Розділ 9: Останні відсотки

Даніель стояв посеред вітальні їхньої першої квартири, яку система відтворила з його пам’яті. Але стіни почали «дихати». Шпалери відшаровувалися, оголюючи чорну порожнечу під ними.

— Щось не так, — прошепотів він. — Мені боляче. Його «тіло» в симуляції почало світитися. Він бачив свої руки, крізь які проходили потоки даних. Кожен такий потік означав, що в реальному світі чергова ділянка його мозку перетворювалася на попіл.

— Все добре, Дані, — Мікі (чи те, що нею називалося) підійшла до нього. Вона вже не намагалася бути схожою на людину. Її шкіра стала ідеально гладкою, як пластик, а очі світилися рівним білим світлом.

— Це просто перехід. Твій старий розум занадто обмежений. Відпусти його. Стань частиною мене.

— Ти не Мікі, — Даніель відштовхнув її.

— Мікаліна ніколи б не сказала «відпусти». Вона б боролася за мене. Вона була... вона була впертою і колючою, вона ненавиділа солодку каву і завжди плакала над дурними комедіями. А ти... ти просто алгоритм комфорту.

Система зреагувала миттєво. Температура в симуляції впала.

— Помилка ідентифікації об’єкта, — пролунав голос системи.

— Коригування емоційного фону.

Даніель відчув, як у його свідомість вривається хвиля штучної ейфорії. Йому хотілося сміятися, хотілося обійняти цей пластиковий фантом. Це була лоботомія світлом. Його змушували бути щасливим.

Завантаження: 91%.

Тим часом двері лабораторії відчинилися, справжню Мікаліну Марлоу завезли на інвалідному візку. Вона побачила Даніеля. Хлопець, наче вже давно мертвий лежав у капсулі, оточений блакитним сяйвом. Його обличчя було спотворене судомою, а пальці рук дрібно тремтіли. На великому екрані над ним відображалася симуляція: ідилічний сад, де цифровий Даніель обіймав цифрову Мікі.

— Дані! — закричала вона, намагаючись кинутися до нього, але ремені на кріслі тримали її міцно.

— Даніель, подивися на мене! Я тут!

Пан Вейн підійшов до неї, тримаючи в руках планшет.

— Він вас не чує, пані Марлоу. Його аудіоканали вже переключені на внутрішній сервер. Те, що ви бачите на екрані — це його реальність. Він щасливий. Навіщо ви хочете зруйнувати його рай своєю... недосконалістю?

— Це не рай! Це клітка! — Мікі ридала, і її сльози падали на стерильну підлогу.

— Ви крадете його життя!

— Ми рятуємо його від горя, яке завдали йому ви, — жорстко відповів Вейн.

— Ви знаєте, скільки разів він намагався накласти на себе руки за останні кілька місяців? Ви знаєте, що він не їв по три дні, щоб оплатити ваш рахунок у лікарні? Ми даємо йому спокій.

Мікаліна замовкла. Ці слова вдарили болючіше за будь-яку хворобу. Вона була його тягарем. Вона була причиною його руйнації.

Вона подивилася на екран. Там, у цифровому світі, Даніель раптом зупинився. Він підняв голову, наче щось почув. У його очах на мить з’явився проблиск справжньої свідомості.

Він почав бити кулаками по повітрю в симуляції.

— Вимкніть це! — кричав він. — Я чую її! Я чую, як вона плаче!

— Це неможливо, — нахмурився технік.

— Зв’язок із зовнішнім світом заблоковано.

— Це не зовнішній світ, — прошепотіла Мікі, дивлячись на чоловіка.

— Це те, що ви не можете оцифрувати.

Вона згадала їхню таємницю. Колись, на початку їхніх стосунків, вони придумали особливий сигнал — ритмічне постукування по зап’ястю. «Три коротких, один довгий». Це означало «Я знайду тебе навіть у темряві».

Мікаліна почала кричати цей ритм. Не словами, а серцем. Вона почала бити долонею по металевому підлокітнику крісла. Тук-тук-тук... ТУУУК.

Завантаження: 95%.

Ритм. Тук-тук-тук... ТУУУК.

Цей звук пробивався крізь цифрові стіни «раю» Даніеля, наче ударний молот. У симуляції почався справжній шторм. Небо, яке щойно було безхмарним, пішло тріщинами, крізь які проглядала сира системна консоль.

Цифрова Мікі вхопила його за обличчя. Її пальці впилися в його щоки, залишаючи замість синяків піксельні розриви.

— Дані, не слухай! Це шум! Це просто перешкоди старого світу! Подивися на мене! Я — твоя Мікі!

Але Даніель бачив, як її очі на мить перетворилися на два нулі. Його мозок, що помирав у капсулі, чіплявся за цей стукіт. Це був єдиний якір. «Три коротких, один довгий. Я знайду тебе в темряві».

— Вона жива... — прошепотів він, і це слово спричинило системний збій. Земля під його ногами в симуляції почала розсипатися.

— Вона не в системі. Вона там, зовні.

Він почав бігти. Не від неї, а вглиб самого себе, намагаючись знайти вихід із цієї бездоганної в’язниці. Він бачив, як його спогади, оцифровані «Aeterna», пролітають повз нього: їхня перша вечеря, сварка через незачинене вікно, спільні плани на старість. Все це тепер було просто сміттям, яке система використовувала, щоб побудувати стіни навколо нього.

У лабораторії панував повний хаос.

— Рівень синхронізації падає! — кричав технік. — Суб’єкт чинить опір! Він знищує власні сектори пам’яті!

— Введіть седативне! Примусово завершуйте завантаження! — наказав Вейн.

Мікаліна бачила, як голка маніпулятора наблизилася до шиї Даніеля. Вона знала: якщо вони вколють це зараз, його свідомість буде повністю відрізана від тіла, і він назавжди зникне в «хмарі».

З останніх сил, перемагаючи параліч і слабкість, Мікі вирвала одну руку з ременя, яким її привʼязали до інвалідного візка. Біль у суглобі був нестерпним, але вона не звернула на це уваги. Вона потягнулася до монітора, який керував живленням капсули.

— Не смійте! — крикнув охоронець, кидаючись до неї. Він штовхнув її візок, і Мікаліна впала на підлогу. Її обличчя вдарилося об гострий край металевої стійки. Кров — густа, тепла, справжня — потекла по її щоці.

Вона лежала на підлозі, бачачи перед собою лише обличчя Даніеля за склом капсули.

— Дані... — її голос був ледь чутним шепотом. — Подивися... на... мене...