Розділ 4 Між логікою й потягом

Ранок почався несподівано спокійно.
Аліна зайшла в офіс у хорошому настрої — рідкісному, але приємному стані, коли думки не перевантажені, а робочий день здається передбачуваним. Максим уже був на місці, щось переглядав у ноутбуці й навіть не одразу помітив її появу.
— О, ти сьогодні без бойового настрою? — кинув він, піднявши погляд. — Це насторожує.
— Просто хороший день, — відповіла Аліна, знімаючи пальто. — Не шукай підступу там, де його немає.
Максим усміхнувся.
— Я працюю з тобою. Підступ тут за замовчуванням.
Їхня розмова звучала легко — без звичних шпильок, без напруги. Кілька хвилин вони навіть обговорювали проєкт майже як нормальні колеги, і Аліна ловила себе на думці, що така атмосфера виглядає підозріло правильно.
Це тривало рівно до моменту, коли в офіс зайшов кур’єр.
— Аліна? — запитав він, тримаючи великий букет.
Вона здивовано підвелася.
— Так.
Букет був класичний — червоні троянди, ідеально складені, дорогі, але настільки передбачувані, що виглядали майже безособово.
Максим підняв брову ще до того, як Аліна встигла розгорнути листівку.
— Сміливо, — тихо сказав він. — Хтось явно грає за підручником.
Аліна прочитала короткий текст:
«Буду радий продовжити знайомство поза робочими рамками. Вечеря сьогодні о 19:00?»
Олег Сергійович.
Вона повільно закрила листівку.
— Вражає, — усміхнувся Максим. — Хоча трохи передбачувано.
— Це просто квіти, — спокійно відповіла Аліна.
— Так, — погодився він. — Просто не твої.
Вона глянула на нього.
— І що це означає?
Максим знизав плечима.
— Троянди — вибір чоловіка, який хоче справити враження, але не знає жінку. Вони красиві, але безпечні. Без індивідуальності.
— Ти зараз аналізуєш букет?
— Я аналізую людину, яка його обрала.
Аліна схрестила руки.
— І, звісно, ти знаєш краще?
Максим на мить замислився, ніби оцінюючи її.
— Ти б обрала тюльпани.
Аліна завмерла.
— Чому?
— Бо вони прості, але живі. Без зайвого пафосу. Як ти, — сказав він спокійно. — І ти не любиш, коли щось виглядає надто старанно.
Кілька секунд вона мовчала.
— Це психологічний трюк?
— Ні. Спостереження.
Аліна тихо усміхнулася, але швидко повернула собі рівновагу.
— До речі про спостереження, — сказала вона. — Я теж дещо помітила.
Максим підняв брову.
— Серветку.
Його погляд на мить став жорсткішим.
— Марина, — уточнила Аліна. — Номер телефону. Ти так швидко сховав її в кишеню, що важко було не помітити.
Максим відкинувся на спинку крісла.
— І?
— І що ти з нею зробив?
Він кілька секунд мовчав, а потім відповів спокійно:
— Ми зустрічаємося сьогодні ввечері.
Аліна відчула легке, неприємне стискання всередині, але не подала вигляду.
— Логічно, — сказала вона. — Вона більше у твоєму смаку.
Максим ледь усміхнувся.
— Цікаво чути це від людини, яка щойно отримала запрошення на вечерю від клієнта.
Аліна поклала листівку на стіл.
— Я ще нічого не вирішила.
— Звісно, — відповів він. — Ти ж живеш за схемою «робота — дім — робота — дім».
Вона різко підняла погляд.
— Це не твоя справа.
— Просто спостереження, — повторив він її ж слова.
Напруга повернулася миттєво — знайома, гостра, майже комфортна у своїй передбачуваності.
Аліна кілька секунд дивилася на букет, потім взяла листівку знову.
— Передай Марині вітання, — сказала вона рівним тоном. — Сподіваюся, вечеря буде цікавою.
— О, я впевнений, — відповів Максим.
Вона вдихнула.
— Тоді й моя теж.
Максим на мить завмер.
— Ти погоджуєшся?
Аліна усміхнулася — тією усмішкою, яка означала рішення.
— А чому ні? У мене є життя поза роботою. І я прекрасно вмію відпочивати.
Він мовчки дивився на неї, ніби намагаючись щось зрозуміти.
— Добре, — сказав нарешті.
Аліна повернулася до ноутбука, але робочий день уже змінився. В повітрі висіла невидима домовленість — обидва сьогодні ввечері йдуть доводити щось одне одному.
І, здається, не тільки.
Коли Максим знову занурився в роботу, а офіс повернувся до звичного шуму, Аліна раптом відчула, як внутрішня впевненість починає розсипатися.
Що взагалі щойно сталося?
Вона дивилася на екран ноутбука, але не бачила жодного слова. Думки крутилися навколо одного моменту — листівки, троянд і власного голосу, який так легко погодився на вечерю.
Чому я сказала «так»?
Це було непрофесійно. Нерозумно. Нелогічно.
Він клієнт. Людина, з якою треба тримати дистанцію, будувати чіткі робочі рамки й не змішувати особисте з професійним. А вона щойно погодилася на вечерю, яка явно не мала нічого спільного з обговоренням проєкту.
Аліна зітхнула й провела рукою по волоссю.
Тоді чому?
Відповідь з’явилася майже одразу, хоч і не хотіла визнаватися.
Марина.
Фраза Максима про зустріч увечері зачепила її сильніше, ніж вона була готова прийняти. Це було дивне, незручне відчуття — ніби щось раптово змістилося всередині, залишивши після себе легке роздратування й питання без відповіді.
Чому це її взагалі хвилює? Максим не був її хлопцем. Не був другом. Навіть не був людиною, з якою в неї теплі стосунки.
Він був колегою, який постійно змагався з нею, дратував, ставив під сумнів її рішення й не пропускав можливості кинути чергову шпильку.
І все ж думка про те, що сьогодні ввечері він зустрінеться з Мариною, викликала неприємне стискання десь глибоко всередині.
Аліна різко видихнула.
*Це просто цікавість. Нічого більше.
Вона перевела погляд на букет троянд й мимоволі подумала про Олега Сергійовича.
Він був привабливим — це складно було заперечити. Впевнений, стриманий, з тією внутрішньою стабільністю, яка створює відчуття надійності ще до того, як людина встигає щось сказати. Поруч із ним світ виглядав передбачуваним і безпечним.
Повна протилежність Максима.
Олег Сергійович справляв враження людини, яка знає, чого хоче, планує наперед і не залишає місця хаосу. Людини, з якою легко уявити спокійне завтра.
І все ж для Аліни він залишався передусім клієнтом — важливою частиною роботи, але чітко відокремленою від особистого життя.
Можливо, саме тому його запрошення виглядало дивно: логічно привабливе, але емоційно майже нейтральне.
Ти б обрала тюльпани.
Ця фраза зачепила її зовсім інакше. Не як шпилька. Не як сарказм. А як щось надто точне. Він помітив. Запам’ятав. Зробив висновок із дрібниць. І це несподівано приємно вразило.
Аліна не любила, коли її намагалися вразити гучними жестами або очевидними компліментами. Але той факт, що Максим зміг вгадати щось настільки особисте без прямих підказок, викликав тепле, майже небезпечне відчуття. Наче він бачив більше, ніж показував.
Вона одразу ж відкинула цю думку. Бо разом із нею з’явився інший образ — Марина, її впевнена усмішка, серветка з номером телефону й спокійний тон Максима, коли він сказав: «Ми зустрічаємося сьогодні ввечері».
Реальність швидко повернулася на своє місце. Максим жив своїм життям. Зустрічався з жінками.
Будував симпатії. Робив вибір.
І, судячи з усього, Аліна не була частиною цього списку.
Вона більше у твоєму смаку.
Її власні слова раптом прозвучали в голові гіркіше, ніж хотілося б. Можливо, саме тому вона погодилася на вечерю з Олегом Сергійовичем. Щоб довести. Собі. Максиму. Світові.
Що її життя не обмежується офісом. Що вона вміє відпускати контроль. Що в неї є вибір. І що їй зовсім не важливо, з ким Максим проведе цей вечір.
Аліна глибоко вдихнула, повернулася до роботи й спробувала зосередитися.
Але десь на периферії думок уперто залишалося питання, яке вона поки не була готова озвучити навіть самій собі.
Чому ж тоді це так бентежить?
Аліна намагалася зосередитися на роботі, але думки вперто поверталися до вечора, троянд і власного рішення, яке досі здавалося імпульсивним. Вона відкрила презентацію, перечитала один і той самий абзац утретє й тихо видихнула.
— Ти вже обрала сукню? — раптом пролунав голос Максима.
Аліна підняла погляд.
— Перепрошую?
— Ну, вечеря ж о дев’ятнадцятій, — спокійно продовжив він. — Троянди отримані, запрошення прийняте. Наступний логічний етап — драматичний вихід.
 Ти серйозно обговорюєш мій гардероб?
— Я просто переживаю за репутацію агентства, — невимушено відповів Максим. — Нас усе ж найняли. Було б шкода, якби твій образ негативно вплинув на стратегічні рішення клієнта.
Аліна ледь посміхнулася.
— Тоді краще подумай про образ Марини. Твоя вечеря звучить значно небезпечніше для репутації.
Максим підняв брову.
— Ревнощі?
— Самовпевненість, — відрізала вона.
— Добре, — він відкинувся на спинку крісла. — Але якщо вже ми говоримо про побачення, твій офісний стиль точно не підходить. Занадто правильний. Занадто… захисний.
— Я не просила стилістичних консультацій.
— Знаю. Але вони тобі потрібні.
Аліна підвелася.
— Максим.
Він теж піднявся, і розмова раптово стала тихішою, але значно напруженішою. Вони опинилися надто близько — на відстані, де сарказм звучить як шепіт, а погляди затримуються довше, ніж варто.
— Ти ховаєшся за цим пучком, — сказав він тихіше. — Наче це частина робочого дрес-коду.
Аліна відчула, як серце починає битися швидше, але не відступила.
— Це зручно.
— Не сумніваюся.
Він на мить затримав погляд на її волоссі й обережно поправив вибите пасмо, повертаючи його на місце.
— Розпущене волосся тобі пасує більше, — сказав він. — Воно робить тебе… менш передбачуваною. — Його пальці ненадовго затрималися біля її шиї, і Аліна відчула тепле, дивне тремтіння, яке миттєво відгукнулося всередині. Максим ледь нахилив голову, ніби розглядаючи її уважніше, ніж дозволяла звичайна розмова.
Кілька секунд повітря між ними було напруженим до межі.
Аліна відчула, як його погляд ковзає вздовж лінії шиї до ключиці, і піднімається до її пухких губ, і це усвідомлення виявилося несподівано сильнішим за будь-які слова. Максим тихо видихнув, ніби сам здивувався власній реакції, і на мить завмер, не відводячи погляду. Вона перестала дихати ніби її тіло забуло як це робити.
— Це комплімент?
— Спостереження. Тобі варто дозволяти собі виглядати не тільки правильно. — сказав він уже майже пошепки.
Кілька секунд вони мовчали. Напруга між ними стала майже відчутною — та сама, яка виникає в моменти, коли слова вже не мають значення.
Максим відвів погляд першим. Відступив на крок та повертаючись до свого столу промовив:
— У будь-якому разі, — сказав він уже звичним тоном, — не забудь, що це клієнт. І твої рішення можуть впливати на нашу роботу.
Аліна тихо видихнула.
— Дякую за нагадування. Постараюся поводитися професійно.
— Я навіть не сумніваюся.
Вона повернулася до столу, зібрала речі й глянула на годинник.
— Схоже, робочий день закінчився.
— Схоже, — погодився Максим.
Вони одночасно потягнулися за речами, і ця синхронність здалася дивно символічною.
Сьогодні ввечері в кожного з них були свої плани. Свої зустрічі. Свої спроби довести щось — собі чи одне одному.
Але напруга, яка залишилася між ними, явно не планувала зникати разом із кінцем робочого дня.
Квартира зустріла Аліну тишею, яка зазвичай заспокоювала, але сьогодні лише підсилювала шум її думок.
Вона поклала сумку на стілець, повільно зняла піджак і на мить завмерла посеред кімнати, ніби намагаючись зібрати себе в єдину, логічну версію. Побачення. Клієнт. Вечеря. Все звучало просто й зрозуміло.
Але всередині було зовсім не просто.
Вона відкрила шафу, дістала сукню — чорну, стриману, але вечірню. Тканина м’яко спадала до колін, підкреслюючи силует без зайвої демонстративності, а відкриті плечі додавали образу тієї легкої жіночності, яку Аліна зазвичай залишала поза межами офісу. Вона обережно поклала сукню на ліжко й знову завмерла. Перед очима раптово сплив зовсім інший момент — офіс, тиша між словами й Максим, який стояв занадто близько.
Настільки близько, що вона відчувала його аромат.
Це була дрібниця, майже випадковість, але саме вона вперто поверталася в пам’ять. Деревні ноти з ледь вловимою солодкістю шоколаду й м’якою пряністю кориці перепліталися з його голосом, поглядом і тією напругою, що зависла між ними.
Що зі мною не так?
Аліна провела рукою по волоссю й тихо видихнула. Вона не повинна відчувати цього. Не повинна думати про Максима. Не повинна повертатися до тієї миті знову й знову. Він був колегою. Суперником. Людиною, з якою все будувалося на шпильках, суперечках і професійній дистанції.
І все ж щось у його погляді сьогодні вибило її з рівноваги.
Вона пам’ятала, як він дивився на неї — уважно, майже мовчки, ніби намагався прочитати те, що вона сама ще не розуміла. Пам’ятала цю коротку паузу, коли слова перестали мати значення й залишилося тільки відчуття близькості.
І той легкий дотик.
Аліна заплющила очі, ніби намагаючись стерти спогад.
Я з’їхала з глузду.
Вона давно не відчувала нічого подібного — цієї незрозумілої внутрішньої напруги, легкого хвилювання, яке з’являється без дозволу й не піддається логіці. Вона навіть встигла забути, як це — реагувати не розумом, а чимось значно глибшим і менш передбачуваним.
А це її бентежило. Бо Максим точно не був тим чоловіком, на якому варто зосереджуватися.
Олег Сергійович — ось хто мав бути в центрі її думок сьогодні. Впевнений, стабільний, зрозумілий. Чоловік, який запросив її, готовий до вечері без емоційних гойдалок і прихованих сенсів. Логічний вибір. Правильний.
Аліна одягла сукню, підійшла до дзеркала й уважно подивилася на себе. Образ був стриманим, елегантним і достатньо нейтральним, щоб залишатися в межах дозволеного для зустрічі з клієнтом.
Вона почала збирати волосся у звичний пучок — рух, доведений до автоматизму, майже захисний. І раптом завмерла. У пам’яті знову прозвучав його голос.
Розпущене волосся тобі пасує більше.
Аліна кілька секунд дивилася на своє відображення, ніби намагаючись зрозуміти, чому ця фраза має над нею таку дивну владу.
— Це нічого не означає, — тихо сказала вона собі.
Але руки вже самі потягнулися до шпильок. Пучок повільно розсипався, і волосся м’яко впало на плечі. Аліна знову глянула в дзеркало й відчула легке, несподіване хвилювання — ніби щось змінилося, хоч і зовсім незначно. Ніби вона дозволила собі бути менш передбачуваною.
Вона глибоко вдихнула, взяла сумку й ще раз перевірила телефон. Повідомлення від Олега Сергійовича:
*«Я біля під’їзду».*
Аліна вимкнула світло, зачинила двері й на мить затрималася в коридорі. Сьогодні ввечері вона йшла на побачення. Правильне. Логічне. Передбачуване.
 І все ж десь на периферії думок уперто залишалося відчуття, що цей вечір буде складнішим, ніж вона планувала.