Розділ 2: Ціна вічності

Наступного ранку Даніель стояв перед стерильно-білою вежею корпорації «Aeterna». Вона височіла над містом, як гігантський скляний надгробок, у якому сонце відбивалося холодним, байдужим блиском. Повітря навколо будівлі здавалося розрідженим і пахло озоном. Для тисяч відчайдухів це місце було порталом у рай, для решти — дорогою м’ясорубкою, що перетворювала людські душі на цифрові коди.

Усередині панувала тиша, порушувана лише ледь чутним гудінням серверних охолоджувачів. Даніеля зустрів старший технік-медіатор. Його обличчя було нерухомою маскою, а замість людських очей у очницях оберталися мультифокальні лінзи, що фокусувалися на хлопцеві з механічною точністю.

— Ви впевнені, пане Марлоу? — голос лікаря був позбавлений інтонацій. — Згідно з контрактом, я мушу попередити вас востаннє: зворотного шляху немає. Як тільки ми почнемо пошарове картування мозку, синаптичні зв’язки в біологічній тканині будуть незворотно розірвані. Ваше тіло стане порожньою оболонкою і буде утилізовано згідно з санітарним протоколом «Aeterna».

— Я впевнений, — голос Даніеля не тремтів. — Я не можу жити в світі, де її немає. Якщо ціна вічності з нею — моя смерть, я плачу її негайно.

— Ми вже підготували вашу «кімнату», — лікар вносив дані в термінал. 

— Це приватний сервер. Тільки ви і пані Мікаліна. Ми завантажили ваші спільні спогади — вони стануть фундаментом нової реальності. Ви будете бачити те, що захочете бачити.

Хлопця повели в залу завантаження, заставлену капсулами, що нагадували високотехнологічні труни, обплутані зміями дротів. Даніеля поклали на м’яку поверхню, і холодна сталь датчиків торкнулася його скронь.

— Процес триватиме шість годин, — сказав лікар, налаштовуючи монітори. 

— Ви відчуєте легке запаморочення, потім — спалах. А потім ви прокинетеся поруч із нею.

Даніель заплющив очі. «Зачекай мене, моя Мікі. Я вже йду», — подумав він. Монітори ожили. Смужка завантаження повільно поповзла вперед: 1%... 5%... 6%...

В цей же час, на іншому кінці міста, у занедбаному медичному корпусі для «безнадійних», сталося те, що наука називала статистичною похибкою. У палаті №402, де два роки панувала тиша, спрацював датчик тиску. Жінка, чий мозок вважався мертвим, раптом глибоко, судомно вдихнула.

Її повіки здригнулися. Світло ламп боляче вдарило по очах, які не бачили сонця сімсот днів. 

— Д…д….дані ... — прохрипіла вона розтрісканими губами.

8% завантаження. У залі «Aeterna» Даніель занурювався в небуття. Його дихання ставало поверхневим. Система почала пошарове зчитування пам’яті, стираючи оригінал у міру створення копії.

10% завантаження. Екран у «Aeterna» спалахнув помаранчевим. 
— Увага, — подав голос комп'ютер. 

— Аномальна нейронна активність. Сплеск адреналіну в біологічному тілі.

Тіло Даніеля в капсулі здригнулося. Навіть під анестезією його підсвідомість почула цей крик крізь простір. Він уже «бачив» її в цифровому раю — ідеальну, усміхнену імітацію. Але десь здалеку, з-за межі білого світла, до нього долинав інший голос — хрипкий, справжній, повний болю.

11%... 12%...

Мікаліна вхопилася за край металевого ліжка, ігноруючи біль від голок у венах. 

— Даніелю! — вигукнула вона, і цього разу це був не хрип, а справжній відчайдушний крик.

Вона відчула, як тонка нитка, що зв'язує їх, напнулася до межі та починає рватися.