Глава 2 — Пролог:«Два світи під одним небом»

Перший світ
Ніч у першому світі була незвично тихою.
Після битви з Провісником місто поступово оживало. 
Руїни ще залишалися нагадуванням про війну, але серед зламаних вулиць уже з’являлися вогні.
Люди вижили.
І тепер уперше за багато років у них з’явилася надія.
У центрі колишньої тюрми, яка стала базою супротиву, палало велике вогнище. 
Навколо нього сиділи люди, обговорюючи відбудову міста та захист тих, кого вдалося врятувати.
Але атмосфера все одно залишалася напруженою.
Бо всі знали:
Провісник повернеться.
Фейт стояв біля краю напівзруйнованої вежі та мовчки дивився на нічне небо.
Його плащ коливався від холодного вітру, а синій шарф Есміральди був обгорнутий навколо шиї.
Він не спав уже декілька днів.
Перед очима досі стояла та битва.
Чорні руки.
Тріщини в небі.
І слова Провісника.
«Я той, ким ти міг стати.»
Фейт повільно стиснув кулак.
— Не стану…
— Ти вже зробив перший крок, щоб не стати ним.
Фейт озирнувся.
Позаду стояв Астраель.
Світло навколо уламка стало слабшим після битви, але його очі залишалися такими ж спокійними.
— Люди починають вірити тобі, — сказав Астраель.
Фейт гірко посміхнувся.
— Після всього, що я зробив, вони повинні мене ненавидіти.
— Дехто й ненавидить.
Астраель підійшов ближче.
— Але ти врятував їх.
На декілька секунд між ними запанувала тиша.
Десь унизу чувся сміх дітей.
Фейт повільно перевів погляд на місто.
Він ніколи не думав, що колись знову побачить людей, які можуть усміхатися у світі, який сам колись зруйнував.
— Провісник не відступить, — тихо промовив Астраель.
Фейт одразу став серйозним.
— Я знаю.
Астраель підняв руку.
Шість світлових символів з’явилися в повітрі.
Але активними були лише два.
— Він почне полювання на інші уламки.
Погляд Фейта зупинився на другому символі.
Він світився м’яким рожево-золотим світлом.
— Любов… — тихо промовив Фейт.
Астраель кивнув.
— Другий уламок.
Вітер різко пронісся між руїнами.
— Осморайн.
Фейт насупився.
— Що це за світ?
Астраель декілька секунд мовчав.
— Світ вічної ночі.
Навколо другого символу почали з’являтися дивні механічні обриси.
Башти.Неонові вогні.Темне небо.
— Після твого завоювання Осморайн став одним із найжорстокіших світів.
Фейт мовчав.
Йому вже не потрібно було питати, хто був у цьому винен.
— А сам уламок? — запитав він.
Астраель повільно опустив руку.
— Її звати Рейн Крісеріо.
Фейт здивовано підняв голову.
— Її?
— Аспект любові завжди мав найсильніший зв’язок із людськими емоціями.
На мить в очах Астраеля з’явився дивний сум.
— І через це люди почали її боятися.
Фейт стиснув кулак.
— Вона в небезпеці?
Астраель повільно кивнув.
— Її тримають у спеціальній в’язниці під столицею Осморайна.
Тиша.
Усередині Фейта щось здригнулося.
В’язниця.
Самотність.
Страх.
Він занадто добре знав, як це відчувається.
— Ми вирушаємо туди, — тихо сказав Фейт.
Астраель уважно подивився на нього.
— Це буде не так просто.
— Мені байдуже.
Фейт підняв голову.
— Я не залишу її там.
І саме в цю секунду…
Десь далеко в іншому світі…
ОсморайнТемрява.
Холодна.Безкінечна.Самотня.
Саме так виглядала підземна в’язниця Осморайна.
Величезні металеві коридори тягнулися під землею на десятки кілометрів, а сині лампи на стінах ледве освітлювали темряву.
У самому кінці найглибшого рівня сиділа дівчина.
Її руки були закуті в спеціальні кайдани, вкриті дивними символами.
Довге сріблясте волосся спадало на плечі, а блакитні очі мовчки дивилися в підлогу.
Рейн Крісеріо.
Другий уламок Етеріал Нексуса.
Аспект любові.
І найнебезпечніша людина Осморайна.
Принаймні так казав уряд.
За межами камери почувся звук важких кроків.
Рейн навіть не підняла голову.
Вона вже знала, хто прийшов.
Металеві двері повільно відкрилися.
До камери зайшов чоловік у темній військовій формі.
На його плечі світився символ Люмінії.
Символ імперії Онікса.
— Знову не спиш? — холодно запитав він.
Рейн мовчала.
Чоловік повільно підійшов ближче.
— Ти дивна.
Він нахилився до неї.
— Після всього, що зробив Онікс… ти досі не ненавидиш людей.
Рейн повільно підняла очі.
— А повинна?
Чоловік тихо засміявся.
— Такі, як ти, завжди ламаються рано чи пізно.
Він різко схопив її за підборіддя.
— Любов не рятує світи.
Рейн мовчки дивилася на нього.
Без страху.
І саме це дратувало його найбільше.
— Провісник скоро прийде за тобою.
На декілька секунд у камері запанувала тиша.
Рейн здригнулася.
Вона вже бачила це у своїх снах.
Червоні тріщини.Темрява.І чоловік у масці.
Але…
Останнім часом у цих снах почало з’являтися щось інше.
Інша людина.
Темний плащ. Синій шарф.І очі, сповнені болю.
Рейн повільно заплющила очі.
— Він прийде раніше.
Чоловік насупився.
— Хто?
Рейн повільно відкрила очі.
І вперше за довгий час у них з’явилося слабке тепло.
— Людина, яка намагається втекти від власної темряви.