Розділ 3: Біла пустеля

Процес завантаження не був схожим на сон. Це було схоже на те, як тебе розбирають на атоми, а потім знову зшивають, але нитками зі світла. Даніель відчував, як його спогади — справжні, важкі, із запахами та смаками — перетворюються на холодні архіви.

Ось він десятирічний, падає з велосипеда. Біль у коліні миттєво стає цифровим кодом 01101011. Ось його перший поцілунок з Мікі під старим каштаном. Смак губної помади з ароматом вишні розчиняється, стаючи простою змінною в системі.

— Дані? Ти тут? — голос Мікі пролунав звідусіль. Він розплющив очі (хоча знав, що його справжні очі зараз закриті під пластиковою маскою в лабораторії). Він стояв посеред безмежного білого простору. Це був «передпокій» сервера — чисте полотно, на якому вони мали збудувати свій новий світ.

Мікаліна підійшла до нього. У цьому просторі вона виглядала ідеальною. Ніяких шрамів від аварії, ніякої блідості. Її волосся сяяло, а очі були такими глибокими, що в них можна було потонути. — Майже вдома, — прошепотіла вона, торкаючись його грудей. Дані не відчув тепла її шкіри. Він відчув лише імпульс. Сигнал, який його новий «розум» інтерпретував як дотик.

— Залишилося зовсім трохи, Мікі, — сказав він. Голос звучав чисто, без задишки, яка мучила його останні місяці через стрес і недоїдання. — Система каже, що синхронізація завершена на сорок відсотків. Коли буде сто — ми зможемо піти звідси. Створимо наш океан. Наш дім.

— Чому так довго? — вона нахилила голову, і на мить її обличчя «попливло», ставши набором горизонтальних ліній. — Мені страшно, Дані. Тут... тут так тихо.

Даніель обійняв її. Він знав, що кожен відсоток завантаження — це чергова частина його мозку, яка відмирає в реальному світі. Але він не шкодував. Реальний світ без Мікі був лише декорацією до його самотності. Водночас свідомість хлопця почала «дрейфувати» між секторами сервера. Це не було передбачено програмою, але його розпач був настільки сильним, що нейронні зв’язки пробивали системні фаєрволи.

Він опинився в дивному місці. Це була не біла пустеля, а щось схоже на величезний склад поламаних іграшок. Навколо літали уривки чиїхось життів: чийсь сміх, дитячий плач, запах свіжої випічки, фрагменти чиїхось весіль.

— Хто тут? — покликав Даніель. З тіні вийшов чоловік. Він виглядав як старий дід, але його тіло постійно мерехтіло, змінюючись на постать маленького хлопчика. — Ти новачок? — запитав «дід-хлопчик».

— Прийшов за своєю дозою вічності?

— Я шукаю Мікаліну. Ми маємо бути на приватному сервері. Старий розсміявся, і звук його сміху нагадав Даніелю скрегіт металу. — Приватний сервер? О, хлопче, ти віриш у рекламу. Ми всі тут — просто паливо. Наші емоції, наші спогади — це те, що підтримує роботу алгоритмів «Aeterna». Вони викачують із нас кохання, як нафту зі свердловини.

— Це неправда, — Даніель відступив.

— Моя Мікі чекає на мене. Я бачив її!

— Ти бачив те, що система витягнула з твого власного мозку, — чоловік підійшов ближче, його очі на мить стали червоними рядками коду.

— Вони беруть твої спогади, очищують їх від болю, роблять їх «ідеальними» і продають тобі назад. Твоя Мікі тут — це просто дзеркало твого бажання. Ти кохаєш не її. Ти кохаєш свою галюцинацію, за яку заплатив усім, що мав.

Даніель відчув, як жах проймає його цифрову сутність.

— Ні, вона реальна! Вона пам’ятає мене!

— Спитай її про те, чого ти сам не пам’ятаєш, — прошепотів старий, зникаючи в цифровій пітьмі.

— Спитай її про те, що вона відчувала, коли ти не бачив. Якщо вона не відповість — ти в пастці…