Розділ 2. Вечір поза правилами

Аліна відкрила пошту й знайшла лист із позначкою «терміново».
Бриф був коротким, але достатньо промовистим. Новий клієнт — амбітний технологічний бренд, який виходив на ринок і планував масштабну рекламну кампанію з нуля.
Повний ребрендинг. Digital-стратегія. Запуск у стислі терміни.
Проект вимагав точності, структури й холодного розрахунку — її сильних сторін. Але водночас передбачав креативні рішення, ризик і швидку адаптацію.
Тут починалася зона Максима.
Аліна повільно видихнула, відчуваючи знайоме хвилювання. Це був саме той тип викликів, заради яких вона колись прийшла в агентство. І саме той, який доведеться пройти разом із ним.
Робочий день добігав кінця, але відчуття завершеності не було.
Аліна вимкнула ноутбук і на кілька секунд завмерла, дивлячись на темний екран. У голові змішувалися думки про новий проєкт, слова Максима та повідомлення Соні, яке вона відправила імпульсивніше, ніж хотіла б.
Вона рідко дозволяла собі спонтанність. Спонтанність означала втрату контролю. А втрату контролю Аліна переживала надто болісно.
Телефон знову засвітився.
Соня:
 Я вже планую твій образ. Навіть не думай передумати.
Аліна мимоволі усміхнулася.
Можливо, ця вечірка була не про шум і людей. Можливо, вона була про спробу згадати, якою вона була до того, як навчилася ховатися.
Вона підвелася зі стільця, відчуваючи дивне хвилювання.
Сьогодні вона дозволить собі трохи хаосу.
Коли Аліна підійшла до дверей своєї квартири, вона ще не встигла дістати ключі, як ізсередини почулося знайоме нетерпляче:
— Я знаю, що ти вже тут!
Відчинивши двері, Аліна побачила Соню, оточену пакетами з одягом і з відкритою пляшкою вина в руці.
У цей момент вона вперше за довгий час пошкодувала, що колись дала подрузі ключі від квартири «на всяк випадок».
— Операція «Повернути Аліну до життя» розпочалася, — урочисто заявила Соня.
Квартира Аліни була невеликою, але затишною. Мінімалістичний інтер’єр, світлі стіни, акуратно розставлені меблі — усе виглядало так, ніби вона намагалася залишити простір для думок.
Єдиним винятком були книги.
Вони стояли всюди — на полицях, підвіконні, журнальному столику. Романтичні історії, які вона перечитувала знову й знову: Гордість і упередження, До зустрічі з тобою, Щоденник пам’яті, Я перед тобою.
Історії, у яких любов витримувала час, біль і втрати. Історії, що закінчувалися почуттями сильнішими за страх.
На стіні поруч стояли рамки з фотографіями — усміхнені батьки, сімейні свята, старі спогади з маленького містечка, яке Аліна залишила кілька років тому.
Вона поїхала далеко не через амбіції. Просто те місто зберігало занадто багато болючих нагадувань. Про зраду. Про довіру, яка не витримала. Про версію себе, якою вона більше не хотіла бути.
— Боже, Аліно, ти живеш як головна героїня романтичного фільму, яка ще не знає, що її життя ось-ось зміниться, — сказала Соня, заходячи всередину.
— Не драматизуй, — усміхнулася Аліна.
Соня поставила пакет на диван і підняла пляшку вина.
— Я принесла головний інструмент для правильних рішень.
Аліна засміялася.
І, вперше за довгий час, напруга дня почала відступати.
Поки Аліна переодягалася, Соня мрійливо ходила кімнатою, перебираючи сукні, ніби вже уявляла майбутній вечір.
— Уявляєш, — тихіше сказала вона, усміхаючись, — музика, світло, нові люди… І раптом ти знайомишся з кимось особливим. Тим, хто змусить тебе знову повірити в кохання.
Аліна визирнула з-за дверей гардеробу.
— Соню…
— Серйозно, — продовжила вона, уже зовсім замріявшись. — Можливо, саме сьогодні ти зустрінеш хлопця, який змінить усе.
Аліна похитала головою.
— Це малоймовірно.
— Чому?
Вона зітхнула.
— Бо з нами напросився мій дратівливий колега.
Соня завмерла.
— О, вечір стає цікавішим, ніж я думала, — усміхнулася Соня.
Її очі заблищали, і вона одразу підсунулася ближче до столика, за яким Аліна вже наносила макіяж.
— Ну, розповідай. Хто він? Що за колега? І чому раптом вирішив піти з нами?
Аліна зітхнула.
— Соню, це не те, що ти вигадуєш.
— Значить, красивий? Харизматичний? Дратівливий, але з прихованою ніжністю? — Соня говорила дедалі швидше, уже створюючи власний сценарій. — Б’юся об заклад, він таємно закоханий.
Аліна ледь не засміялася.
— Максим закоханий лише у власну впевненість.
— Ооо, класичний випадок, — серйозно кивнула Соня. — Найнебезпечніший тип.
Аліна похитала головою, намагаючись виглядати байдужою.
— Він просто колега, який вирішив, що вечірка — це частина роботи.
— Звісно, — усміхнулася Соня. — Саме тому він іде з тобою.
Аліна скептично відмахнулася.
— Не починай.
Закінчивши фарбуватися, Аліна відійшла від дзеркала та кілька секунд розглядала відображення не впізнаючи себе.
Темно синя довга сукня м’яко огортала фігуру, підкреслюючи талію та плавні лінії силуету. Легка тканина ковзала по шкірі, ледь окреслюючи вигини, і відкривала крихкі ключиці, додаючи образу тієї делікатної привабливості, яка не потребує зайвих слів.
Розріз, що відкривав ногу під час руху, надавав образу несподіваної сміливості, а відкрита спинка змушувала тримати поставу рівніше, ніби сама сукня нагадувала їй про власну жіночність. Босоніжки на високій шпильці ідеально підреслювали довжину її тендітних ніжок.
Темно-русяве волосся спадало м’якими хвилями на плечі, а макіяж залишався стриманим, але виразним — трохи сяйва на повіках, теплий рум’янець і пухкі губи природного відтінку, що лише підсилювали її тиху притягальність.
В образі не було показної яскравості.
Але була впевненість.
І ледь помітна пікантність, яку вона давно собі не дозволяла.
— Бачиш? — задоволено сказала Соня. — Тобі набагато більше пасує цей образ, ніж офісні сорочки й стриманість.
Аліна усміхнулася, хоча всередині все ще відчувала легке хвилювання.
— Ти просто не звикла бачити мене інакшою.
— Я звикла бачити справжню тебе, — м’яко відповіла Соня.
Вона підняла келих.
— Останній ковток для впевненості.
Аліна засміялася й допила вино, відчуваючи, як разом із теплом з’являється дивна легкість.
Можливо, цей вечір і справді вартий ризику.
Через кілька хвилин вони вже сиділи в таксі, дивлячись на нічне місто, яке розчинялося у вогнях.
Вечірка проходила в новому rooftop-барі, відкриття якого зібрало креативну публіку міста — дизайнерів, маркетологів, музикантів і тих, хто просто любив нічне життя.
Музика, світло, шум розмов і відчуття свободи створювали атмосферу, у якій легко було забути про дедлайни, контроль і минуле.
Аліна глибоко вдихнула.
Сьогодні вона дозволить собі бути не офісною версією себе. Навіть якщо поруч буде Максим зі своїми провокаціями.
Бар зустрів їх світлом гірлянд, гулом розмов і м’якими ритмами музики, що розчинялися у нічному повітрі. Панорамний дах відкривав вигляд на місто, яке мерехтіло вогнями, ніби спеціально для цієї ночі.
— Я ж казала, тобі сподобається, — захоплено сказала Соня. — Власники цього місця — знайомі одного мого залицяльника. Він і порадив цей захід. Каже, вони вміють створювати правильну атмосферу.
Аліна усміхнулася, оглядаючи натовп.
Тут було легко дихати.
Легко рухатися.
Легко забувати про роботу.
— Почнемо з напоїв, — вирішила Соня й потягнула її до барної стійки.
Поки вони розглядали меню, Аліна раптом відчула тонкий аромат парфумів. Теплий, глибокий, із легкою деревною ноткою, яка чомусь змусила її на секунду затримати подих. Аромат був дивно знайомим і несподівано приємним.
— Не думав, що синій стане твоїм кольором, — пролунав голос за спиною.
Аліна обернулася і в ту ж мить зрозуміла, кому належав аромат.
Максим.
Розчарування було швидким і майже безглуздим.
— А я не думала, що ти вмієш робити компліменти без сарказму, — відповіла вона.
Максим усміхнувся, ніби щойно помітив щось, чого раніше не бачив.
— Я стараюся. Особливо коли є привід.
— Ооо, це і є Максим? — раптом втрутилася Соня, роблячи крок уперед. — Аліна так багато про тебе розповідала.
Аліна різко повернулася до неї.
— Соню…
— Я Соня, — усміхнулася вона, простягаючи руку. — Головна людина, яка намагається повернути Аліну до життя.
Максим прийняв гру миттєво.
— Приємно познайомитися, — сказав Максим. — Тепер знаю, кому дякувати за те, що вона тут.
— Завжди будь ласка, — відповіла Соня. — Я виконую важливу соціальну місію.
— Тепер мені цікаво, що саме Аліна розповідала про мене.
Аліна різко повернулася до Соні.
— Нічого.
Соня усміхнулася ще ширше.
— Ну, майже нічого. Вона казала,що ти дратівливий, самовпевнений і занадто впевнений у своїй чарівності, що ти дратуєш її сильніше за всіх.
— Це вже звучить як комплімент. — з посмішкою відповів він.
— Але найчастіше вона говорила, що поруч із тобою складно залишатися спокійною.
Аліна завмерла. Максим перевів погляд на неї, ніби вперше почув щось важливе.
Він затримав погляд ще на секунду, а потім легко усміхнувся.
— Приємно знати, що я справляю таке сильне враження.
— Не перебільшуй, — швидко відповіла Аліна.
— Я взагалі нічого не перебільшую, Соня робить це за мене.
— До речі про мене, — раптом сказала Соня. — ось і мій "квиток" на цю вечірку.
Аліна підозріло звузила очі.
— Серйозно?
— Так. І він, здається, теж мене помітив — швидко відповіла Соня, поправляючи волосся.
Вона зробила крок назад.
— Я на хвилинку.
— Соню…
— Не хвилюйся, — усміхнулася вона. — Я просто налагоджую соціальні зв’язки.
І вже за мить зникла в натовпі.
Аліна повільно видихнула.
— Вона робить це спеціально.
— Я починаю підозрювати.— Ледь посміхнувшись відповів Максим киваючи у бік бармена.
— Думаю, саме час замовити напої.
Аліна відкрила меню, але швидко закрила його.
— Добре, — сказала вона після короткої паузи. — Обери сам.
Максим підняв брову.
— Це звучить як рівень довіри, до якого ми ще не доросли.
— Просто здивуй мене.
Він на мить замислився, уважно поглянувши на неї, ніби оцінював, що саме могло б їй сподобатися, а потім замовив два келихи Sauvignon Blanc.
Аліна спостерігала за ним, відчуваючи дивне відчуття — ніби разом із цим вибором вона дозволила собі відпустити частину контролю, який так довго тримав її в безпеці.
Бармен поставив келихи на стійку.
Максим узяв один і простягнув Аліні.
— Твій експеримент.
Вона потягнулася за келихом, і їхні пальці випадково торкнулися.
Мить була короткою.
Але достатньою, щоб Аліна відчула тепло його дотику й незрозуміле хвилювання, яке зовсім не вписувалося в її звичний порядок.
— Сподіваюся, це не помилка, — тихо сказала вона.
— Побачимо.
Вона зробила ковток і здивовано підняла брову.
— Непогано.
Максим зробив ковток свого вина, не відводячи від неї погляду.
— Легке, але з характером. Мені здалося, це про тебе.
Аліна на секунду завмерла, відчуваючи, як слова звучать значно глибше, ніж простий коментар до вина.
Максим зробив ще один ковток вина й кивнув у бік панорамної частини даху.
— Ходімо ближче до краю. Там тихіше.
Аліна на секунду вагалася, але кивнула.
Вони повільно рушили крізь натовп, тримаючи келихи, поки шум музики поступово розчинявся в нічному повітрі.
Біля краю даху місто відкривалося зовсім інакше — вогні, рух, гул життя, що здавався далеким і водночас неймовірно близьким.
Аліна зупинилася, сперлася на скляну огорожу й глибоко вдихнула.
— Гарне місце.
— Не очікував, що тут буде настільки атмосферно, — відповів Максим.
Він зробив паузу, дивлячись на місто.
— Тут легше зрозуміти, заради чого люди приходять на такі події.
Аліна перевела погляд на натовп унизу.
— Вони шукають відчуття. Момент, який запам’ятається.
Максим кивнув.
— І нам потрібно створити саме такий досвід для клієнта.
Аліна зробила ковток вина, відчуваючи, як розмова непомітно повертає їх до роботи.
— Атмосфера, світло, музика, простір для знайомств… усе має працювати як одна історія.
Максим усміхнувся.
— Мені подобається, як ти мислиш.
Вона ледь усміхнулася у відповідь.
— А мені — як ти імпровізуєш.
На секунду між ними знову повисла тиша, але вже зовсім інша — спокійніша, тепліша.
Нічний вітер раптом посилився, легко торкаючись волосся Аліни й змушуючи кілька пасом вибитися з зачіски.
Вона машинально прибрала їх за вухо, але наступний порив вітру знову повернув неслухняні локони на обличчя.
Максим на секунду завмер, спостерігаючи за цим рухом, а потім тихо сказав:
— Здається, вітер сьогодні на моєму боці.
Аліна усміхнулася.
— Це навряд чи.
Він обережно простягнув руку й відвів пасмо волосся з її обличчя.
Дотик був майже непомітним. Ледь відчутним. Але достатнім, щоб Аліна відчула, як щось усередині несподівано завмирає.
Вона повільно вдихнула, дивлячись кудись у бік міських вогнів, ніби намагаючись зберегти рівновагу.
— Дякую, — тихо сказала вона.
Максим нічого не відповів.
Лише затримав погляд трохи довше, ніж дозволяла звична дистанція між ними.
Мить між ними ще не встигла розчинитися, коли позаду пролунав радісний голос:
— Максим?!
Він не встиг навіть обернутися, як до нього підбігла дівчина й палко обійняла, змусивши зробити крок назад.
Аліна мимоволі оцінила її: розкішне світле волосся спадало хвилями на плечі, а сукня облягала фігуру, підкреслюючи виразні вигини стегон і лінію декольте. У її рухах була показна впевненість жінки, яка звикла ловити захоплені погляди.
— Я не вірю, що це ти! — засміялася вона. — Скільки років!
Максим розгублено усміхнувся.
— Марина? Ого… давно не бачилися.
— Ми ж разом працювали над тим проєктом для бренду, пам’ятаєш? — швидко говорила Марина, все ще тримаючи його за руки.
Максим обережно звільнився з обіймів.
— Звісно, пам’ятаю.
Марина перевела погляд на Аліну, і в її очах на мить з’явилося розуміння — вона явно перервала щось більше, ніж розмову.
Але замість ніяковості з’явилася усмішка.
— О, я не заважаю?
— Ні, — спокійно відповіла Аліна.
Зробивши крок до Максима Марина продовжила не зважаючи на Аліну.
— Я так рада тебе бачити. Ти, як завжди, у центрі уваги.
Максим тихо зітхнув.
— Марина…
— Можемо якось зустрітися, — продовжила вона,діставши ручку — Я б із задоволенням попрацювала з тобою ще раз.
Вона швидко записала номер на серветці й простягнула йому.
— Ось. На всяк випадок.
Максим на секунду вагався, але взяв серветку.
— Думаю, це питання до роботи, — спокійно відповів він, м’яко зменшуючи дистанцію. — Приємно було побачитися.
Марина затримала погляд ще на мить, потім усміхнулася.
— Добре. Не буду красти тебе надовго.
Вона пішла, залишивши після себе легкий квітковий аромат парфумів і відчуття порушеного моменту.
Намагаючись виглядати байдужою Аліна зробила ковток вина,
— Популярність має свої недоліки.
Максим перевів погляд на неї.
— Ревнуєш?
— Не перебільшуй, — холодно відповіла вона. — Просто спостерігаю.
Але всередині вже з’явилося знайоме відчуття.
Те саме, яке нагадувало: люди не залишаються надовго.
Особливо чоловіки.
І ця думка повернула її до реальності швидше, ніж будь-які слова.
Мить між ними ще не встигла розчинитися, коли позаду пролунав радісний голос:
— Максим?!
Він не встиг навіть обернутися, як до нього підбігла дівчина й палко обійняла, змусивши зробити крок назад.
Аліна мимоволі оцінила її: розкішне світле волосся спадало хвилями на плечі, а сукня облягала фігуру, підкреслюючи виразні вигини стегон і лінію декольте. У її рухах була показна впевненість жінки, яка звикла ловити захоплені погляди.
— Я не вірю, що це ти! — засміялася вона. — Скільки років!
Максим розгублено усміхнувся.
— Марина? Ого… давно не бачилися.
— Ми ж разом працювали над тим проєктом для бренду, пам’ятаєш? — швидко говорила Марина, все ще тримаючи його за руки.
Максим обережно звільнився з обіймів.
— Звісно, пам’ятаю.
Марина перевела погляд на Аліну, і в її очах на мить з’явилося розуміння — вона явно перервала щось більше, ніж розмову.
Але замість ніяковості з’явилася усмішка.
— О, я не заважаю?
— Ні, — спокійно відповіла Аліна.
Зробивши крок до Максима Марина продовжила не зважаючи на Аліну.
— Я так рада тебе бачити. Ти, як завжди, у центрі уваги.
Максим тихо зітхнув.
— Марина…
— Можемо якось зустрітися, — продовжила вона,діставши ручку — Я б із задоволенням попрацювала з тобою ще раз.
Вона швидко записала номер на серветці й простягнула йому.
— Ось. На всяк випадок.
Максим на секунду вагався, але взяв серветку.
— Думаю, це питання до роботи, — спокійно відповів він, м’яко зменшуючи дистанцію. — Приємно було побачитися.
Марина затримала погляд ще на мить, потім усміхнулася.
— Добре. Не буду красти тебе надовго.
Вона пішла, залишивши після себе легкий квітковий аромат парфумів і відчуття порушеного моменту.
Намагаючись виглядати байдужою Аліна зробила ковток вина,
— Популярність має свої недоліки.
Максим перевів погляд на неї.
— Ревнуєш?
— Не перебільшуй, — холодно відповіла вона. — Просто спостерігаю.—  і перевела поглад на серветку яку Максим машинально сховав у кешеню. Саме цей жест виявився болючішим ніж сама сцена.В середині вже з’явилося знайоме відчуття. Те саме, яке нагадувало: люди не залишаються надовго. Особливо чоловіки. І ця думка повернула її до реальності швидше, ніж будь-які слова.
Він нічого не сказав. 
Її налякала не поява Марини. Її налякало інше. Те, як легко вона дозволила собі відчути тепло його дотику. Те, як на секунду втратила контроль. Те, як майже повірила в момент. І ця думка розізлила її більше, ніж сама ревність. Вона не хотіла знову розчаровуватися. Не хотіла будувати ілюзії. Не хотіла довіряти відчуттям, які можуть зникнути так само швидко, як з’явилися. Максим лише ще раз довів очевидне:
люди приходять і йдуть. А емоції залишаються як нагадування про помилки.
Аліна зробила глибокий вдих і повернула свою звичну дистанцію.
— Нам краще повернутися до роботи, — сказала вона рівним голосом. — Завтра ми маємо показати перші ідеї.
Максим дивився на неї уважно, ніби намагаючись зрозуміти, де саме вона щойно поставила стіну.
— Ти завжди так робиш? — тихо спитав він.
— Як саме?
— Робиш вигляд, що нічого не відбулося.
Вона ледь помітно напружилася.
— Бо нічого і не відбулося.
Коротка пауза.
Максим усміхнувся, але без звичної іронії.
— Якщо тобі так спокійніше.
— Мені не потрібно «спокійніше», — відповіла вона. — Мені потрібно ясно мислити.
— І ти думаєш, що я цьому заважаю?
Аліна на секунду затримала погляд на ньому.
— Я думаю, що ти створюєш зайві ускладнення.
Пауза між ними стала густою, як нічне повітря.
— Цікаво, — сказав Максим тихіше, — бо мені здалося, що ускладнення з’явилися не через мене.
Вона не відповіла.
Лише поставила склянку на край столу й зробила крок назад, ніби фізично закріплюючи дистанцію, яку щойно повернула.
— Я піду знайду Софію, — сказала вона.
Максим кивнув, але не зрушив з місця.
Аліна вже розвернулась, коли почула його голос:
— Аліно.
Вона зупинилась.
— Завтра нам доведеться працювати разом, — сказав він спокійно. — І я сподіваюся, що ти не будеш тікати від кожної незручної паузи.
Її серце зробило швидкий удар.
— Я нікуди не тікаю, — відповіла вона. — Я просто тримаю дистанцію.
— Це різні речі.
Вона не обернулась.
— Добраніч, Максим.
Аліна пішла, залишаючи за собою вітер, шум вечірки й момент, який так і не отримав назви.
Максим залишився на даху сам.
І хоча нічого справді не сталося, думка про те, що могло статися, виявилася небезпечнішою за будь-яку подію.
Бо іноді достатньо одного дотику, щоб змінити правила гри.