Розділ 5 Правильний вечір, неправильні думки

Ресторан був тихим, майже надто спокійним для вечора п’ятниці. М’яке світло ламп розчинялося в темних відблисках скла, а неголосна музика створювала відчуття правильності моменту, ніби все відбувалося саме так, як і мало.
Аліна сиділа навпроти Олега Сергійовича й ловила себе на думці, що їй комфортно.
Він був уважний, але не нав’язливий. Ставив питання, слухав відповіді, жартував стримано й доречно. Говорив про роботу впевнено, без зайвої демонстративності, про життя - спокійно, з тією стабільністю, яка зазвичай викликає довіру.
- Якщо чесно, мені цікаво, як виглядає твоя робота зсередини, - сказав він, ледь усміхнувшись. - На зустрічах це завжди виглядає надто впорядковано.
- Digital-агентство, - відповіла Аліна. - Стратегія, концепції, іноді хаос.
- Хаос - це цікаво, - сказав Олег Сергійович. - Але я завжди більше цінував передбачуваність.
Вона усміхнулась.
- У моїй роботі передбачуваність - розкіш.
Розмова текла легко, без пауз і незручності. Без потреби підбирати слова. Без напруги. І саме це трохи насторожувало.
Погляд Олега Сергійовича не ковзав - він зупинявся. Ніби він не просто слухав, а поступово збирав її з дрібниць. Не настирливо. Не відкрито. Але з тією зосередженістю людини, яка звикла помічати деталі.
Його погляд затримувався на дрібницях: на тому, як вона говорить, трохи нахиляючи голову, на ледь помітній зміні інтонації, коли тема стає особистішою, на усмішці, яка з’являється швидше, ніж вона встигає її стримати.
Аліна відчула цей погляд і підняла очі.
- Що? - запитала вона з легкою усмішкою.
- Я намагаюся зрозуміти, - відповів він спокійно.
- Що саме?
- Тебе.
Це було без пафосу, але з тією впевненістю, яка не залишала сумнівів: це не випадковий інтерес.
Олег Сергійович був людиною, яка звикла приймати рішення швидко. Людиною, яка рідко сумнівалася у власних бажаннях. І зараз його погляд говорив про просту річ - він хоче дізнатися Аліну ближче.
- Це складніше, ніж здається, - сказала вона, трохи жартівливо.
- Я не люблю прості речі.
Він усміхнувся, але в цій усмішці відчувалася не гра, а намір. Його зацікавлення було стриманим, дорослим, позбавленим поспіху. Ніби він не намагався вразити, а просто поступово скорочував дистанцію, впевнено й терпляче.
Аліна раптом усвідомила, що він дивиться на неї не як на співрозмовницю вечора, а як на можливість, яку не хоче втратити. І це було… приємно. Але не хвилювало.
Вона зробила ковток вина й раптом усвідомила, що не відчуває нічого, окрім спокою.  Жодного хвилювання. Жодної тривоги. Жодного передчуття. Наче все відбувалося за сценарієм, який вона давно знала.
- А що тебе найбільше надихає в роботі? - запитав Олег Сергійович.
- Люди, - відповіла вона після короткої паузи. - Їхні реакції. Непередбачуваність.
Він кивнув.
- Я більше люблю стабільність.
І саме в цей момент у її голові з’явилася думка, яка прийшла занадто швидко, щоб її ігнорувати. 
Максим би не погодився.
Він би заперечив. Поставив би під сумнів. Сказав би, що стабільність - це ілюзія, а найкращі ідеї народжуються з конфлікту.
Аліна ледь помітно напружилася.
- Все гаразд? - запитав Олег Сергійович.
- Так, - відповіла вона швидше, ніж потрібно. - Просто задумалась.
Вона спробувала повернутися до розмови, але думка вже зачепилася. Максим. Його голос. Його усмішка з легким викликом. Його звичка сперечатися навіть тоді, коли не потрібно. Його погляд на даху. Його дотик на шиї, коли він відвів пасмо волосся за її вухо.
Аліна зробила глибокий вдих.
Це просто спогад. Нічого більше.
- Ти виглядаєш людиною, яка все контролює, - сказав Олег Сергійович із м’якою усмішкою.
Вона тихо засміялась.
- Це лише враження.
- Ні, - відповів він. - Це відчуття.
Його слова були приємними. Правильними. Безпечними. І водночас… передбачуваними.
Розмова продовжувалася, але Аліна почала ловити себе на дивних дрібницях: на бажанні перевірити телефон, на думці про те, що відповідь Олега Сергійовича можна передбачити заздалегідь, на відсутності тієї живої напруги, яка змушує думати швидше, говорити гостріше й відчувати сильніше.
І це було несправедливо. Олег Сергійович був приємним. Уважним. Легким у спілкуванні. Будь-яка інша версія Аліни сказала б, що це ідеальне побачення. Але замість цього в голові з’явилася інша думка. З Максимом складніше. Але живіше. Вона одразу ж відкинула її. 
Це не аргумент. Це помилка. Це просто звичка до хаосу.
- Я радий, що ми зустрілися, - сказав Олег Сергійович.
Аліна підняла погляд і усміхнулась.
- Я теж.
І це не було брехнею. Просто не було всією правдою.
Вона на секунду замовкла, дозволяючи розмові розчинитися у фоновій музиці, й раптом відчула дивне, майже невловиме відчуття - ніби атмосфера навколо змінилася.
Аліна підняла погляд. І ще не знаючи чому, зрозуміла: цей вечір щойно перестав бути передбачуваним. Вона саме відповідала Олегу Сергійовичу, коли відчула зміну у просторі - той дивний, майже фізичний поштовх, який з’являється ще до того, як погляд знаходить причину. Вона підняла очі.
Біля входу до ресторану стояли Максим і Марина щось весело обговорюючи. Вона трималася поруч із ним занадто близько, її рука невимушено лежала на його плечі, а сміх звучав гучніше, ніж дозволяла атмосфера залу. Вона щось говорила, нахиляючись до нього, ніби весь простір належав лише їм.
Максим усміхався, але в його усмішці відчувалася стриманість. Не спротив - радше терпіння людини, яка не хоче робити сцену, але з боку це виглядало інакше. Легкість. Флірт. Близькість. І саме це змусило Аліну напружитися.
Вона не очікувала побачити їх тут. Не сьогодні. Не зараз. Її пальці мимоволі стиснули ніжку келиха.
- Все добре? - тихо запитав Олег Сергійович.
- Так, - відповіла вона, хоча голос видався трохи тихішим, ніж планувала.
Максим із Мариною вже рухалися залом до свого столика, але, помітивши Аліну, вони на секунду сповільнилися. Марина теж перевела погляд - і її усмішка стала ширшою, майже театральною. Вони зупинилися біля столика.
- Не очікував тебе тут побачити, - сказав Максим, дивлячись на Аліну. - Думав, ти існуєш лише в межах офісу. - В його голосі звучала усмішка, але підтекст був занадто знайомим.
- Світ більший, ніж робочий чат, - спокійно відповіла Аліна.
Максим окинув її поглядом.
- До речі, чудово виглядаєш. - Комплімент прозвучав легко, майже невимушено, але одразу після нього він додав:
- Хоча дивно бачити тебе в ролі людини, яка відпочиває.
Аліна шаріючи ледь усміхнулась.
- Люди здатні дивувати.
Марина в цей час тихо засміялася й нахилилася ближче до Максима, міцніше обхопивши обома руками його біцепс, який так підкреслював костюм. Вигляд у нього був невимушений. Верхні гудзики на сорочці були розтібнуті і було зрозуміло що ця дрібна недбалість видавала настрій вечора - неформальний, особистий, позбавлений будь-яких рамок. 
- Максиме, ми ж не будемо заважати, - сказала вона з солодкою інтонацією, переводячи погляд на Аліну та Олега Сергійовича. - Очевидно, тут свій вечір. Її погляд ковзнув по Олегу Сергійовичу з тією оцінювальною легкістю, яка межувала з вульгарністю.
- Підемо, - додала вона, ледь усміхаючись. - Дамо людям насолодитися компанією одне одного.
Максим не поспішав відводити погляд, ніби намагався зчитати те, що вона так старанно ховала: чи їй справді добре, чи подобається її супутник і чи хоче вона залишитися з ним наодинці. І в цій короткій паузі було більше, ніж у всій розмові.
- Гарного вечора, - сказав він.
- Взаємно, - відповіла Аліна.
Максим і Марина відійшли до свого столика.
Аліна провела їх поглядом, намагаючись не аналізувати дивне відчуття під ребрами — щось між роздратуванням і небажаною зацікавленістю.
- Схоже, зустріч виявилася несподіваною, - спокійно сказав Олег Сергійович.
Аліна нічого не відповіла але так багато всього залишилося невисловленим.
Решта вечора пройшла несподівано легко. Олег Сергійович замовив для них стейки середнього прожарювання, салат із руколою та пармезаном і равлики в вершковому соусі, які Аліна спершу сприйняла з обережністю, але зрештою з усмішкою визнала приємним відкриттям. До м’яса подали келих червоного вина, а розмова текла так само плавно, як і вечір.
Вони багато сміялися. Говорили про подорожі, дитячі спогади, дивні робочі ситуації й мрії, які з часом змінили форму, але не зникли. І це було дивовижно. Аліна раптом усвідомила, що вже давно не відчувала такої простоти поруч із чоловіком — без напруги, без потреби захищатися, без внутрішньої готовності до конфлікту. Наче можна просто бути.
І все ж вечір не був повністю безхмарним. Час від часу вона ловила на собі погляд Максима, який сидів за сусіднім столиком із Мариною. Його погляди були короткими, але повторювалися з настирливою регулярністю, ніби він мимоволі повертався до точки, яку не міг ігнорувати. Розгадати їх було неможливо.
Він сміявся з жартів Марини, ставив питання, але говорив значно менше, ніж вона. Марина ж, навпаки, заповнювала простір словами, жестами й сміхом, ніби намагалася утримати увагу будь-якою ціною. І все ж іноді Максим дивився в бік Аліни так, ніби перевіряв щось, відоме лише йому.
Коли вечеря підійшла до завершення, вони замовили десерти - ніжний тірамісу для Аліни та крем-брюле для Олега Сергійовича.
- Я радий, що цей вечір відбувся, - сказав він, коли офіціант прибрав тарілки.
Аліна усміхнулась.
- Я теж. - І цього разу це звучало щиро й без внутрішніх застережень.
За кілька хвилин Олег Сергійович запропонував підвезти її додому, і вона погодилась без вагань.
Дорога минула спокійно, під неголосну музику й легку розмову, яка не вимагала зусиль.
Біля під’їзду він зупинив машину, обійшов її та відчинив дверцята.
- Дякую, - сказала Аліна, виходячи.
Олег Сергійович взяв її руки у свої - обережно, без поспіху, затримавшись у короткій паузі, яка давала їй вибір.
- Дякую за вечір, - сказав він. - Мені було дуже приємно з тобою. - У його голосі не було напору. Лише щира зацікавленість і спокійна впевненість людини, яка не звикла тиснути. Він нахилився трохи ближче й легко поцілував її в щоку - ніжно, майже невагомо, залишаючи після себе відчуття тепла та мовчазне сподівання на наступну зустріч.
Аліна усміхнулася.
- Гарної ночі, Олегу Сергійовичу.
- І тобі.
Вона зробила кілька кроків до дверей під’їзду, обернулася й зустріла його погляд. Коротка усмішка — тиха, вдячна, без обіцянок. А потім зайшла всередину.
Вдома панувала тиша, яка після насиченого вечора здавалася майже лікувальною.
Аліна залишила туфлі біля дверей і повільно пішла до ванної. Гаряча вода наповнювала ванну, утворюючи легку пару, що розчиняла залишки дня. Це здавалося ідеальним завершенням вечора.
Вона занурилася у воду й заплющила очі, дозволяючи тілу нарешті розслабитися. Думки мимоволі повернулися до Олега Сергійовича.
На презентації він видався їй стриманим, навіть дещо жорстким — людиною, яка звикла вимагати результат. Але сьогодні цей образ розчинився. Він був уважним, терплячим, легким у розмові, з тією дорослою впевненістю, яка не потребує демонстрацій. Вечір із ним залишив приємний післясмак. Спокійний. Теплий. Правильний.
Аліна закрила очі, провела пальцями по поверхні води, ніби намагаючись затримати це відчуття ще на кілька хвилин.
Телефон тихо сповістив про повідомлення. Вона відкрила очі.Софія - подумала вона. Напевно, питає, як пройшло побачення і посмішка мимоволі з'вилася на її обличчі. 
Вона потягнулася до телефону, розблокувала екран - і здивовано завмерла. Максим.
«Розпущене волосся тобі пасує більше, ніж ти думаєш. Радий, що ти сьогодні залишила його саме так. Сподіваюся, вечір був вартий цього образу.»
Аліна відчула, як спокій миттєво дав тріщину. Обурення з’явилося швидше, ніж вона встигла сформулювати думку.
Чому він взагалі пише? Навіщо коментує її вечір? І з якого моменту йому не байдуже?
Вона кілька секунд дивилася на екран, відчуваючи дивне змішання емоцій — роздратування, здивування й ту небажану реакцію, яку намагалася не називати.
Аліна швидко набрала відповідь.
«Дякую. Мій особистий вечір не потребує твоїх коментарів.»
Вона натиснула «надіслати» не дозволивши собі навіть подумати. Телефон ліг на край ванни. Аліна видихнула, заплющила очі й занурилася з головою у воду, відчуваючи, як спокій ванної вже заповнило роздратування. Вона схопила телефон і ще кілька секунд дивилася на повідомлення та швидко набрала нове.
«Дивно, що ти взагалі мав час звернути увагу на моє волосся. Судячи з усього, твій вечір був достатньо насиченим.»
Повідомлення зникло з екрану. Відповідь прийшла майже одразу.
«Це комплімент чи спроба зробити вигляд, що тобі байдуже?»
Аліна ледь усміхнулася.
«Просто спостереження. Сподіваюся, ти не шкодуєш про вибір компанії на сьогоднішній вечір.»
Вона затрималася на секунду, потім додала:
«Марина виглядала дуже… натхненною.»
Кілька секунд тиші. Потім нове повідомлення.
«Цікаво. Не думав, що ти настільки уважно стежиш за моїм вечором.»
Аліна відчула легкий укол.
«Не перебільшуй. Ви сиділи за сусіднім столиком.»
Відповідь з’явилася швидше, ніж вона очікувала.
«Звісно. Просто дивно, що ти помітила більше, ніж планувала.»
Аліна закотила очі.
«Не намагайся перетворити це на щось інше.»
Пауза.
«Я і не намагаюся,» - відповів Максим.
«Просто роблю висновок: ти дивилася.»
Її пальці завмерли над екраном.
«Ти теж дивився.»
Три крапки на екрані з’явилися майже миттєво.
«Я цього і не заперечував.»
Вода у ванні вже почала остигати, але Аліна цього не помічала.
Бо іноді одна переписка здатна зруйнувати будь-яку ілюзію спокійного вечора.
Телефон мовчав. Заплющивши очі Аліна намагалася повернутися до того спокою, який ще кілька хвилин тому здавався таким природним. Але думки вже змінили напрямок.
Олег Сергійович поступово відходив на другий план - не через відсутність вражень, а через іншу, значно сильнішу присутність, яка вперто не дозволяла завершити цей день без внутрішнього діалогу.
Максим. Аліна повільно видихнула, проводячи пальцями по воді.
Це безглуздо. Чому її взагалі хвилює, як продовжився його вечір? Чому вона думає про Марину? Чому намагається уявити, чи залишилися вони разом після ресторану, про що говорили, чи сміялася вона так само голосно, як і за вечерею?
Вона ж байдужа. Це просто колега. Просто людина, з якою вона змушена працювати. Просто чоловік, який іноді занадто багато говорить і ще частіше дратує. Але думки не підкорялися логіці.
Аліна раптом усвідомила, що намагається відтворити кожну деталь вечора Максима — не тому, що їй це потрібно, а тому, що її це зачіпає. І це злило.
Вона заплющила очі сильніше, ніби це могло зупинити спогади. Але пам’ять обрала інший напрямок.
Офіс. Той момент, коли він стояв занадто близько. Коли між ними майже не залишалося простору. Коли його голос звучав тихіше, ніж зазвичай. Коли його рука ковзнула до її шиї - обережно, майже невідчутно, але достатньо, щоб тіло запам’ятало.
Аліна відчула, як дихання збилося. Її мозок намагався аналізувати, але тіло пам’ятало інакше: тепло його дотику, напругу паузи, і погляд, у якому було більше, ніж звичайна іронія.
Той погляд не був випадковим. Не був жартом. Не був частиною гри. У ньому було бажання. І саме це лякало найбільше.
Аліна різко відкрила очі. Це нічого не означає. Вона повторила цю думку тричі ніби мантру. Нічого. Просто момент. Просто напруга. Просто помилка інтерпретації.
Але навіть у цій раціоналізації залишалося щось незручне. Бо якщо це справді нічого не означає - чому вона досі про це думає?
Вода у ванні вже охолола, але Аліна не поспішала виходити.
Бо іноді найнебезпечніші моменти - це не ті, що відбуваються, а ті, які залишаються в пам’яті значно довше, ніж мали б.
Після ванни Аліна наділа легку нічну сорочку на тонких бретелях. Тканина була майже невагомою, м’яко ковзала по шкірі й створювала відчуття затишку, яке так потрібне після довгого дня.
Вона вимкнула світло й занурилася в ліжко, натягнувши ковдру до плечей. 
Тиша квартири огорнула її, але думки не поспішали затихати.
Вони крутилися, поверталися, змінювали напрямок — і знову приводили до одного. Максим.
Аліна перевернулася на бік, дивлячись у темряву. Чи хотіла б вона продовження того моменту в офісі? Тієї паузи, у якій слова втратили сенс? Тієї близькості, що виникла раптово й залишила після себе дивне відчуття недосказаності?
Вона намагалася відповісти чесно. І це було складніше, ніж здавалося. Пам’ять повернула її до того моменту - його погляду, у якому було щось більше за звичну іронію, до тиші, яка раптом стала надто гучною, до відчуття, ніби між ними зникла вся звична дистанція.
Чи хотіла б вона, щоб він нахилився ближче? Щоб цей момент не обірвався? Щоб усе стало простішим і водночас небезпечнішим?
Аліна заплющила очі. Ці думки лякали не через саму можливість відповіді, а через те, що відповідь була не такою однозначною, як вона хотіла б. Іноді найбільше турбує не те, що сталося, а те, що могло статися.
Вона перевернулася на спину, повільно вдихнула й намагалася переконати себе в простій істині: це лише момент, лише спогад, лише гра уяви.
Але серце чомусь не поспішало погоджуватися.
Сон Аліни перервав стук у двері. Спершу він здався частиною сну - далеким, глухим, майже нереальним. Але стук повторився, настирливіше, змушуючи її остаточно прокинутися.
Квартира була занурена в нічну тишу. Годинник показував другу ночі.
Зібравшись із думками, Аліна накинула халат і пішла до дверей, на ходу намагаючись зрозуміти, хто може стояти за ними в такий час.
Вона відчинила. Максим. Піджак висів у нього на руці, верхні ґудзики сорочки були розстебнуті, а вільна рука недбало схована в кишені. Він виглядав так, ніби прийшов без плану - керуючись лише імпульсом.
Подив Аліни швидко змінився злістю.
- Ти серйозно? - тихо сказала вона. - Друга година ночі.
-  Я знаю, - відповів Максим, не відводячи погляду.
- Що ти тут робиш?
- Не зміг не прийти.
Фраза прозвучала занадто просто, щоб її можна було сприйняти спокійно. Коротка перепалка виникла майже миттєво — слова різкі, інтонації напружені, але за ними відчувалося щось значно сильніше, ніж роздратування.
Максим зробив крок уперед, і простір між ними раптом став надто тісним.
-Ти не маєш права так з’являтися, - сказала Аліна, хоча голос уже звучав тихіше.
- Маю, якщо не можу перестати думати.
Вона хотіла відповісти, але слова розчинилися.
Його погляд ковзнув по її обличчю, зупинившись на губах, ніби шукаючи підтвердження того, що вона сама не готова вимовити вголос.
Максим обережно торкнувся її руки - не різко, не нав’язливо, але достатньо, щоб світ навколо ніби сповільнився. Ледь торкаючись пальцями шкіри провів вздовж плеча до ключиць. Тіло Аліни вкрило сиротами. Вона відчула, як серце раптом прискорилося.
Між ними залишилося кілька сантиметрів тиші.
- Скажи, щоб я пішов, - тихо сказав він.
Але вона мовчала.
І саме ця пауза стала відповіддю.
Рука Максима яка ніжно гладила шию піднялася до підборіддя, великим пальцем він провів по нижній губі. Вільною рукою проникнув під халат та обхопив її за талію притиснувши до свого міцного тіла. Грудьми вона відчувала його сильні напружені м'язи. Палко дихаючи він нахилився ближче, і момент, який здавався нескінченно довгим, нарешті зрушив з місця - нестримний поцілунок, сповнений тієї напруги, яка накопичувалася між ними занадто довго.
Світ навколо розчинився.
Неочікувано для себе Аліна відповіла на цей поцілунок із жадібністю. Його губи були теплими й трохи гіркуватими від віскі, але водночас м'якими, з тим ледь вловимим присмаком ночі. Вона відчувала ніби торкається губами чогось забороненого, того, про що думала лише крадькома й ніколи не наважувалася уявити до кінця. У цьому поцілунку було більше, ніж просто близькість - воно нагадувало крок за межу, після якого повернутися до звичної дистанції вже неможливо.
Різкий звук будильника повернув її до реальності. Аліна різко розплющила очі, намагаючись вхопитися за залишки моменту, який ще секунду тому здавався справжнім.
Темрява кімнати. Тиша квартири. Жодного Максима. Лише сон. Проста ілюзія, створена втомою, думками й тими небезпечними паузами, які вона вперто намагалася ігнорувати.
Аліна повільно видихнула, дозволяючи усвідомленню осісти. Це було неправильно Безглуздо. Нелогічно. Вона ж терпіти не може Максима. Має злитися на нього, сперечатися, тримати дистанцію, будувати навколо себе захист із іронії та холодної впевненості.
То чому разом із усвідомленням прийшло розчарування? Чому замість полегшення залишилося відчуття втрати чогось, що навіть не встигло статися?
Аліна заплющила очі ще на мить, ніби намагаючись повернути сон, але він уже розчинився, залишивши після себе лише тривожну думку. Можливо, найнебезпечнішими є не почуття, які ми визнаємо, а ті, які вперто називаємо помилкою.