Розділ 4: Пробудження

Свідомість поверталася до Мікаліни не відразу. Спершу це був лише колір — брудно-сірий, який поступово розмивався до сліпучо-білого. Потім прийшли звуки: ритмічне, роздратоване пищання пульсометра, яке вгризалося в мозок, наче свердло. Вона намагалася вдихнути, але грудна клітка здавалася закованою в сталевий панцир. Легені, що за два роки розучилися працювати самостійно, горіли, ніби наповнені розплавленим свинцем.

Кожен міліметр її тіла пронизувала агонія. Це був не гострий біль, а важке, густе відчуття тисяч голок, що одночасно впилися в м’язи. В повітрі стояв задушливий, нудотний запах озону, хлорки та дешевих антисептиків.

Двері палати з гуркотом відчинилися. Медсестра, яка зайшла для рутинної перевірки крапельниці, завмерла на порозі. Її планшет вислизнув із рук і з глухим звуком упав на лінолеум. Очі дівчини розширилися від суміші професійного подиву та первісного жаху.

— Вона прокинулася! Боже мій... Лікарю Стефане! — вона гарячково натиснула кнопку на рації, що висіла на поясі. — Пацієнтка з чотириста другої прийшла до тями! Швидше, у неї спонтанна респіраторна активність!

За кілька хвилин палата перетворилася на вулик. Натовп людей у білих халатах оточив ліжко. Мікаліна бачила їх крізь пелену сліз, що мимоволі текли з очей. Вона хотіла щось запитати, закричати, але з горла виривалося лише хрипке, сухе сипіння. Її зв’язки були наче заіржавілі струни, а м’язи, що атрофувалися за довгі два роки нерухомості, перетворилися на безсилі, тонкі нитки.

— Тихо, тихо, Мікаліно, не намагайтеся рухатися, — голос лікаря Стефана звучав м’яко, але в ньому відчувалася напруга. Він посвітив ліхтариком їй в очі, перевіряючи реакцію зіниць. 
— Це справжнє диво, медицина такого не бачила. Ми вважали, що ваші нейронні зв’язки зруйновані безповоротно. Після тієї аварії... ваш мозок майже не подавав ознак життя. Глибока кома четвертого ступеня.

Мікаліна не слухала про нейрони. Вона вхопила лікаря за край білого халата. Її пальці, схожі на кігті птаха, стиснулися з несподіваною, розпачливою силою.

— Да... ні... — видавила вона крізь біль. Кожне слово дряпало горло, наче скло. 

— Де... Дані?

Лікар Стефан на мить завмер. Його погляд став важким. Він повільно відкрив електронну карту пацієнтки на терміналі біля ліжка, довго гортаючи записи.

— Даніель Марлоу? Ваш чоловік? — лікар зітхнув, уникаючи її погляду. — Він був тут щодня, Мікаліно. Перший рік він буквально жив у цьому коридорі. Але потім... пів року тому все змінилося. Він перестав приходити. Ми намагалися зв’язатися з ним за всіма вказаними номерами, але він змінив адресу, видалив профілі. Аж раптом усі рахунки за ваше утримання почали оплачуватися анонімно через трастовий фонд корпорації «Aeterna».

Мікаліна відчула, як холодна хвиля жаху прокотилася її тілом. «Aeterna». Ця назва була вкарбована в підсвідомість кожного жителя міста. Гігантські неонові банери на кожному кроці обіцяли «Цифровий Едем», «Вічність без страждань», «Перемогу над смертю». Вони торгували копіюванням свідомості, перетворюючи людей на безсмертний код.

— Мені... треба... до нього... — прошепотіла вона, роблячи надлюдське зусилля, щоб сісти. Але світ навколо миттєво поплив, і вона впала назад на подушки, задихаючись.

— Вам потрібна реабілітація, Мікаліно! — суворо перервав її лікар. 

— Ви дуже давно не тримали власної ваги. Ваші кістки крихкі, серце слабке. Ви навіть стояти не зможете без сторонньої допомоги.

— Ви не розумієте! — її голос зміцнів, наповнюючись істеричною силою. 
— Він думає, що я померла! Ті люди з «Aeterna»... вони змусили його повірити в це! Він зробить якусь дурість... Він завжди був занадто романтичним, занадто вразливим для цього жорстокого світу. Він піде за мною навіть у цифрове пекло, якщо повірить, що я там!