Розділ 6: Маніпуляція «Вічності»

У головному офісі корпорації «Aeterna» панувала та специфічна, майже стерильна тиша, яка буває лише в місцях, де вершиться доля великих грошей та чужих життів. Єдиним живим звуком був монотонний, ледь вловимий гул систем рідинного охолодження, що пронизували стіни будівлі, наче вени. Пан Вейн, директор корпорації, стояв біля величезного вікна, яке виходило на нічне місто, але його погляд був прикутий не до вогнів хмарочосів, а до напівпрозорих голографічних панелей, що зависли у повітрі. На них розгорталася симфонія цифр: нейронні сплески, швидкість передачі пакетів даних та стабільність віртуального ядра.

— Сер, у нас непередбачена ситуація, — тишу розірвав голос секретаря.

Двері кабінету безшумно відкотилися, впускаючи молодого чоловіка, чиє обличчя було блідішим за його власну сорочку. Він стискав у руках терміновий рапорт, і його пальці помітно тремтіли.

— Говоріть, Арнольде, — не повертаючись, кинув Вейн. Його голос був сухим і рівним, як лінія пульсу на моніторі покійника.

— Жінка, чия біометрія та цифрова копія стали фундаментом для проєкту «Марлоу»... Вона щойно вийшла з коми. Це сталося в державній лікарні №4. Лікарі кажуть, що це диво, але вона повністю при тямі. І вона... вона вже знає. Вона вимагає негайної зустрічі з керівництвом і негайної зупинки процесу завантаження Даніеля.

Вейн нарешті повільно розвернувся. У напівтемряві кабінету його очі відбивали синє світло графіків, роблячи його схожим на одну з тих машин, якими він керував.

— Зупинки? Ви ж знаєте протокол, Арнольде. Процес завантаження свідомості переходить точку неповернення після п’ятдесяти відсотків. Ми зараз на фінішній прямій. Нейронні шляхи Даніеля вже деконструйовані біологічно, щоб бути заново зібраними в нашій архітектурі. Його мозок зараз — це перепахане поле. Якщо ми перервемо потік даних зараз, ми не повернемо йому життя. Ми отримаємо порожню оболонку, овоч без жодного спогаду, без мови, без іскри особистості. Ви хочете пояснити це пресі?

— Але вона кричить про обман! — секретар витер піт з чола. — Вона каже, що Даніель ніколи б не погодився на термінальне сканування, якби знав, що вона вижила. Це була його єдина умова — він хотів «піти» до неї, у віртуальність, бо вважав її мертвою...

— Звісно, він не знав, — Вейн дозволив собі ледь помітну, хижу посмішку. — Ми приховали звіт про її стан, бо нам потрібні були його кошти для завершення розробки і, що важливіше, його унікальна свідомість для тестування нової архітектури серверів. Хто б у здоровому глузді обрав добровільну смерть мозку, знаючи, що кохана людина все ще дихає в реальному світі? Кохання, мій дорогий Арнольде, — це не просто сюжет для романів. Це найпотужніший маркетинговий інструмент і ідеальний паливний елемент для нейронної синхронізації. Саме ілюзія зустрічі з нею змушує його свідомість так відчайдушно чіплятися за цифру.

Вейн зробив крок до консолі й натиснув кілька клавіш.

— Ігноруйте запити лікарні. Юристи підготують папери про «неминучість завершення процедури за медичними показниками». А зараз — пришвидшіть завантаження до максимуму. Нам потрібно завершити «Марлоу» до того, як вона встигне найняти адвоката.

Статус завантаження: 80%.

Даніель відчув, як реальність навколо нього почала «сипатися». Це не було схоже на звук у звичному розумінні — це було внутрішнє відчуття перешкод, наче хтось дряпав голкою по самій його суті. Простір навколо нього — затишна сонячна тераса, де вони з Мікі сиділи щовечора — здригнувся. Кольори на мить стали занадто контрастними, а потім зблідли.

— Мікі, що це за шум? — запитав він, намагаючись підвестися. Його власні руки здалися йому на мить прозорими, крізь них він побачив геометричні сітки коду.

Світ навколо почав мерехтіти, як стара плівка. Образ Мікі, що стояла навпроти, став нестерпно яскравим, майже сліпучим. Її волосся виблискувало надприродним золотом, а очі здавалися двома сонцями.

— Це просто налаштування оточення, Дані. Твій розум ще звикає до чистоти цього місця. Не бійся, це минеться, — її голос звучав м’яко, але в ньому з'явилася дивна луна. — Просто йди до мене. Не дивись на небо, дивись на мене.

Він зробив крок до неї, але раптом десь глибоко в підсвідомості, там, де ще жевріли останні клітини його біологічного «я», що згоряли під лазерними променями сканера в реальній лабораторії, пролунав інший звук.

Це був не цифровий сигнал. Це був голос, що долинав ніби з-під товщі води. Тонкий, тремтячий, сповнений непідробного людського болю і розпачу. Голос, який не мав нічого спільного з ідеальною акустикою цього місця.

«Дані... благаю... зупинись... я жива... вони збрехали тобі...»

Даніель зупинився як укопаний. Холодний піт, якого тут не мало бути, виступив на його чолі.

— Мікі? Це ти сказала? — він вдивлявся в обличчя жінки перед собою.

Голограма посміхнулася йому. Ця посмішка була занадто правильною, занадто симетричною. Кожен м’яз її обличчя рухався згідно з досконалим алгоритмом, і саме це раптом викликало у Даніеля напад нудоти.

— Я тут, Дані. Я поруч. Це лише завади у твоїй пам’яті, залишки старого світу, — вона простягнула руку, і її пальці торкнулися його щоки. Дотик був теплим, але Даніель не відчув того знайомого електричного розряду, який завжди відчував поруч зі справжньою Мікі. — Не слухай нічого, крім мого голосу. Все інше — це просто шум. Тільки я реальна.

Але в його голові знову, вже гучніше, зазвучав той далекий крик, що розривав ідеальну тишу «Aeterna».