Розділ 5: Крізь скло і цифру

Даніель відчував, як світ навколо нього стає детальнішим. Біла порожнеча почала заповнюватися об’єктами. Ось з’явився їхній старий диван. Ось — поличка з книгами. Кожна деталь забирала ресурси його мозку.

Завантаження: 65%.

— Дані, подивися на мене, — сказала Мікі. Вона виглядала стурбованою.

— Ти стаєш... прозорим.

— Це просто процес, кохана. Я перетворююся, та скоро буду вже стабільним, як і ти.

— Ти впевнений, що це правильно? — вона раптом взяла його за руки, і Дані відчув дивний холод.

— Твій світ там... він справжній. А це...

— Цей світ справжніший, бо в ньому є ти! — вигукнув він.

— Там, у реальності, я лише тінь. Я працюю на трьох роботах, щоб просто підтримувати твій сервер у робочому стані. Я не жив цей час, Мікі, ти навіть не знаєш скільки я чекав на цю мить…

Він не бачив, як у реальному світі лікар у центрі «Aeterna» занепокоєно дивиться на монітори.

— У нього критичний рівень ендорфінів, — зауважив асистент.

— Свідомість Даніеля Марлоу чинить опір розпаду біологічної тканини. Він занадто сильно тримається за образ пацієнтки.

— Це нормально для «Романтичного пакету», — відповів головний технік.

— Емоції — це пальне для синхронізації. Продовжуйте.

Тим часом Мікаліна Марлоу змусила медсестру дати їй планшет. Її пальці, що ледь слухалися, ввели пароль до їхнього спільного хмарного сховища. Вона сподівалася знайти там хоча б якусь зачіпку.

Вона відкрила папку «Важливо» і побачила файл, створений вчора. Це був лист.

«Мікі, якщо ти це читаєш... хоча ні, ти цього не прочитаєш. Ти вже там, де немає листів. Я приходжу до тебе. Сьогодні о 14:00 я починаю завантаження. Ми знову будемо разом. Я продав усе, що мав, щоб ми мали найкращий сервер. Обіцяю, я побудую для тебе цілий всесвіт».

Мікі глянула на годинник на стіні. 15:45.

— Ні... — прошепотіла вона.

— Ні, мій Дані, благаю...

Вона натиснула тривожну кнопку біля ліжка. Коли забіг лікар, вона кричала так, що з сусідніх палат повизирали люди.

— Везіть мене в «Aeterna»! Зараз же! Він вбиває себе заради моєї копії! Я жива! Я ТУТ!

Лікар кивнув головою медсестрі, та вона швидким впевненим рухом вколола дівчині два кубика транквілізатора. Очі Мікі стали наче скляні, але вона з останніх сил прокричала:

— В…в…езіть мене в «Ae…ae….t…ter…»… далі просто був сон: синтетичний, без снів та емоцій.

Пройшло три години. Дівчина зовсім без емоцій лежала, вдивляючись у стерильно-білу стелю, і слухала ритм власного дихання, яке тепер залежало від пластикових трубок катеторів. Вона почувалася розбитою вазою, яку хтось поспіхом склеїв, але забув додати найважливіші шматочки. Намагаючись прийти до тями Мікі пригадувала частини їхнього життя з Дані: згадала їхню останню сварку. Це було за два дні до аварії. Дрібниця — Даніель забув купити продукти, бо знову засидівся над своїми кресленнями. Мікі тоді кричала, що він живе в хмарах, що він не помічає реальності. — Ти колись просто забудеш, як дихати, Дані! — кинула вона йому в обличчя. Він тоді не образився. Він просто підійшов, обійняв її, попри її опір, і прошепотів у волосся: 

— Поки ти дихаєш поруч, я не забуду.

Тепер ці слова відбивалися в її голові залізним гонгом. Він пам’ятав. Він не забув. Він буквально віддав своє дихання, щоб «купити» її цифрове безсмертя.

Мікі спробувала поворухнути пальцями лівої руки. Біль був гострим, наче під нігті заганяли голки. Вона зціпила зуби:

«Я маю встати» — наказала вона собі.

— Якщо я не встану, він стане простою копією. Він стане фотографією, яка вміє говорити.

Вона згадала, як Даніель завжди боявся темряви. Не тієї темряви, де немає світла, а тієї, де немає сенсу. Він часто казав, що найбільший жах — це прокинутися в світі, де ти нікому не потрібен. І зараз він саме туди й прямував — у золоту клітку, де його «потреба» в Мікаліні була лише частиною програмного коду.

Аж тут до палати зайшов молодий інтерн. Він намагався не дивитися Мікі в очі.

— Пані Марлоу, вам потрібно відпочивати. Ваші показники...

— Покажіть мені його контракт, — перервала вона його хрипким голосом.

— Я не маю права...

— ПОКАЖІТЬ! — вона спробувала вигукнути це, але замість крику вийшов болючий кашель, на губах з’явилася рожева піна.

Інтерн злякався, та в решті трохи вагаючись, але відкрив на своєму планшеті копію договору з «Aeterna», який Даніель підписав як її опікун. Мікаліна швидко але ще невпевнено від медикаментів гортала сторінки. Її очі вихоплювали страшні терміни: «повне випалювання синаптичних шляхів», «утилізація біологічного субстрату», «перехід права власності на свідомість до корпорації».

І наприкінці — його підпис. Розмашистий, нервовий. Там був додаток, написаний від руки: «У разі успішної синхронізації прошу стерти всі дані про мої фізичні страждання, щоб Мікаліна не відчувала провини. Нехай вона знає лише те, що я люблю її».

Ці рядки стали для неї останнім поштовхом. — Він хоче, щоб я не відчувала провини? — прошепотіла вона, і в її очах з’явилася холодна, майже божевільна рішучість.

— Тоді я дам йому щось інше. Я дам йому правду.

Вона почала від’єднувати датчики від своїх грудей. Монітори завили тривожним сигналом.

— Що ви робите?! Ви вб’єте себе! — закричав інтерн, намагаючись перехопити її руки.

— Я вже мертва для цього світу, лікарю, — вона подивилася на нього так, що він мимоволі відступив.

— Але я не дозволю йому померти в брехні. Допоможіть мені сісти в крісло. Або я просто впаду на підлогу і буду повзти до дверей.

Вона була схожа на привида, який вирішив повернутися до життя заради помсти. Але це була не помста. Це була остання форма любові — право на спільну смерть у реальності замість вічного життя в симуляції.