Розділ 3 Коротке замикання

Аліна лежала в темряві, слухаючи, як годинник відміряє секунди, ніби навмисно не даючи заснути. Соня давно вже написала «добраніч», квартира стихла, але її думки вперто поверталися до даху й того короткого, дивного епізоду, який не мав би нічого значити.
Вечірка була майже ідеальною — тепле повітря, вогні міста й відчуття рідкісної легкості після складного тижня. Соня швидко зникла у своїх пригодах, залишивши Аліну з Максимом наодинці. А потім з’явилася Марина.
Несподівано. Незручно. Наче чужий елемент у добре складеній картині.
Аліна пам’ятала, як Максим спершу розгубився. Це була ледь помітна реакція — коротка пауза, напружена усмішка, швидкий погляд у її бік, ніби він перевіряв, чи вона щось помітила. Потім він чемно поговорив з Мариною й майже одразу попрощався, тактовно, але занадто швидко, ніби хотів закрити цей епізод якнайшвидше.
І все могло б на цьому закінчитися.
Якби не серветка.
Аліна заплющила очі, і перед ними знову виник той момент: Марина щось пише, простягає серветку, Максим бере її — без коментарів, без жартів, без звичної самовпевненості. А потім, майже непомітно, складає й ховає в кишеню.
Швидко. Занадто швидко.
Наче це була дрібниця, яка не варта уваги.
Або навпаки — щось, що не хотілося показувати.
— І що ти з нею зробиш? — тихо прошепотіла Аліна в темряву, сама не помічаючи, що звертається до нього подумки.
Викинеш? Залишиш? Передзвониш?
Її більше дивувало не це, а власна реакція.
Чому її взагалі це хвилює?
Максим — остання людина, чиє особисте життя мало б викликати цікавість. Людина, яка на роботі не пропускає жодної можливості підколоти, поставити під сумнів її ідеї або перетворити мітинг на тиху боротьбу за першість. Людина, поруч із якою вона завжди напружена, зібрана й готова до словесної атаки.
Людина, яку вона, здається, ненавидить.
Аліна різко перевернулася на бік, втупившись у темряву.
— Тоді чому? — майже беззвучно запитала вона.
Чому вона помітила той рух із серветкою? Чому запам’ятала його вираз обличчя? Чому їй стало цікаво, що він відчував у той момент? Можливо, справа була не в Марині. І навіть не в серветці.
А в Максимі, який на кілька секунд перестав бути впевненим у собі, різким і непохитним Максимом із роботи. У Максимі, який виглядав розгубленим і трохи закритим, ніби приховував щось значно більше, ніж просто номер телефону на папері.
І це вибивало з рівноваги. Бо простіше ненавидіти людину, коли вона передбачувана.
Аліна зітхнула, провела рукою по ковдрі й заплющила очі.
Завтра презентація. Завтра вони знову стоятимуть поруч, сперечатимуться, обмінюватимуться поглядами й удаватимуть, що між ними нічого, окрім роботи.
А серветка, ймовірно, досі лежатиме в його кишені. Або вже ні.
І чомусь ця думка не давала заснути.
***
Офіс ще спав.
Світло в коридорі було приглушеним, кавомашина мовчала, а комп’ютери стояли темними прямокутниками, ніби теж не поспішали прокидатися. Аліна любила цей час — кілька тихих ранкових хвилин, коли ніхто не відволікає, не ставить запитань і не намагається довести, що його ідея краща.
Особливо Максим.
Вона сиділа за столом, переглядаючи нотатки, які зробила ще вночі, й намагалася зібрати розрізнені думки в чітку концепцію. Перші ідеї для проєкту виглядали перспективно, але їм бракувало фінальної форми — тієї, яку доведеться обговорювати з Максимом, а потім презентувати Андрію Вікторовичу.
І саме ця частина дратувала найбільше.
Аліна зробила ковток вже трохи охололої кави, відкрила презентацію й виправила заголовок. Ще кілька правок, кілька тез — і можна буде переходити до структури виступу.
Двері офісу відчинилися.
Вона не підняла очей одразу, але впізнала кроки — спокійні, впевнені, трохи ліниві. Кроки людини, яка завжди заходить так, ніби простір уже належить їй.
— Я навіть не здивований, — пролунав голос Максима. — Ти або не спиш взагалі, або маєш секретний запас енергії.
Аліна повільно підняла погляд. Максим виглядав… занадто задоволеним життям для людини, з якою сьогодні треба було працювати пліч-о-пліч. Легка усмішка, розслаблений погляд і настрій, який одразу насторожував.
— А ти, бачу, знову запізнився до клубу трудоголіків, — спокійно відповіла вона.
— Я просто даю тобі фору, щоб ти могла відчути себе переможницею, — він знизав плечима й поставив чашку кави на стіл. — Хтось же має підтримувати твою самооцінку.
Аліна скептично посміхнулася й повернулася до ноутбука.
— Розслабся. Я чудово справляюся без твоєї допомоги.
Максим на мить затримався поруч, ніби оцінюючи щось у її зовнішньому вигляді, і ця пауза відчувалася занадто помітною.
— До речі, — сказав він невимушено, — ти вчора зникла раніше, ніж вечірка встигла стати цікавою.
Аліна завмерла на частку секунди, але продовжила клацати мишкою, удаючи повну байдужість.
— Я не знала, що повинна звітувати тобі про свій графік.
— Не повинна, — погодився Максим. — Просто факт. Було відчуття, що ти втекла.
Вона підняла очі.
— Мені стало нудно.
— Дивно, — він усміхнувся. — Мені здалося, що навпаки.
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного — коротка, напружена пауза, знайома до болю.
— І ще одне, — додав Максим, ніби між іншим. — Та сукня тобі пасує набагато більше, ніж цей офісний образ.
Аліна повільно відклала ручку.
— Це комплімент чи новий спосіб мене дратувати?
— Я багатофункціональний, — спокійно відповів він.
— Запам’ятаю. Щоб не плутати.
Максим тихо хмикнув і нарешті сів навпроти.
— То що, геній стратегії, — сказав він, відкриваючи ноутбук. — Показуй, що ти там підготувала. Нам же треба справити враження на Андрія Вікторовича.
Аліна кивнула й розгорнула презентацію, але в голові на мить знову сплив образ серветки, складеної в його кишені.
Вона швидко відкинула цю думку.
— Це тільки чернетка, — холодно сказала вона. — Тож утримайся від своїх фірмових саркастичних коментарів хоча б перші п’ять хвилин.
— Обіцяти не буду, — відповів Максим. — Але постараюся не руйнувати твої ілюзії занадто швидко.
Аліна посміхнулася — тією самою робочою усмішкою, яка означала початок їхньої звичної гри. Суперництво. Підколи. І необхідність бути командою.
Наче нічого не змінилося.
Хоча обидва вже відчували, що змінилося більше, ніж хотілося б визнавати.
До обіду офіс уже жив у звичному темпі — дзвінки, клацання клавіатур, запах свіжої кави й тихі розмови з переговорних. Аліна майже не помічала цього фону, повністю занурившись у роботу.
Суперечки з Максимом почалися ще з першого слайду.
— Це занадто обережно, — сказав він, переглядаючи структуру. — Ми можемо зайти агресивніше й одразу зачепити емоцію.
— Агресивніше не означає ефективніше, — відрізала Аліна. — Нам потрібна стратегія, а не гучний жест.
Максим лише усміхнувся — тією усмішкою, яка зазвичай означала початок словесного двобою.
І він справді був в ударі.
Нові ідеї, нестандартні ходи, пропозиції, які ламали її початкову концепцію, але водночас робили її сильнішою. Аліна ловила себе на тому, що більшість із них їй подобається — логічні, сміливі й продумані.
І це дратувало.
Бо погоджуватися з Максимом було майже так само складно, як програвати йому.
— Ти мовчиш, — зауважив він, злегка нахилившись до екрану. — Це означає, що я геніальний, чи ти шукаєш, до чого причепитися?
— Це означає, що я думаю, — сухо відповіла Аліна.
Вона зробила паузу, переглянула нотатки й тихо зітхнула.
Проєкт важливіший. Не він. Не їхня боротьба. Не гордість.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Цей блок залишаємо за твоєю логікою. Але змінюємо фінальну подачу. Там бракує чіткої метрики.
Максим підняв брову.
— Ти щойно погодилася зі мною?
— Не звикай, — відповіла Аліна. — Я просто професіонал.
Він тихо засміявся, але більше не сперечався.
Після цього робота пішла швидше. Ідеї складалися в єдину картину, слайди набували форми, а презентація поступово перетворювалася з чернетки на готовий продукт.
До обіду вони поставили останню крапку.
— Ну що ж, — Максим відкинувся на спинку крісла. — Мушу визнати, ми не провалилися.
— Ми ще нічого не презентували, — нагадала Аліна.
— Деталі.
Вона закрила ноутбук і вперше за кілька годин дозволила собі розслабитися.
Проєкт був сильним. Цілісним. Переконливим.
І, хоч як їй не хотілося це визнавати, Максим став ключовою частиною цього результату.
— Тепер залишилося тільки дочекатися Андрія Вікторовича, — сказала вона.
— Найскладніший етап, — зітхнув Максим. — Очікування.
Вони сиділи в переговорній, переглядаючи презентацію ще раз, коли двері нарешті відчинилися.
Андрій Вікторович зайшов першим. Але не сам.
За ним у кімнату увійшов чоловік, і простір ніби на мить змінився. Високий, упевнений у собі, з рівною поставою й стриманою усмішкою, яка виглядала природною, але водночас продуманою. Його зовнішність не кричала про статус — вона спокійно його підтверджувала.
Охайний костюм, уважний погляд, манера рухатися без поспіху, ніби він звик, що світ підлаштовується під його темп.
— Познайомтеся, — сказав Андрій Вікторович. — Це Олег Сергійович, директор компанії, для якої ми готували проєкт.
Чоловік привітно кивнув.
— Раді знайомству, — його голос був спокійним, але впевненим. — Я чув про вас обох багато хорошого.
Аліна підвелася, відчуваючи легке напруження, змішане з професійною зібраністю.
Максим теж піднявся поруч — несподівано серйозний, без звичних жартів.
— Сподіваюся, виправдаємо очікування, — сказав він.
Олег Сергійович усміхнувся.
— Я майже впевнений, що так.
Аліна сіла назад, відкриваючи ноутбук, але не могла не відзначити одну деталь: у присутності цього чоловіка атмосфера стала іншою. Більш офіційною, більш зосередженою — і водночас напруженою, ніби попереду щось важливіше, ніж просто презентація.
— Ну що ж, — сказав Андрій Вікторович. — Давайте подивимося, що ви підготували.
Максим коротко глянув на Аліну, ніби без слів домовляючись про старт.
— Починай, — тихо сказав він.
Вона кивнула, відкрила презентацію й підвелася. Перші слова прозвучали впевнено — рівно настільки, щоб задати тон, але без зайвої напруги. Аліна пояснювала логіку, вибудовувала структуру, розкладала ідею на чіткі смислові блоки.
Максим підхопив думку майже непомітно. Не перебив. Не виправив. Не перетягнув увагу на себе. Просто продовжив.
Їхня презентація швидко перестала бути виступом двох окремих людей і перетворилася на щось інше — на діалог, який звучав як єдине ціле. Вони доповнювали аргументи одне одного, ловили паузи, вчасно підсилювали акценти й змінювали темп, ніби репетирували це десятки разів. Хоча не репетирували.
Аліна відчувала дивне, майже незнайоме відчуття: поруч із Максимом працювати було легко. Він підхоплював там, де вона робила паузу, додавав сміливості її тезам, а вона, у свою чергу, надавала його ідеям чіткої форми й структури.
Разом вони виглядали переконливо. Професійно. Синхронно.
І це було небезпечно добре.
Коли презентація завершилася, у переговорній на кілька секунд запанувала тиша — та сама, яка виникає не через сумніви, а через осмислення почутого.
— Дуже сильна робота, — сказав нарешті Андрій Вікторович.
Олег Сергійович кивнув.
— Мені подобається напрямок. Чітко, сучасно й без зайвого пафосу. Думаю, можемо затверджувати план і рухатися далі.
Аліна відчула, як напруга повільно відпускає плечі. Перша презентація пройшла успішно.
Вони ще кілька хвилин обговорювали деталі, після чого зустріч підійшла до завершення. Максим закрив ноутбук, Аліна зібрала нотатки, і всі почали підводитися.
— Аліно, хвилинку, — несподівано сказав Олег Сергійович.
Максим, який уже зробив крок до дверей, мимоволі зупинився.
Аліна обернулася.
— Так?
Олег Сергійович усміхнувся — спокійно, але з відчутним теплом у погляді.
— Хотів окремо відзначити вашу подачу. Ви дуже чітко тримаєте структуру й водночас додаєте ідеям характер. Це рідкісне поєднання, — сказав Олег Сергійович, і в його погляді з’явилася зацікавленість, що виходила за межі робочої оцінки.
Аліна на мить розгубилася. Слова звучали як професійний комплімент, але спосіб, у який він дивився на неї, робив їх значно особистішими. Вона швидко зібралася, стримано усміхнулася.
— Дякую. Ми працювали командою.
— Це видно, — відповів він. — Але харизма подачі — це вже особиста риса.
Аліна відчула легке тепло в щоках і одразу ж приборкала реакцію.
Великий начальник. Клієнт. Тримай дистанцію.
— Приємно чути, — сказала вона рівним голосом.
Максим стояв біля дверей, удаючи, що перевіряє телефон, але кожне слово до нього долітало занадто чітко. Він сам не розумів, чому ця коротка розмова викликає дивне внутрішнє напруження.
Олег Сергійович дивився на Аліну з інтересом, який складно було назвати виключно професійним.
І Максиму це не сподобалося. Зовсім.
Неприємне, незнайоме відчуття з’явилося десь під ребрами — різке й ірраціональне. Він не міг пояснити його логікою, але інтуїція вперто підказувала: увага цього чоловіка до Аліни занадто помітна.
— Ну що ж, — сказав Олег Сергійович, — радий знайомству. Чекаю на наступні етапи.
Аліна кивнула, і розмова завершилася.
Вони з Максимом вийшли з переговорної майже одночасно.
Кілька секунд мовчали.
— Вітаю, — нарешті сказав він рівним тоном. — Ти щойно справила враження на людину, яка не часто робить компліменти.
Аліна знизала плечима.
— Це була просто ввічливість.
Максим глянув на неї трохи довше, ніж слід.
— Можливо.
Але він не повірив. Максим знав цей погляд — сам не раз дивився так на жінок, які привертали його увагу.
Презентація завершилася майже синхронно з кінцем робочого дня.
Коли Аліна вийшла з офісу, місто вже повільно переходило у вечірній ритм — менше поспіху, більше світла у вікнах і приємне відчуття, що день нарешті позаду. Вона дозволила собі глибоко вдихнути, ніби залишаючи робочі суперечки, напругу презентації та дивний погляд Олега Сергійовича десь за скляними дверима офісу.
День був надто насиченим. Робота з Максимом. Несподівано злагоджена презентація. Ця коротка, але дивна розмова після зустрічі.
Їй хотілося тільки одного — тиші.
Коли Аліна нарешті зачинила двері квартири, вона з полегшенням видихнула, скинула взуття й на кілька секунд притулилася до стіни, дозволяючи тілу розслабитися.
Тиша огорнула її майже миттєво. Але тривала рівно кілька секунд.
У двері постукали.
Аліна здивовано глянула на годинник, а потім попрямувала відчиняти. На порозі стояла Соня — з переможною усмішкою та пляшкою вина в руках.
— Я прийшла за відповідями, — заявила вона, заходячи всередину без запрошення.
Аліна ледь стримала усмішку.
— Ти навіть не намагаєшся маскувати наміри?
— Ні. Бо я знаю, що ти все одно нічого не розкажеш добровільно, — Соня поставила пляшку на кухонний стіл. — Тож доведеться використовувати перевірені методи.
— Алкоголь як інструмент допиту?
— Саме так.
Аліна засміялася, дістаючи келихи.
— І що ж тебе так хвилює?
Соня підняла брову, ніби питання було максимально очевидним.
— Вчорашній вечір. Максим. Дах. І ваша дивна розмова, яку ти, до речі, так і не пояснила.
Аліна завмерла на мить, але швидко повернулася до звичного спокійного тону.
— Там не було нічого особливого.
Соня подивилася на неї так, ніби щойно почула найбільш неправдоподібну фразу у світі.
— — Аліно, я бачила вас. Між вами було таке напруження, ніби дві оголені дроти майже торкаються — ще секунда, і світ спалахне.
— Соню…
— Ні, почекай, — перебила вона, розливаючи вино. — Ти можеш скільки завгодно вдавати, що ви терпіти не можете одне одного, але я не сліпа.
Аліна взяла келих і зробила ковток, намагаючись виграти кілька секунд.
— Ми справді не можемо одне одного терпіти, — сказала вона. — Це не акторська гра.
— Тоді поясни, чому ти виглядала так, ніби слухаєш його зовсім не як колегу.
Аліна мовчала. Бо відповідь була занадто складною навіть для самої себе.
— Я вже накрутила цілу історію, — продовжила Соня з азартом. — Таємний роман. Почуття, які ви обоє вперто ігноруєте. Внутрішня боротьба. Класика.
— Ти дивишся забагато серіалів, — зітхнула Аліна.
— А ти занадто добре приховуєш очевидне.
Аліна відвела погляд у бік, обертаючи келих у руках.
Перед очима на мить сплив Максим — його усмішка, ранкова підколка, синхронна робота під час презентації, і ця дивна реакція, коли Олег Сергійович заговорив з нею.
— Там нічого немає, — тихо сказала вона. — Просто складна робоча взаємодія.
Соня лише усміхнулася — тією усмішкою, яка означала повну недовіру до сказаного.
— Добре, — сказала вона. — Тоді почнемо з простого. Про що ви говорили на даху?
Аліна зробила ще один ковток вина.
І зрозуміла, що ця розмова буде довгою.
Вона на мить замислилася, ніби вирішуючи, скільки правди варто озвучити.
— Там справді не було нічого такого, що ти собі уявила, — сказала вона. — Просто розмова. І поява Марини.
Соня одразу пожвавішала.
— О, так ось у чому справа. Розповідай.
Аліна зітхнула.
— Вона підійшла до Максима, щось із ним поговорила, дала серветку зі своїм номером… і пішла.
— І?
— І нічого, — Аліна знизала плечима. — Очевидно, у нього є ті, на кого він звертає увагу. Марина… більш у його смаку, ніж я.
Соня подивилася на неї з таким виразом, ніби щойно почула абсолютну нісенітницю.
— По-перше, ти зараз серйозно це сказала?
— По-друге, Марина тут взагалі не має значення.
Аліна ледь усміхнулася.
— Має. Бо це логічно. Максим не та людина, яка раптом зверне увагу на мене. Особливо враховуючи наші стосунки на роботі.
— О, навпаки, — Соня хитро примружилася. — Саме враховуючи ваші стосунки.
— Не починай.
— Я вже почала, — усміхнулася вона. — І взагалі, я майже впевнена, що ця Марина — просто спосіб викликати в тебе ревнощі.
Аліна засміялася, мало не розливши вино.
— Соню, ти серйозно? Це звучить як сюжет романтичної комедії.
— А що, хіба погано звучить?
— Дуже погано. І дуже неправдоподібно.
— Добре, — Соня підняла келих. — Але якщо раптом через кілька глав вашої історії з’ясується, що я мала рацію, ти офіційно визнаєш мою геніальність.
Аліна знову засміялася.
— Домовилися.
Розмова поступово втратила напруження й перейшла у звичний для них легкий ритм. Соня почала розповідати про хлопця, який дістав їм запрошення на вечірку, — як вони познайомилися й як вона майже одразу розчинилася поруч із ним, залишивши Аліну з Максимом наодинці, навіть не здогадуючись, що цим запускає цілу лавину подій.
— Я, до речі, досі не впевнена, що він вартий другого побачення, — зітхнула Соня. — Але історія вийшла непогана.
Аліна слухала, усміхалася й ловила себе на дивному відчутті спокою.
День, який почався з напруги й завершився презентацією, повільно розчинявся у теплій атмосфері кухні, у тихому дзвінкому сміху, у світлі лампи й звичних розмовах, які не потребували фільтрів чи ролей.
Вона розслабилася. По-справжньому.
Давно Аліна не почувалася настільки легко — без робочої конкуренції, без внутрішніх сумнівів, без необхідності щось доводити. Просто вечір, подруга, келих вина й відчуття затишку, яке огортає м’яко й непомітно.
І, хоч думки про Максима іноді все ж пробігали фоном, вони вже не мали тієї гостроти.
Цей вечір належав спокою. І їй.