Глава 1 — Підглава 1: «Попіл минулого»

Фейт прибуває у перший світ після того, як відмовився від імені Онікс. Світ лежить у руїнах після війни та нападів сил Провісника. Люди бояться Люмінії та особливо самого Фейта, адже саме він колись захопив цей світ.
Попіл повільно падав із неба.
Сірі частинки кружляли серед руїн, вкриваючи зруйновані вулиці першого світу холодною ковдрою пилу. Колись тут вирувало життя. Люди сміялися, торговці голосно рекламували свої товари, а діти бігали вузькими провулками між високими будинками.
Тепер залишилася лише тиша.
І руїни.
Фейт Квін повільно йшов серед уламків колись великого міста. Його темний плащ тихо коливався від вітру, а синій шарф, подарований Есміральдою ще в дитинстві, був обгорнутий навколо шиї.
Він мовчав.
Його погляд ковзав по зруйнованих будинках, потрісканих дорогах і спалених вежах.
Він пам’ятав це місце.
Пам’ятав кожен наказ. Пам’ятав кожну битву. Пам’ятав кожен крик.
Його рука повільно стиснулася в кулак.
— Я сам зробив це… — тихо промовив він.
Його голос загубився серед мертвого вітру.
Колись це ім’я викликало страх у всіх шести світах.
Онікс.
Демон у чорній масці. Завойовник. Тиран.
Але Онікс помер.
Тієї ночі біля вогню.
Разом із маскою.
Фейт зупинився біля напівзруйнованого будинку. Частина стіни обвалилася, відкриваючи маленьку кімнату всередині.
На підлозі лежала стара дитяча іграшка.
Вкрита попелом.
Фейт повільно нахилився й підняв її.
Маленький дерев’яний птах.
Його пальці здригнулися.
Перед очима на мить з’явився спогад.
Есміральда сміється. Гвард стоїть поруч. А сам Фейт, ще зовсім маленький, намагається змайструвати такого самого птаха своїми руками.
Спогад зник так само швидко, як і з’явився.
Фейт мовчки заплющив очі.
— Я не зміг вас захистити…
Раптово десь удалині почувся крик.
Фейт миттєво підняв голову.
Крик повторився.
Цього разу голосніше.
Не думаючи ні секунди, він кинувся вперед.
Його кроки гучно лунали серед руїн, поки він перестрибував через уламки будівель. Вітер різко бив у спину, а плащ майорів позаду нього.
Через декілька секунд попереду з’явилися величезні металеві ворота.
Тюрма.
Фейт різко зупинився.
Посеред зруйнованої площі стояли десятки кліток.
Усередині сиділи люди.
Виснажені. Налякані. Зламані.
Деякі навіть не піднімали голови.
Фейт повільно підійшов ближче.
Один із чоловіків помітив його першим.
Його очі широко розкрилися від жаху.
— Н-ні…
Інші люди теж почали дивитися на нього.
Страх миттєво охопив натовп.
— Онікс…
Фейт завмер.
Це ім’я досі переслідувало його.
Він повільно підійшов до клітки й поклав руку на холодний метал.
— Я більше не Онікс.
Люди мовчали.
Ніхто не вірив йому.
І він не міг їх звинувачувати.
Саме в цей момент позаду почувся холодний голос.
— Отже, чутки були правдивими.
Фейт повільно обернувся.
На уламках дороги стояв високий чоловік у темній броні.
Червоний плащ майорів за його спиною, а в руці він тримав довгий спис.
Брейвер.
Один із найвірніших підручних Онікса.
Його холодний погляд зупинився на Фейті.
— Ти дійсно повернувся, — тихо промовив Брейвер.
Фейт мовчав.
Брейвер повільно спустився вниз.
— Але я не бачу маски, — продовжив він. — Що сталося з великим Оніксом?
Фейт опустив очі.
На декілька секунд між ними запанувала тиша.
— Онікс помер.
Брейвер коротко засміявся.
— Такі монстри не змінюються.
Фейт підняв голову.
— Можливо.
Його голос був спокійним.
— Але я хоча б спробую.
Брейвер різко встромив спис у землю.
— Спробуєш?
Його очі наповнилися злістю.
— Після всього, що ми зробили? Після всіх світів, які ти наказав знищити?
Фейт мовчав.
— Ти сам повів нас цією дорогою, — продовжив Брейвер. — А тепер раптом вирішив стати героєм?
— Я не герой.
— Тоді хто ти?
Фейт на декілька секунд заплющив очі.
Перед ним знову виник образ Есміральди.
«Помста — це не шлях до миру.»
Він повільно відкрив очі.
— Людина, яка хоче все виправити.
Брейвер похитав головою.
— Запізно.
У наступну секунду він різко кинувся вперед.
Його спис блиснув у повітрі.
Фейт миттєво відступив убік.
Удар розтрощив землю позаду нього.
Люди в клітках закричали.
Брейвер не зупинявся.
Другий удар. Третій.
Фейт ухилявся, майже не атакуючи у відповідь.
— Чому ти не б’єшся?! — закричав Брейвер.
— Я більше не хочу вбивати.
— Тоді ти помреш!
Брейвер різко розвернув спис і спрямував його прямо в груди Фейта.
Фейт перехопив древко рукою.
Навколо нього на мить спалахнула темна енергія.
Брейвер завмер.
— То ти все ще маєш цю силу…
Фейт мовчки відштовхнув його назад.
— Я не відмовився від сили.
Його голос став холоднішим.
— Я відмовився від того, ким був.
Брейвер важко дихав.
— Ти слабшаєш, Фейт.
— Ні.
Фейт повільно підняв голову.
— Вперше за багато років я став сильнішим.
Раптово з однієї з кліток почувся дитячий плач.
Фейт різко обернувся.
У дальній клітці сиділа маленька дівчинка.
Вона тремтіла від страху.
І дивилася прямо на нього.
На її руках були сліди від кайданів.
Щось усередині Фейта здригнулося.
Він побачив себе.
Того самого хлопчика, який колись так само сидів у полоні.
П’ятирічного Фейта.
Слабкого. Наляканого. Самотнього.
Брейвер помітив його погляд.
І посміхнувся.
— Бачиш? — тихо сказав він. — Цей світ завжди був жорстоким.
Фейт повільно підійшов до клітки.
Дівчинка здригнулася.
Він мовчки опустився навколішки.
— Не бійся.
Його голос став тихим.
— Я більше нікому не дозволю пройти через це.
Він приклав руку до металевих ґрат.
Темна енергія навколо нього спалахнула.
Кайдани миттєво розсипалися.
Люди в клітках завмерли.
Фейт почав відкривати клітку за кліткою.
Брейвер мовчки спостерігав.
— Ти дійсно змінився…
— Так.
— І що тепер?
Фейт підняв погляд.
— Тепер я поверну все, що забрав.
Брейвер коротко засміявся.
— Неможливо.
— Можливо.
— Навіть якщо ти врятуєш цих людей… ти не врятуєш себе.
Фейт завмер.
Ці слова влучили сильніше за будь-який удар.
Бо в глибині душі він сам боявся цього.
Боявся, що вже занадто пізно.
Раптом земля здригнулася.
Люди перелякано озирнулися.
Із глибини тюрми почало виходити дивне світло.
Фейт різко повернув голову.
Він відчув це.
Енергію.
Незнайому.
Але водночас дуже знайому.
Серце почало битися швидше.
— Невже…
Світло ставало яскравішим.
У самому центрі тюрми почала відкриватися тріщина.
Із неї виривалися сині потоки енергії.
Люди в паніці почали відступати.
Фейт повільно зробив крок уперед.
Брейвер різко схопив спис.
— Не підходь.
Але Фейт уже зрозумів.
Це був один із уламків.
Один із шести фрагментів Етеріал Нексуса.
Тріщина остаточно розколола землю.
Із яскравого світла почала з’являтися людська постать.
Довге срібне волосся. Світлі очі.
І потужна енергія, яка буквально тиснула на простір навколо.
Постать повільно відкрила очі.
Її погляд одразу зупинився на Фейті.
На декілька секунд запанувала тиша.
А потім незнайомець тихо промовив:
— То це ти…
Фейт мовчав.
— Людина, яка зруйнувала шість світів.
Брейвер напружився.
— Хто ти такий?
Незнайомець навіть не подивився на нього.
Його погляд був спрямований лише на Фейта.
— Я — перший уламок Етеріал Нексуса.
Навколо нього спалахнуло синє світло.
— І я не дозволю такому монстру торкнутися сили зорі.
Фейт повільно стиснув кулак.
Він знав.
Це лише початок.
Попереду на нього чекатимуть ще п’ять світів. П’ять уламків. І нескінченна кількість гріхів, які доведеться виправляти.
Але вперше за багато років у його серці з’явилося дещо інше.
Не гнів.
Не ненависть.
Надія.
І саме вона мала стати початком його нової історії.
Астраель одразу впізнає Фейта.
Онікса.
І через це між ними виникає конфлікт. Астраель не вірить у зміни Фейта й вважає, що перед ним досі стоїть монстр.
Але Фейт відкриває правду.
Він більше не хоче бути Оніксом.
Він хоче виправити те, що зруйнував.
Після порятунку людей вони повертаються до тимчасової бази супротиву.
Саме тут починається перше справжнє випробування Фейта.
Люди бояться його.
Навіть коли він допомагає переносити уламки будівель, люди відходять убік. Діти ховаються за спинами дорослих.
Брейвер починає жартувати з цього.
— Брате, може не треба дивитися на них так, ніби ти зараз підеш завойовувати ще один світ?
Фейт мовчки ставить уламок стіни на землю.
— Я буквально просто допомагаю.
Але все змінюється, коли маленький хлопчик підходить до Фейта й каже:
— Але ти ж нас врятував.
І вперше за довгі роки Фейт не знаходить, що відповісти