Глава 1 — Підглава 7 — «Новий світанок»

Золоте світло повільно згасало.
Небо, яке ще декілька хвилин тому було розірване тріщинами, поступово поверталося до нормального вигляду.
Чорні уламки енергії розчинялися у повітрі.
Вітер ніс їх далеко за горизонт.
Фейт стояв посеред руїн.
Його груди важко здіймалися від втоми.
Руки тремтіли.
Після битви з Провісником у тілі майже не залишилося сил.
Але він усе ще стояв.
Попереду лежали уламки каменю.
Зруйновані будинки.
Сліди війни.
І водночас...
Тиша.
Вперше за багато років.
Справжня тиша.
Не та, що приходить після смерті.
А та, що народжується після перемоги.
— Ми...
Брейвер важко видихнув.
— Ми реально це зробили?
Фейт подивився на нього.
На його обличчі вперше за довгий час з'явилася легка усмішка.
— Схоже на те.
— Якщо чесно...
Брейвер впав спиною на каміння.
— Я думав ми помремо.
— Ти так кажеш після кожної битви.
— Бо кожна битва хоче мене вбити.
— Справедливо.
Навіть Астраель тихо усміхнувся.
Хоча його світло теж помітно ослабло.
Битва забрала сили не лише у людей.
Далеко внизу почали з'являтися люди.
Спочатку декілька.
Потім десятки.
Потім сотні.
Вони виходили зі сховищ.
Обережно.
Наче боялися повірити.
Що все справді закінчилося.
Маленький хлопчик першим побіг вперед.
Потім ще один.
Потім ще.
Незабаром центральна площа почала наповнюватися людьми.
Хтось плакав.
Хтось сміявся.
Хтось просто дивився на небо.
І не міг повірити.
Що воно більше не падає.
Фейт мовчки спостерігав за ними.
І раптом відчув дивне тепло.
Не магію.
Не силу.
Щось зовсім інше.
Надію.
Саме ту надію, яку він колись втратив.
Минуло декілька годин.
Сонце почало сходити над горизонтом.
Його проміння вперше за довгий час освітило місто без диму та вогню.
Фейт сидів на даху старої вежі.
І дивився вниз.
Люди вже почали розбирати завали.
Будувати.
Допомагати одне одному.
Світ починав жити знову.
— Красиво.
Промовив Астраель.
Фейт кивнув.
— Так.
Декілька секунд вони мовчали.
Потім уламок підняв руку.
І перед ними з'явилися шість символів.
Шість уламків.
Шість світів.
Але світилися лише два.
Синій.
І рожевий.
— Тепер ти бачиш справжню проблему.
Спокійно сказав Астраель.
Фейт насупився.
— Осморайн.
— Так.
Рожевей символ почав мерехтіти.
Наче свічка на сильному вітрі.
— Він згасає.
— Через Провісника?
— Частково.
Астраель подивився на небо.
— Але проблема почалася задовго до нього.
Фейт мовчав.
Він уже зрозумів.
Його завоювання.
Його війни.
Його помста.
Вони теж залишили шрами на світах.
І деякі з них досі кровоточили.
Тієї ночі на базі супротиву вперше запалили святкові вогнища.
Не через перемогу.
А тому що люди більше не боялися завтрашнього дня.
Навколо лунала музика.
Сміх.
Розмови.
Життя.
Брейвер уже встиг десь знайти їжу.
Причому багато їжі.
Підозріло багато.
— Ти її вкрав?
— Це наклеп.
— Брейвер.
— Добре.
Трохи вкрав.
— Скільки?
— Більше ніж треба.
— Я так і думав.
Фейт похитав головою.
І вперше за дуже довгий час засміявся.
По-справжньому.
Без болю.
Без ненависті.
Без маски.
Лише як Фейт Квін.
І саме тоді він зрозумів.
Шлях Онікса закінчився.
Попереду починався його власний.
Святкування тривало до самої ночі.
По всій базі горіли десятки вогнищ.
Люди співали.
Розмовляли.
Будували плани на майбутнє.
Вперше за багато років вони говорили не про війну.
А про життя.
Фейт тихо залишив площу.
Йому хотілося побути самому.
Хоча б трохи.
Його кроки привели його на вершину старої вежі.
Тієї самої, де він часто стояв під час війни.
Звідси було видно майже все місто.
Вогні.
Вулиці.
Людей.
І зоряне небо над ними.
Фейт сперся на кам'яну огорожу.
Та підняв голову.
Зірок сьогодні було особливо багато.
— Красиво, правда?
Пролунав знайомий голос.
Фейт навіть не озирнувся.
— Ти завжди з'являєшся без попередження?
Астраель повільно підійшов ближче.
Його синє світло ледь освітлювало дах.
— А ти завжди ставиш дивні питання?
— Справедливо.
Декілька секунд вони мовчали.
Лише вітер гуляв між руїнами.
— Про що думаєш?
Запитав Астраель.
Фейт довго дивився на зорі.
— Про все.
— Дуже конкретно.
— Сам знаю.
На його обличчі з'явилася легка усмішка.
Але вона швидко зникла.
— Я досі не можу повірити, що це закінчилося.
Астраель мовчав.
— Тринадцять років.
Продовжив Фейт.
— Тринадцять років я жив лише заради помсти.
Його голос став тихішим.
— А тепер...
— Не знаєш, що робити далі?
Фейт кивнув.
— Так.
Тиша.
— Це нормально.
Фейт здивовано подивився на нього.
— Нормально?
— Так.
Астраель дивився на зорі.
— Більшість людей не знає, що робити після досягнення своєї мети.
— Навіть ти?
Уламок тихо засміявся.
— Особливо я.
Фейт підняв брову.
— Тобі ж тисячі років.
— Саме тому.
Вони обидва посміхнулися.
Вперше розмова не була про битви.
І не про смерть.
Через деякий час Астраель став серйозним.
Його погляд піднявся до неба.
— Фейт.
— Так?
— Ти знаєш, що таке Етеріал Нексус?
— Джерело уламків.
— Це лише частина правди.
Фейт мовчки слухав.
Астраель повільно підняв руку.
У повітрі з'явилося синє світло.
Потім ще одне.
І ще.
Незабаром між ними зависла ціла зоряна карта.
Шість світів.
Шість уламків.
Шість кольорів.
Синій.
Рожевий.
Помаранчевий.
Білий.
Сірий.
І золотий.
— Колись усе це було одним цілим.
Промовив Астраель.
— Один світ?
— Ні.
Його очі стали серйозними.
— Значно більше.
Зоряна карта почала змінюватися.
Усі шість світів почали зближуватися.
Поки не утворили одне величезне світло.
— Етеріал Нексус.
Фейт завмер.
— Він об'єднував усі світи?
— Він був серцем усіх світів.
Тиша.
— Тоді що сталося?
Астраель довго мовчав.
Наче згадував щось дуже старе.
Дуже болюче.
— Він розколовся.
— Чому?
Світло навколо уламка ледь здригнулося.
— Я поки не можу сказати.
Фейт насупився.
— Не можеш чи не хочеш?
— І те й інше.
Чесно відповів Астраель.
— Деякі знання повинні приходити в потрібний час.
— Ненавиджу такі відповіді.
— Знаю.
Вітер став сильнішим.
Небо над ними залишалося чистим.
Але Астраель раптом став тривожним.
— Проблема в іншому.
— Осморайн?
— Так.
Перед ними знову спалахнув рожевий символ.
Цього разу слабкіше.
Значно слабкіше.
Фейт одразу це помітив.
— Він згасає.
— Саме так.
— Через Провісника?
— Частково.
Астраель подивився на нього.
— Але головна причина — страх.
— Страх?
— Люди Осморайна бояться свого уламка.
Фейт мовчав.
— Бояться Рейн.
Вперше він почув це ім'я.
Рейн.
Незнайоме.
Але чомусь...
Йому здалося, ніби він уже чув його раніше.
У снах.
У спогадах.
Чи десь між ними.
— Хто вона?
Тихо запитав він.
Рожеве світло ледь здригнулося.
І вперше за весь вечір в очах Астраеля з'явився сум.
— Дівчина, яка занадто довго була сама.
Тиша.
Фейт опустив погляд.
Бо ці слова вдарили надто близько.
Наче він дивився на власне минуле.
— І якщо ми запізнимося...
Промовив Астраель.
— Осморайн може втратити свій уламок назавжди.
Фейт стиснув кулак.
Погляд став твердим.
Впевненим.
— Тоді ми не запізнимося.
Астраель подивився на нього.
І вперше за дуже довгий час усміхнувся.
Справжньою усмішкою.
Бо саме ці слова він і хотів почути.
А над ними продовжували сяяти зорі.
Фейт продовжував дивитися на рожевий символ.
На Рейн.
На світ, який він навіть не бачив.
Але чомусь уже відчував.
Потім він перевів погляд на Астраеля.
— Розкажи мені правду.
Астраель підняв брову.
— Про що саме?
— Про Етеріал Нексус.
Вітер пронісся над вежею.
Уламок декілька секунд мовчав.
Наче вирішував.
Скільки саме правди сказати.
— Добре.
Навколо них почало з'являтися синє світло.
Спочатку маленькі іскри.
Потім цілі сузір'я.
Потім перед Фейтом виник величезний зоряний простір.
Наче вони опинилися серед космосу.
— Дуже давно.
Почав Астраель.
— Ще до появи шести світів.
— До появи Люмінії.
— До появи Осморайна.
Перед ними з'явилося величезне світло.
Настільки яскраве, що на нього було важко дивитися.
— Існував лише Етеріал Нексус.
Світло пульсувало.
Наче живе серце.
— Він не був світом.
— Не був богом.
— Не був істотою.
Фейт уважно слухав.
— Тоді чим він був?
Астраель подивився на нього.
— Він був можливістю.
Тиша.
— Можливістю для життя.
— Можливістю для майбутнього.
— Можливістю для вибору.
Світло перед ними почало змінюватися.
Із нього народжувалися зорі.
Галактики.
Світи.
Цілі цивілізації.
— Кожен світ отримав частину його сили.
— Частину його душі.
— Частину його волі.
Фейт дивився заворожено.
— А уламки?
Астраель простягнув руку.
І світло розділилося на шість кольорів.
Синій.
Рожевий.
Помаранчевий.
Білий.
Сірий.
Золотий.
— Коли настав День Розколу...
Його голос став тихішим.
— Серце Нексуса розлетілося на частини.
Шість уламків.
Шість аспектів.
Шість носіїв.
Фейт насупився.
— І ти один із них.
— Так.
Синє світло навколо Астраеля стало сильнішим.
— Доброта.
Потім спалахнув рожевий.
— Любов.
Помаранчевий.
— Надія.
Білий.
— Душа.
Яскраво-помаранчевий.
— Сміливість.
Сірий.
— Віра.
Усі шість кольорів кружляли навколо них.
Наче маленькі сонця.
— І всі вони повинні знову стати одним цілим.
Тихо сказав Астраель.
Фейт завмер.
— Ти хочеш сказати...
— Так.
Астраель подивився прямо йому в очі.
— Подорож через шість світів ніколи не була лише про перемогу над Провісником.
Вітер став сильнішим.
— Вона про те, щоб зібрати те, що було втрачено.
Тиша.
Довга.
Глибока.
— І що буде, коли всі уламки возз'єднаються?
Запитав Фейт.
Астраель мовчав.
Декілька секунд.
Потім усміхнувся.
— Це питання, на яке навіть я не знаю відповіді.
І вперше за весь вечір...
У його голосі прозвучала справжня тривога.
Наче навіть самі уламки боялися того дня, коли Етеріал Нексус знову прокинеться.
Ніч ставала все тихішою.
Вогнища на базі поступово згасали.
Більшість людей уже розійшлися відпочивати.
Після довгих років війни навіть святкування виснажувало.
На даху старої вежі залишалися лише двоє.
Фейт і Астраель.
Вітер спокійно колихав новий шарф Фейта.
Той самий.
Який залишила йому Есміральда.
Фейт дивився на рожевий уламок.
На символ Любові.
На Осморайн.
І думав.
Думав про те, як дивно змінилося його життя.
Колись він жив лише помстою.
Потім — війною.
Потім — бажанням перемогти Провісника.
А тепер...
Попереду була зовсім інша дорога.
— Знаєш...
Тихо промовив він.
— Раніше я думав, що коли все закінчиться...
Він замовк.
— То нарешті зможу відпочити.
Астраель мовчки слухав.
— Але тепер розумію.
Фейт усміхнувся.
Ледь помітно.
— Це був лише початок.
Уламок кивнув.
Наче саме такої відповіді й очікував.
Раптом позаду почувся знайомий голос.
— Ви серйозно проводите тут таємну нараду без мене?
Фейт важко видихнув.
— Звичайно.
— Це жорстоко.
Брейвер виліз на дах і сів поруч.
У руках він тримав величезний пакунок.
— Що це?
Запитав Фейт.
— Провізія.
— Скільки там їжі?
— Багато.
— Наскільки багато?
— Так.
— Це не відповідь.
— Це найкраща відповідь.
Астраель лише закрив очі рукою.
На декілька хвилин запала тиша.
Троє дивилися на нічне небо.
На зорі.
На світи, яких ще не бачили.
І саме тоді Астраель заговорив.
— Осморайн не буде схожим на цей світ.
Його голос став серйозним.
— Там інші закони.
— Інші люди.
— Інші страхи.
Фейт кивнув.
— Я знаю.
— Ні.
Астраель подивився на нього.
— Не знаєш.
Рожевий символ перед ними знову здригнувся.
Слабко.
Майже непомітно.
Але цього вистачило.
— У нас мало часу.
Тихо сказав уламок.
— Дуже мало.
Брейвер перестав усміхатися.
— Наскільки мало?
— Якщо уламок продовжить згасати...
Астраель подивився на Осморайн.
— Ми можемо запізнитися.
Тиша.
Важка.
Напружена.
Фейт повільно встав.
Вітер одразу підхопив краї його плаща.
Він ще раз подивився на Перший світ.
На місто.
На людей.
На дім.
Колись він боявся залишити все це позаду.
Але більше не боявся.
Бо тепер він тікав не від минулого.
Він ішов до майбутнього.
Його рука міцніше стиснула край шарфа.
Шарфа, який залишила йому сестра.
І в голові знову прозвучали її слова:
«Помста — це не шлях до миру.»
Фейт заплющив очі.
А потім відкрив їх знову.
Впевнено.
Спокійно.
Без сумнівів.
— Ми вирушаємо.
Брейвер усміхнувся.
— Нарешті.
— Завтра на світанку.
Додав Фейт.
— Ех...
— А ти думав зараз?
— Я вже зібрався.
— Ти не зібрався.
— Зібрався.
— У тебе навіть сумки немає.
— Вона вкрадена.
— ЩО?
— Жартую.
— Ти жахлива людина.
— Дякую.
Астраель дивився на них мовчки.
І вперше за дуже довгий час відчув щось дивне.
Надію.
Бо вперше після Розколу...
Здавалося, що історія може закінчитися інакше.
Не трагедією.
Не руйнуванням.
А чимось новим.
І десь далеко серед незліченних світів...
Осморайн уже чекав.
Світ, де незабаром повинні були зустрітися дві долі.
І світ, який навіть не підозрював, що його історія ось-ось зміниться назавжди.
Світанок настав швидко.
Наче сама ніч не хотіла затримувати їх довше.
Перші промені сонця торкнулися відбудованих вулиць Люмінії.
Місто прокидалося.
Повільно.
Спокійно.
Без страху.
Без війни.
Фейт стояв біля краю оглядового майданчика.
Новий плащ тихо майорів на вітрі.
Шарф Есміральди колихався за спиною.
Внизу збиралися люди.
Вони прийшли провести їх.
Дехто приносив квіти.
Дехто просто хотів побачити героїв востаннє перед дорогою.
А дехто мовчки дивився в небо.
Туди, де скоро мали відкритися ворота між світами.
Астраель стояв біля стародавнього механізму.
Його рука світилася синім світлом.
Навколо почали з'являтися руни.
Одна за одною.
Сотні.
Тисячі.
Усе повітря навколо почало вібрувати.
Наче сама реальність прокидалася разом із ними.
— Починається.
Тихо промовив він.
Брейвер ковтнув.
— Що ж...
Він нервово усміхнувся.
— Назад дороги вже немає.
— Є.
Спокійно відповів Фейт.
— Просто я не збираюся нею користуватися.
— Оце вже звучить як справжній командир.
— Замовкни.
— З радістю.
Синє світло різко спалахнуло.
І над площею почали відкриватися величезні ворота.
Люди ахнули.
Дехто навіть відступив назад.
Посеред неба виник гігантський круг світла.
А за ним...
Безмежний космос між світами.
Зорі.
Уламки реальностей.
Сліди давно загиблих цивілізацій.
Світло і темрява перепліталися між собою.
Створюючи видовище, яке неможливо було забути.
Навіть Фейт на мить завмер.
Він бачив багато речей.
Але такого...
Ніколи.
Астраель повільно обернувся.
— Готові?
Фейт кивнув.
Брейвер видихнув.
— Ні.
— Чудово.
— Ти навіть не слухаєш.
— Звик.
— Жорстоко.
— Ідемо.
Фейт зробив перший крок.
Потім другий.
І увійшов у світло воріт.
Брейвер одразу рушив за ним.
Останнім увійшов Астраель.
І в ту ж секунду...
Перший світ почав віддалятися.
Повільно.
Наче сон, який залишався позаду.
Попереду ж була лише невідомість.
Троє мандрівників рухалися крізь простір між світами.
Навколо пролітали зорі.
Далекі світи.
Безмовні уламки.
Тиша тут була зовсім іншою.
Глибшою.
Старішою.
Наче сама вічність спостерігала за ними.
Фейт дивився вперед.
Сам не знаючи чому.
Його серце билося швидше.
Наче хтось дуже далеко вже кликав його.
Наче дві долі поступово наближалися одна до одної.
А десь далеко.
За межами Першого світу.
За межами знайомого неба.
Існував інший світ.
Світ дощу.
Світ нічних вогнів.
Світ самотніх зірок.
Світ, який ще не знав...
Що незабаром його історія перетнеться з історією іншого світу.
І під одним небом...