Розділ 7: Біль реальний і біль цифровий

Мікаліна ніколи не думала, що повітря може бути таким болячим. Кожен вдих обпікав легені, наче розпечений свинець. Вона змусила санітара, молодого хлопця з добрими, але наляканими очима, посадити її в інвалідний візок.

— Ви помрете в ліфті, пані Марлоу! — вигукнув лікар Стефан, намагаючись перегородити шлях.

— Ваші показники критичні!

— Я вже померла два роки тому, — прохрипіла Мікі, стискаючи поруччя візка так, що побіліли кісточки пальців.

— Зараз я просто намагаюся не дати йому зробити те саме.

Вона виглядала жахливо: змарніла, з блідою шкірою, крізь яку просвічували сині вени, з волоссям, що втратило блиск. Але в її очах горів вогонь, якого не змогла б згенерувати жодна нейромережа. Це був вогонь чистої, людської розпачі.

Тим часом у цифровому «раю» Даніель почав помічати перші ознаки розпаду. Вони з Мікі сиділи на березі океану, який він так хотів їй подарувати. Вода була ідеально бірюзовою, пісок — ідеально білим. Але коли він спробував зачерпнути воду долонями, вона просочилася крізь пальці, не залишивши відчуття вологи.

— Тобі подобається? — запитала Мікі. Вона посміхалася, але її очі не рухалися синхронно з губами.

— Тут... тут занадто тихо, — відповів Дані.

— Де чайки? Де запах солі?

— Ти хочеш запах солі? — Мікі на мить завмерла, наче завантажувала файл. За секунду в повітрі з’явився різкий, хімічний аромат йоду, такий сильний, що Даніель закашлявся.

— Ні, це занадто... Мікі, пам’ятаєш наш перший похід у гори? Коли пішов дощ, і ми сховалися під скелею? Ти тоді загубила свій синій шарф.

Цифрова постать Мікаліни здригнулася. На її обличчі промайнула маска розгубленості.

— Шарф... синій... — повторила вона.

— Дощ був мокрим. Ми були щасливі.

— Якого відтінку був шарф, Мікі? — Даніель раптом відчув холод у грудях.

Вона не відповіла. Вона почала перераховувати всі відтінки синього, які були в її базі даних: «Ультрамарин, кобальт, лазур, небесний...». Її голос ставав дедалі механічнішим, поки не перетворився на нестерпний ультразвук.

Завантаження: 88%.

У той час, як Мікаліна повзла до ліфтів у холі «Aeterna», у верхніх ешелонах будівлі відбувалася інша розмова. Пан Вейн стояв перед панорамним вікном, за яким ніч поглинала місто.

— Пане Вейн, у нас проблема з 12-м сектором, — доповів головний інженер. — Даніель Марлоу зустрів «Тінь». Оцифровану свідомість колишнього адміністратора, який відмовився видалятися.

— Це не проблема, — спокійно відповів Вейн, не повертаючись.

— Це стимул. Конфлікт посилює емоційний відгук. Чим більше він боїться втратити свою ілюзію, тим міцніше він за неї тримається. Його нейронна активність зараз на піку. Це ідеальні дані для нашого нового проекту «Ерос».

— Але його дружина... вона внизу. Вона жива. Якщо вони дізнаються...

— Вони не дізнаються, — Вейн обернувся, і в світлі моніторів його обличчя здавалося висіченим із каменю.

— Ви розумієте, що ми робимо? Ми створюємо світ без горя. Світ, де кожна втрата може бути компенсована цифровою копією. Так, Даніель помре. Але він помре щасливим. Хіба це не вище милосердя?

Вейн підійшов до термінала і вивів на екран показники Мікаліни.

— Подивіться на неї. Вона зламана, бідна, хвора. Вона — втілення страждання. А він — наш перший громадянин раю. Ми не можемо дозволити реальності зруйнувати те, що ми збудували. Якщо вона прорветься — вимкніть зв’язок. Скажіть йому, що це вірус. Скажіть йому, що його «справжня» Мікі намагається його вбити.