Розділ 1. Той, кого я не можу терпіти

Аліна завжди приходила в офіс раніше за всіх.
Їй подобалася ця тиша — до того моменту, коли коридори наповнювалися голосами, дзвінками та запахом дешевої кави з кухні.
Вона ввімкнула комп’ютер і відкрила ноутбук, переглядаючи презентацію, яку захищала вчора.
Проєкт пройшов успішно, і це відчувалося в усьому — у стриманих посмішках колег, короткому схвальному кивку керівника та внутрішньому полегшенні, яке нарешті дозволило видихнути.
Сьогодні починався новий етап.
Аліна знала: після завершення одного масштабного проєкту в цій компанії завжди з’являється інший.
І вона вже налаштовувалася на новий виклик.Аліна поправила волосся, глибоко вдихнула й зробила ковток уже холодної кави. Усе йшло ідеально… доки двері офісу не відчинилися.
— Невже ти теж умієш приходити рано? — пролунав знайомий голос.
Аліна навіть не обернулася. Вона впізнала його миттєво.
Максим.
 Людина, яка примудрялася дратувати її самим фактом свого існування.
— А ти вмієш мовчати? — спокійно відповіла вона, вдаючи, ніби щось друкує.
Їхні робочі місця стояли поруч, розділені лише невисокою перегородкою, яка не рятувала ні від розмов, ні від присутності одне одного.
Максим усміхнувся й пройшов повз її стіл, поставивши кружку на свій.
— Просто цікаво, скількома годинами сну ти готова пожертвувати заради перемоги.
Аліна нарешті підняла очі.
— Рівно стільки, скільки потрібно, щоб обійти тебе.
Він усміхнувся ширше, ніби саме цього й чекав.
— Люблю твою впевненість. Особливо коли вона розбивається об реальність.
Між ними повисла знайома напруга.
 Не ненависть. Не злість. Щось гостріше, майже електричне.
 І Аліна ненавиділа це ще більше.
Вона відвернулася до екрана комп’ютера, переглядаючи вчорашню презентацію, намагаючись зосередитися на роботі, але думки вже збилися.
Максим сів за свій стіл, ніби нічого не сталося.
 Та Аліна відчувала його присутність — як тихий виклик, від якого неможливо сховатися.
Вона ще не знала, що за кілька годин начальник оголосить новину, здатну змінити все.
 Їм доведеться працювати разом.
 І це стане початком катастрофи.
 Або чогось набагато небезпечнішого.
Аліна давно сховалася від світу в роботі.
 Це було її прихистком — місцем, де все підкорялося логіці, дедлайнам і зусиллям, де не було несподіванок і болю.
Вона була найкращою у своїй справі. Майже найкращою.
 Єдиною людиною, здатною йти з нею нарівні, залишався Максим — самовпевнений, гострий на язик і незмінно дратівливий. Він ніколи не втрачав нагоди вколоти її, ніби кожне їхнє досягнення було негласним змаганням.
Недовіра до чоловіків з’явилася в Аліни два роки тому.
 Чоловік, якого вона вважала своєю опорою та захистом, зруйнував усе одним вчинком. Не гучною сваркою, не зізнанням, а тихою зрадою, після якої довіра перестала існувати.
Відтоді Аліна навчилася тримати дистанцію.
 Робота стала місцем, де можна не відчувати.
Вона відвернулася до екрана, намагаючись зосередитися на таблицях і цифрах. Робота завжди повертала їй рівновагу. Формули не сперечалися, дедлайни не брехали, цифри не зраджували.
Максим сів за свій стіл, ніби їхня розмова нічого не означала. Та його присутність відчувалася надто явно — як тихе напруження в повітрі перед грозою.
Аліну дратував не сам Максим.
 Її дратувало те, як легко він руйнував її спокій. Поруч із ним вона втрачала контроль — над емоціями, думками, навіть над диханням.
Вона звикла бути зібраною. Холодною. Неприступною.
 Та поруч із ним ця броня давала тріщини — і це лякало сильніше за його насмішки.
І саме тому вона трималася від нього ще далі. Бо два роки тому вже дозволила собі бути вразливою. І тоді це закінчилося надто боляче.
Аліна змусила себе повернутися до роботи.
 Цифри, графіки, дедлайни — усе це завжди допомагало навести лад у голові.
Вона працювала в NOVA Media, одному з найамбітніших digital-агентств міста.
 Рекламні кампанії, бренди, презентації, переговори — цей світ вимагав швидкості, концентрації та холодного розрахунку. Саме тому він ідеально підходив Аліні.
Тут усе було чесно.
 Результат залежав лише від зусиль. Майже. Бо Максим незмінно перетворював кожен проєкт на змагання.
Телефон на столі завібрував, вириваючи її з думок.
 Ім’я на екрані змусило Аліну втомлено усміхнутися.
Соня.
Єдина людина, яка не приймала її нове життя й наполегливо намагалася довести, що вона помиляється.
Аліна відповіла, намагаючись говорити тихіше.
— Соню, я на роботі.
— Аліно, ти завжди на роботі, — драматично видихнула подруга. — Це не вважається виправданням.
Аліна мимоволі закотила очі.
— Що сталося?
— Нічого. І в цьому проблема. У тебе нічого не відбувається, — Соня говорила швидко, як завжди. — Сьогодні вечірка. Ти йдеш.
— Ні.
— Це було не запитання.
Аліна тихо усміхнулася.
Соня була її повною протилежністю.
 Яскрава, гучна, хаотична, вона жила моментом, змінювала плани кожні п’ять хвилин і щиро вірила, що любов можна зустріти в будь-якій випадковій зустрічі.
Після розставання саме Соня намагалася витягнути Аліну з дому, познайомити з новими людьми, повернути її до життя.
 Безуспішно.
— Соню, я зайнята. У мене великий важливий проєкт.
— Аліно, твоя презентація була вчора і пройшла блискуче, — фиркнула подруга. — Можеш не вигадувати. — Люди святкують це шампанським, а не таблицями.
Аліна зітхнула.
— Я все одно маю багато справ. — Аліна на секунду замовкла.
 Можливо, Соня мала рацію.
 Та визнати це означало знову відчинити двері у світ, від якого вона так старанно закривалася.
— Просто подумай, — м’якше додала Соня. — Ти заслуговуєш більшого, ніж офіс і холодна кава.
Аліна перевела погляд на екран комп’ютера, а потім на Максима, який щось друкував за своїм столом.
— Я подумаю, — тихо сказала вона.
Соня радісно скрикнула.
— Це вже перемога. Напишу пізніше. І навіть не думай втекти.
Дзвінок обірвався.
Аліна повільно видихнула, відчуваючи дивну суміш роздратування й легкої тривоги.
Вечірка означала людей.
 Люди означали розмови.
 А розмови неминуче приводили до того, від чого вона намагалася сховатися.
До почуттів.
Аліна відклала телефон і спробувала повернутися до роботи, але думки все ще чіплялися за слова Соні.
 Вечірка. Люди. Чоловіки.
Вона похитала головою, ніби відганяючи зайві думки, і знову зосередилася на презентації.
— Вечірка, значить?
Аліна здригнулася.
Максим стояв поруч, спершись об перегородку її столу, з виразом ледачої зацікавленості на обличчі.
— Ти підслуховуєш? — спокійно запитала вона.
— Я слухаю навколишній світ, — усміхнувся він. — Особливо коли цей світ говорить надто голосно.
Аліна закотила очі.
— Тебе це не стосується.
Максим знизав плечима, але його погляд затримався на ній трохи довше, ніж зазвичай.
Він був із тих чоловіків, на яких звертають увагу автоматично.
 Високий, із упевненою поставою, темним волоссям, яке завжди виглядало трохи розкуйовдженим, ніби він щойно провів по ньому рукою. У його усмішці була небезпечна легкість, а в очах — звична впевненість людини, яка знає, яке враження справляє.
Жінки в офісі це теж знали. І щодня про це нагадували.
Максим легко приймав увагу, жартував, фліртував, але ніколи не затримувався поруч із кимось надовго. І саме ця легкість дратувала Аліну.
— Не думав, що ти взагалі кудись ходиш, окрім офісу, — продовжив він. — Я був упевнений, що твоє соціальне життя обмежується дедлайнами та холодною кавою.
— А я була впевнена, що твоє — компліментами всім підряд, — відповіла вона.
Максим усміхнувся.
— Ревнуєш?
Аліна підняла погляд, і в її сіро-зелених очах майнуло холодне роздратування.
— Мрій.
Максим затримав на ній погляд, ніби вперше розглядаючи уважніше.
 Строга сорочка підкреслювала крихкість ключиць, темно-русяве волосся було зібране в недбалий хвіст, з якого вибилася тонка пасма. У її зовнішності не було показної яскравості, але була тиха притягальність, від якої неможливо було відвести погляд.
І це злило його більше, ніж хотілося визнавати.
— Якщо ти йдеш на вечірку, — сказав він, повертаючи звичний легкий тон, — раджу хоча б змінити цей корпоративний образ. Люди можуть не впізнати в тобі людину.
— Дякую за пораду, стилісте, — сухо відповіла Аліна.
— Завжди радий допомогти. Особливо коли йдеться про порятунок твоєї репутації.
Аліна усміхнулася.
— Не хвилюйся, моя репутація тримається міцніше за твої жарти.
Максим хотів відповісти, але в цей момент пролунав голос адміністратора:
— Аліно, Максиме, вас викликає Андрій Вікторович.
Вони одночасно повернулися.
Начальник рідко викликав їх разом.
Максим перевів погляд на Аліну, і куточки його губ піднялися.
— Схоже, доля знову вирішила нас розважити.
Аліна взяла блокнот і підвелася.
— Доля тут ні до чого. Це просто робота.
Та всередині вже з’явилося знайоме напруження.
 Вона відчувала: ця розмова змінить усе.
Біля дверей кабінету Андрія Вікторовича Максим несподівано зупинився і, з показовою галантністю, відчинив їх перед Аліною, супроводивши жест легкою усмішкою.
Аліна на мить завмерла, а потім закотила очі.
— Серйозно? — тихо запитала вона.
— Манери ніхто не скасовував, — незворушно відповів Максим.
— Особливо показові, — сухо додала Аліна й увійшла всередину.
Кабінет Андрія Вікторовича завжди здавався Аліні надто просторим.
 Великі вікна, скляні перегородки, мінімалізм — усе виглядало так, ніби тут не приймали рішення, а укладали угоди з майбутнім.
Аліна та Максим увійшли одночасно.
— Сідайте, — коротко сказав начальник, не відриваючись від планшета.
Аліна вмостилася на краю крісла, звично зібрана. Максим сів вільніше, ніби опинився тут випадково.
Андрій Вікторович підняв погляд.
— У нас новий клієнт. Великий. І амбітний. Проєкт складний, стислі терміни, багато змінних.
Аліна відчула знайомий робочий азарт.
— Я готова.
Максим усміхнувся.
— Ми готові.
Начальник кивнув.
— Саме так. Ви обоє.
Між ними повисла тиша.
Аліна повільно повернулася до Максима, і він відповів їй тим самим поглядом — спокійним, майже задоволеним.
— Проєкт потребує балансу, — продовжив Андрій Вікторович. — Аліно, твоя сильна сторона — контроль, структура, дедлайни. Максиме — імпровізація, креатив, нестандартні рішення.
Максим злегка нахилив голову.
— Гарно звучить.
— Тому ви працюєте разом.
Аліна стиснула блокнот трохи сильніше, ніж планувала.
— Зрозуміло.
Максим повернувся до неї.
— Не хвилюйся, я постараюся не зруйнувати твій ідеальний план у перший же день.
— Головне, щоб у тебе взагалі був план, — спокійно відповіла вона.
Начальник ледь помітно усміхнувся.
— Саме така динаміка мені й потрібна.
Аліна перевела погляд на стіл, намагаючись утримати емоції в звичних межах. Працювати з Максимом означало постійне напруження. Постійний виклик.
— Це шанс, — додав Андрій Вікторович. — Для вас обох.
Максим відкинувся на спинку крісла.
— Я люблю виклики.
І знову цей погляд на неї — уважний, ніби вона була не колегою, а загадкою.
— Добре, — сказав начальник. — Сьогодні ознайомтеся, обговоріть концепцію, а завтра чекаю перші ідеї.
Вони підвелися одночасно.
Вже біля дверей Максим тихо промовив:
— Отже, доведеться проводити разом більше часу. Сподіваюся, ти морально готова.
Аліна холодно подивилася на нього.
— Я готова до роботи.
— Лише до роботи? — усміхнувся він. — Це багато що пояснює.
Вона зупинилася.
— Наприклад?
Максим знизав плечима.
— Дім — робота — дім. Навіть твоя подруга намагається врятувати тебе від цього.
Аліна відчула, як усередині піднімається роздратування.
— Тебе це не стосується.
— Звісно, — легко погодився він. — Просто цікаво, як довго можна жити, не дозволяючи собі нічого відчувати.
Ця фраза зачепила сильніше, ніж хотілося визнавати.
У цей момент Андрій Вікторович повернувся до них, ніби підсумовуючи розмову.
— Проєкт стратегічно важливий для компанії, — спокійно сказав він. — Уся інформація, бриф і матеріали вже надіслані вам на електронну пошту. Ми на вас розраховуємо, адже цей проєкт має вивести компанію на новий рівень.
Вони вийшли з кабінету, і Аліна попрямувала до свого столу, намагаючись зосередитися на роботі, але думки вже збилися.
Максим знову мав рацію в одному: вона справді сховалася.
Телефон тихо засвітився новим повідомленням від Соні:
«Сьогодні без відмовок. Ти йдеш.»
Аліна затримала погляд на екрані.
Робота з Максимом означала постійне напруження. Постійні провокації. Постійні спроби зруйнувати її контроль. Можливо, саме тому їй раптом захотілося зробити щось непередбачуване.
Щось, що не вписується у звичний порядок.
Вона повільно набрала відповідь:
«Добре. Я прийду.»
Надіславши повідомлення, Аліна відчула дивну суміш тривоги й передчуття.
Вона ще не знала, що ця вечірка змінить не лише вечір.
Аліна вийшла з кабінету начальника з відчуттям, ніби повітря стало густішим. Працювати з Максимом означало постійне напруження, і їй терміново потрібно було щось, здатне повернути ясність думок.
Кава.
Вона попрямувала на кухню, не озираючись.
Запах свіжомелених зерен завжди діяв на неї заспокійливо.
 Аліна ввімкнула кавомашину й сперлася долонями об стільницю, дозволяючи шуму приладу заглушити думки.
— Додаткова доза кави перед спільною роботою?
Вона заплющила очі.
Звісно, він пішов за нею.
Раніше їхні колкості були миттєвими — короткі фрази між дедлайнами та проєктами.
 Тепер же їм доведеться проводити поруч надто багато часу.
— Мені потрібно подумати, — відповіла вона.
Максим підійшов ближче і, спершися плечем об шафу, спостерігав за нею.
— Чудово. Мені теж.
Аліна взяла чашку, зробила ковток і лише після цього подивилася на нього.
— Говори.
Максим усміхнувся, ніби чекав цього.
— Ми йдемо сьогодні на вечірку разом.
Аліна ледь не вдавилася кавою.
— Ми — що?
— Це ідеальне місце для пошуку інсайтів. Люди, емоції, атмосфера. Усе, що потрібно для проєкту.
— Це не робочий захід.
— Будь-яке місце з цільовою аудиторією — робоче, — спокійно відповів він.
Аліна примружилася.
— Я йду туди не працювати.
— Знаю, — усміхнувся Максим. — Ти йдеш туди довести, що в тебе є життя поза офісом.
Вона поставила чашку трохи різкіше, ніж планувала.
— Ти занадто багато про себе думаєш.
Максим зробив крок ближче.
— Я думаю про проєкт. І про те, що нам потрібно зрозуміти, як працювати разом.
— Це можна зробити завтра.
— Можна. Але сьогодні цікавіше.
Аліна вже збиралася заперечити, але Максим несподівано кивнув, ніби розмову було завершено.
— Отже, вирішено. Зустрінемося там.
— Я не погоджувалася.
— Ти й не відмовилася.
Він усміхнувся тією самою усмішкою, від якої хотілося одночасно закотити очі й вдарити подушкою.
— Скинь мені локацію вечірки, щоб я розумів, де тебе шукати. — І пішов, явно задоволений своїм рішенням. Аліна залишилася на кухні сама.
Вона повільно видихнула.
Максим знову все вирішив за неї.
 Як завжди — упевнено, легко, без сумнівів.
І це дратувало.
Але найбільше дратувало інше:
 частина її хотіла довести, що він помиляється.
Вона не замкнена.
 Не нудна.
 І вже точно не живе за маршрутом «дім — робота».
Телефон знову завібрував.
Повідомлення від Соні:
«Ти йдеш?»
Аліна подивилася на екран, потім на чашку з кавою й тихо усміхнулася.
Сьогодні ввечері їй доведеться зустрітися не лише з гучним натовпом і музикою. З Максимом. І, можливо, із самою собою.