Глава 1 — Підглава 4: «Той, хто стоїть над безоднею»

Тиша накрила зруйновану площу.
Навіть лицарі Провісника перестали рухатися.
Фейт не відводив погляду від постаті в чорному плащі.
Його серце билося так сильно, що здавалося, ніби весь світ навколо почує це.
— Провісник.
Людина… або істота… через яку впала Люмінія.
Саме його голос Фейт чув тієї ночі.
Саме через нього загинула Есміральда.
Темна постать повільно спустилася на землю.
Під ногами Провісника простір почав спотворюватися, ніби сама реальність не могла витримати його присутності.
Астраель напружився.
Синя енергія навколо нього стала сильнішою.
— Не підходь ближче, — холодно промовив уламок.
Провісник повільно повернув голову до нього.
Навіть через маску відчувався його моторошний погляд.
— Один із шести уламків… — тихо промовив він. — Через стільки часу я нарешті знайшов тебе.
Астраель різко виставив руку вперед.
— Я не дозволю тобі отримати силу зорі.
Провісник раптом тихо засміявся.
Його сміх луною прокотився по всьому місту.
— Дозволиш?
В одну мить він зник.
Очі Фейта широко розкрилися.
— Астраель!
Удар пролунав настільки швидко, що ніхто навіть не встиг побачити руху.
Провісник уже стояв перед уламком.
Його рука пробила синій бар’єр, ніби той був зроблений зі скла.
Астраеля різко відкинуло в руїни.
Земля здригнулася.
— Неможливо… — прошепотів Брейвер.
Фейт миттєво кинувся вперед.
Темна енергія вибухнула навколо нього.
Його удар був спрямований прямо в голову Провісника.
Але…
Провісник легко зупинив його рукою.
Настала тиша.
Фейт завмер.
Він відчув це.
Безмежну силу.
Наче перед ним стояла не людина.
А сама безодня.
— Ти став слабшим, Фейт Квін, — тихо промовив Провісник.
Його голос звучав спокійно.
Навіть занадто спокійно.
— Колись ти без вагань стирав світи з лиця реальності.
Фейт стиснув зуби.
— Замовкни.
Провісник нахилив голову набік.
— А тепер ти захищаєш людей?
Його голос став насмішкуватим.
— Цікаво… чи пишалася б тобою Есміральда?
Очі Фейта миттєво стали чорними.
Темна енергія вибухнула навколо нього.
— НЕ СМІЙ ВИМОВЛЯТИ ЇЇ ІМ’Я!
Ударна хвиля рознесла уламки каміння в різні боки.
Брейвер ледве втримався на ногах.
Астраель повільно підняв голову з-під завалів.
І вперше в його очах з’явився страх.
Провісник навіть не ворухнувся.
Він спокійно стояв посеред бурі темної енергії.
— Ось він.
Його голос став тихішим.
— Справжній ти.
Фейт різко атакував.
Один удар.
Другий.
Третій.
Його рухи були настільки швидкими, що повітря буквально вибухало навколо.
Але Провісник ухилявся від кожної атаки.
Ніби заздалегідь знав усі рухи Фейта.
— Ти все ще дозволяєш емоціям контролювати себе, — промовив Провісник.
Фейт знову вдарив.
І цього разу Провісник різко схопив його за горло.
Фейт широко розкрив очі.
Його тіло миттєво втратило силу.
— Що?..
Він не міг рухатися.
Наче сама енергія всередині нього перестала слухатися.
Провісник повільно підняв його над землею.
— Ти справді думав, що зможеш переписати свою історію?
Його голос став холоднішим.
— Такі, як ми, не змінюються.
Фейт важко дихав.
Перед очима все почало темніти.
І раптом…
— Відпусти його!
Синє світло вибухнуло збоку.
Астраель різко врізався в Провісника, змушуючи того відпустити Фейта.
Обидва відлетіли в різні боки.
Фейт важко впав на землю.
Кашель вирвався з його грудей.
Він ледве міг дихати.
Брейвер миттєво підбіг до нього.
— Фейт!
Фейт підняв погляд.
Астраель стояв перед Провісником.
Навколо уламка вирувала потужна синя енергія.
Але навіть зараз Провісник виглядав абсолютно спокійним.
— Ти готовий пожертвувати собою заради нього? — запитав Провісник.
— Я не захищаю його.
Астраель стиснув кулак.
— Я захищаю майбутнє.
На декілька секунд настала тиша.
А потім…
Провісник знову засміявся.
— Майбутнє?
Він повільно розвів руки в сторони.
І небо над містом почало темніти.
Червоні тріщини збільшувалися.
Простір буквально руйнувався.
Люди в паніці почали кричати.
— Що він робить?! — закричав Брейвер.
Астраель широко розкрив очі.
— Він відкриває розлом між світами…
Фейт різко підняв голову.
Його серце завмерло.
Бо він уже бачив це.
Саме так почалося падіння Люмінії.
Провісник повільно підняв руку до неба.
— Якщо цей світ більше не може бути корисним…
Його голос став глухим.
— Тоді нехай він зникне.
Тиша.
Не просто тиша.
Щось неправильне.
Щось... неприродне.
Наче світ раптом перестав дихати.
Фейт завмер.
Його серце раптом стислося.
Щось змінилося.
Він не розумів що саме.
Але відчував.
І це відчуття змусило холод пробігти по спині.
Вітер зник.
Ще секунду тому він носив попіл і пил між зруйнованими будівлями.
А тепер...
нічого.
Повна нерухомість.
Попіл завис у повітрі.
Фейт широко розкрив очі.
Дрібні шматки каміння біля його ніг більше не падали.
Вони...
зависли.
Наче час навколо почав ламатися.
— Що за...
Брейвер різко озирнувся.
Його голос став тихішим.
— Ви це бачите?..
Ніхто не відповів.
Тому що всі бачили.
Люди позаду теж почали завмирати.
Спочатку один.
Потім інший.
Дівчинка, яка плакала біля уламків стіни, повільно перестала рухатися.
Чоловік, який тягнув пораненого, застиг посеред кроку.
Навіть лицарі Провісника мовчали.
Астраель раптом здригнувся.
Його синя аура спалахнула.
Потім ще раз.
І ще.
Наче сходила з розуму.
— Ні...
Його голос став дивно тихим.
— Ні...
Фейт різко повернувся.
— Астраель?
Уламок дивився в небо.
І не моргав.
Його обличчя зблідло.
Очі повільно розширялися.
Фейт відчув, як всередині все похололо.
Бо вперше...
вперше він бачив Астраеля таким.
— Що сталося?!
Астраель не відповів.
Лише зробив крок назад.
Ще один.
— Це неправильно...
Його голос затремтів.
— Ні... ні... він не міг...
Брейвер різко схопив його за плече.
— Про що ти говориш?!
Астраель здригнувся.
Повільно перевів погляд на нього.
І Фейт відчув, як серце пропустило удар.
Страх.
Справжній страх.
— Він відкрив щось, що не повинно існувати.
Тиша.
Брейвер насупився.
— Що це означає?
Астраель мовчав кілька секунд.
Наче не хотів відповідати.
А потім тихо сказав:
— Кінець.
Тиша.
— ...що?
— Це означає кінець.
Його голос був порожнім.
— Коли я ще був частиною зорі... я бачив записи.
Його погляд не відривався від неба.
— Цілі світи зникали.
— Міста.
— Континенти.
— Життя.
Фейт завмер.
Ні.
Ні...
Його пальці повільно стиснулися.
Ні.
Не знову.
Провісник тихо засміявся.
Його сміх луною пройшов крізь мертву тишу.
— Ти все ще пам'ятаєш, Фейт?
Фейт мовчав.
— Пам'ятаєш, як усе почалося тоді?
Серце Фейта різко вдарило.
Бум.
— Пам'ятаєш той страх?
Бум.
— Пам'ятаєш безсилля?
Бум.
Перед очима промайнуло полум’я.
Люмінія.
Палаючі вежі.
Темне небо.
Крики.
Кров.
— Зупинись...
Тихо.
Майже пошепки.
Провісник нахилив голову.
— А Есміральда?
Фейт різко підняв очі.
— Замовкни.
— Вона теж кричала, правда?
Тиша.
— Замовкни.
— Кликала тебе.
Темрява навколо Фейта почала тремтіти.
— Замовкни.
— Але ти не встиг.
Темна енергія різко вирвалася навколо нього.
Земля під ногами тріснула.
Брейвер широко розкрив очі.
— Фейт!
— Я СКАЗАВ ЗАМОВКНИ!
Вибух.
Уламки каміння розлетілися в різні боки.
Темрява навколо нього шаленіла.
Але...
Провісник навіть не рухався.
Він просто дивився.
— Ось.
Тихо.
Майже пошепки.
— Ось кого я пам’ятаю.
Фейт важко дихав.
Його руки тремтіли.
Він хотів кинутися вперед.
Хотів стерти його.
Знищити.
Але раптом...
Бум.
Усе завмерло.
Фейт широко розкрив очі.
Цей звук.
Ні.
Його дихання збилося.
Бум.
Ще раз.
Наче десь дуже далеко...
щось живе зробило крок.
Астраель різко підняв голову.
І закричав:
— ФЕЙТ!
Тиша.
Абсолютна.
Фейт повільно підняв погляд угору.
І відчув...
щось над містом.
Щось настільки величезне...
що тіло відмовлялося рухатися.
І в ту ж секунду...