його погляді. Він завжди занадто переживає, що я викину якийсь коник.