Розділ 1: Тінь у хмарі

Минуло два роки з дня аварії, але Дані пам’ятав кожну секунду. Вереск шин, запах паленої гуми та холодний дощ, що змішувався з кров’ю на асфальті. Тоді йому сказали, що шансів немає. Тіло Мікаліни було занадто пошкоджене.

Але… 

Того ж вечора до нього в двері постукав незнайомець. Відрекомендувався представником корпорації «Aeterna». Чоловік у бездоганно сірому костюмі неспішно зайшов до вітальні, сів на диван та почав розмову:

-- Ми можемо допомогти вам, Даніеле — поклавши на заляпаний кавою стіл тонкий планшет із матовим склом промовив він. 

— Звісно, ми не зможемо повернути тіло, — трохи нахиливши голову сказав він — на екрані миттєво розгорнувся нескінченний сувій пунктів про «відмову від претензій» та «право власності на цифрові дані». 
— Але… ми можемо врятувати її сутність, адже останній бекап її нейронної мережі був зроблений за тиждень до інциденту, за все було заплачено з вашої медичної страховки.

Дані дивився на дрібні літери, що здавалися йому мурахами, які хаотично розбігалися в різні боки. Юридичні терміни на кшталт «деградація носія» чи «ексклюзивне право на експлуатацію образу» проходили крізь його свідомість, не залишаючи сліду. Він бачив лише одне слово, що мерехтіло в заголовку: ВІДНОВЛЕННЯ. 
— Тут, — коротко кинув представник, вказуючи на блимаючий сенсор. Дані притиснув великий палець до холодного скла. Відчуття було неприємним: легкий укол голки, що зчитувала біометрію для автентифікації, і коротка вібрація, яка прокотилася по кістках. Система «проковтнула» його згоду. Він навіть не встиг прочитати назву своєї майбутньої в’язниці, як планшет згас, зафіксувавши його долю в блокчейні корпорації.

Потім почався розпродаж життя: ріелтори «Aeterna» працювали швидко, як стерв’ятники. Його простора квартира з видом на паркову зону пішла за безцінь, бо терміни тиснули — оренда перших обчислювальних потужностей вимагала величезного депозиту. Дані не встигав виносити коробки з речами, які тепер здавалися йому сміттям: улюблене крісло Мікі, колекція вінілу, фотографії в рамках — усе це було лише фізичним баластом.

Через декілька днів хлопець переїхав у «Вулик» — гігантський бетонний масив у Нижньому місті, де сонце ніколи не пробивалося крізь смог і переплетення магістралей. Його нова оселя — орендована капсула розміром два на три метри — пахла дешевим пластиком і озоном. Більшу частину простору займав серверний блок та масив охолодження, що невпинно гудів, виганяючи гаряче повітря прямо йому в обличчя. Тут навіть не було місця для ліжка — лише крісло-трансформер і термінал «Відлуння». Дані витратив кожну копійку на обладнання, залишивши собі лише мінімум на синтетичну кашу та оплату каналу зв’язку.

— Про що ти думаєш? — Мікаліна підійшла ближче. Її рука пройшла крізь його плече, залишивши лише легке відчуття статичної електрики на шкірі. 
— Про те, як ми їздили до океану, — збрехав він. Насправді він думав про те, де взяти сорок тисяч кредитів на наступний місяць оренди сервера. Попередня оплата закінчувалася через три дні, і червоний індикатор на панелі нагадував про це, як пульсуюча рана. 

— Океан був холодним, — посміхнулася вона. 

— Але ти все одно заліз у воду. Ти завжди був божевільним, Дані.

Він здригнувся. Ця фраза. Вона говорила її тоді, в реальності. Алгоритм працював бездоганно, витягуючи спогади з її цифрового зліпка. Але сьогодні щось було не так. Праве око Мікі на мить смикнулося, перетворившись на купу кольорових квадратів. 

— Мік…? — покликав він. 

— Я... я просто трохи втомилася, — відповіла вона, і її голос прозвув як заїжджена платівка. 

— Даніелю, моїй системі просто потрібно більше місця. Мені так тісно, — сказав знайомий голо, але з трохи помітною затримкою

На холодному екрані горіло попередження «Деградація протоколів». Старі сервера «Aeterna», на аренду яких хлопець витратив все своє майно більше не підтримували версії ПЗ. Файл з електронною версією Мікаліни ставав «занадто важким», він обростав помилками, як корабель черепашками. 

Дані натиснув на вікно попередження від терміналу: «На вашому рахунку — нуль кредитів» — проінформувало наступне вікно. 
Але у Дані більше  не залишилося нічого, що можна було б продати. Нічого, крім одного… тож він відкрив вкладку, яку тримав закритою багато місяців. «Програма Синхронізації: Повне перенесення свідомості». Рекламний слоган на екрані обіцяв: «Не дозволяйте любові стати спогадом. Станьте частиною вічності. Ваше тіло — це в’язниця. Цифровий світ — це свобода». Хлопець розумів, що це був квиток в один бік. Процедура була летальною для фізичного тіла, але вона водночас дозволяла «завантажити» себе в ту саму хмару, де жила його Мікі...  Без потреби платити за оренду чи жити в брудній капсулі, бо вони стали б частиною самої системи.

— Ти хочеш, щоб ми були разом? — запитав він порожнечу кімнати, дивлячись на мерехтливу постать, що мала вигляд його дружини. 
— Більше за все на світі, — відповіла голограма. Вона не знала, що це означає його смерть. Та навіть якби б знала, вона була лише програмою. А ось для Даніеля вона була єдиною причиною дихати. Він знову поклав палець на сенсор, цього разу відчуваючи не страх, а полегшення. Планшет зачекав секунду і спалахнув фінальним підтвердженням.

— Раді що ви користуєтесь послугами компанії «Aeterna», — зелена галочка, наче сміючись над Даніелем почала радісно блимати. Тим часом хлопець ще годину сидів у напівтемряві, і перед тим, як остаточно вимкнути термінал, він запустив файл, який не мав права відкривати за медичними протоколами. Це був запис із відеореєстратора їхньої машини за десять хвилин до того, як світ розлетівся на друзки.

На екрані була Мікі. Справжня. Вона сміялася, намагаючись підспівувати старій пісні по радіо, яка постійно переривалася перешкодами. 
— Дані, ну припини, — казала вона, помітивши, що він знімає її.

— Я схожа на панду з цією розмазаною тушшю. 

— Ти схожа на найкращу жінку у Всесвіті, — відповів його власний голос із минулого.