Частина 1: "Це просто сон, чи не так?"

Ця історія, як і багато інших, починається з розповіді про звичайного, нічим непримітного хлопця на ім'я Павло Грім. На перший погляд, він — такий, як усі. Однак, за класикою жанру, йому судилося мати особливість. Щоправда, сам Павло про це навіть не здогадується. Єдине, що відрізняє його від інших, — це дивовижні мальовничі сни, які важко відрізнити від реальності. Грім вважає, що таке трапляється і з іншими людьми, просто ніхто про це не говорить.

Одного разу, як і завжди, Павло повернувся додому після роботи, повечеряв і ліг спати. Уві сні він знову побачив черговий сон. Зазвичай такі сни нагадували реальність, але Грім був у них лише спостерігачем, неначе глядач у кінотеатрі. Та цього разу все було інакше. У цьому сні він став активним учасником подій. Ба більше, опинився в самому епіцентрі битви. Навколо лунали вибухи, від яких здригалася земля. Люди билися не на життя, а на смерть, і все це відбувалося на очах у Павла.

Спершу Грім сприйняв усе це як черговий сон. Але ситуація змінилася, коли один з осколків від вибуху лише злегка зачепив його руку. Він одразу відчув гострий біль і побачив, як по руці стікає кров. Шокований отриманою травмою, Павло раптово прокинувся. Однак порвана сорочка і рана на руці залишилися, ніби це сталося насправді.

Це налякало Павла, але він списав усе на випадковість. Грім вирішив, що, можливо, уві сні впав із ліжка та поранився об його бильце. Заспокоївши себе цією думкою, він продовжив свій звичний розпорядок дня.

Він, як завжди, поснідав і поспішив на свою роботу. Павло працює звичайним бухгалтером у компанії, що є частиною величезного конгломерату. Однак на роботі, під час обідньої перерви, від надмірної втоми Грім задрімав на дивані у кімнаті відпочинку. Лягаючи, він мляво промовив:

— Я так стомився, а чому б і ні? Трохи подрімаю, десь годинку, та продовжу роботу.

З цими словами Павло заснув і відправився у черговий із своїх надзвичайних снів.

Однак увісні повторилася минула ситуація: він знову був частиною подій. Цього разу Грім потрапив у дивовижний сад небачених розмірів. Повсюди росли дерева, на яких висіли соковиті плоди, переливаючись у променях сонця всіма барвами. Під деревами росли густі кущі, вкриті ягодами: червоні, сині, золотаві — такі яскраві, що вони, здавалося, світилися зсередини. Повітря наповнював тонкий аромат квітів і свіжості, який дарував відчуття спокою і водночас пробуджував цікавість. Павло чітко чув шелест листя, спів птахів і дзюркотіння невидимого струмка, який десь протікав між деревами.

Сад здавався нескінченним: скільки б Павло не йшов, на обрії постійно виникали нові дерева. Деякі з них мали химерну форму, неначе їхні гілки утворювали дивні візерунки чи символи. Інші здавалися такими старими, що їхні стовбури були вкриті товстим шаром моху. Під ногами шурхотіла трава, м’яка і пружна, як килим.

Та через певний час, далеко спереду, показалося щось, що вразило Павла. Це було величезне дерево, настільки грандіозне, що його крона, здавалося, губилася у хмарах. Його стовбур був укритий золотистими візерунками, які світилися слабким, але теплим світлом. У повітрі біля дерева кружляли дивні створіння — напівпрозорі, схожі на метеликів, але в десятки разів більші, вони випромінювали сяйво, подібне до зоряного світла.Це одразу його заінтригувало. Думаючи, що це лише сон, Павло поспішив до дерева. Його вела цікавість, через яку він нічого більше не помічав. З кожним кроком дерево ставало усе більшим і величнішим.

— Неймовірно, воно ніби живе, — пробурмотів Павло, наблизившись до одного з гігантських коренів дерева, що виглядав як товста змія, яка виповзла зі стовбура і прямувала кудись під землю.

Проте не встиг він насолодитися видовищем, як його відволік дивний, схожий на кульку, звір, що сидів прямо під стовбуром цього неймовірного дерева.

— Ти хто? — промовив він, поглянувши на Павла.

— Як ти зміг потрапити сюди? Це не те місце, куди можна потрапити смертному! Хто чи що ти таке?

Грім хотів сам поставити це питання, але не встиг обдумати відповідь, як звір продовжив:

— Який неввічливий! Я тобі не хто чи що, я — Рататоск, величний захисник дерева! А тепер відповідай: ЩО ТИ ТАКЕ?!

Павло був шокований. Він лише звичайна людина, чи не так? Але Рататоск, ніби читаючи його думки, продовжив:

— Не може бути, щоб ти був просто людиною. Як ти тоді сюди потрапив, будучи ще живим?

Рататоск уважно спостерігав за ним, піднявши пухнасту брову (якщо це взагалі можна було назвати бровою).

— Невже він справді нічого не розуміє… — промовляв він, ніби до самого себе. — Дуже дивно, треба буде уточнити це питання у того діставучого орла Ведавельда.

Після чого той обернувся в бік Павла та промовив:

— Ти, мабуть, навіть не здогадуєшся, куди потрапив? Людські істоти такі… непрактичні. Ну добре, я поясню.

Звір підскочив на величезний корінь дерева, звідки його маленьке тіло виглядало трохи загрозливішим, і велично продовжив:

— Ти стоїш біля коріння Древа Життя — основи всього сущого. І це не місце для звичайних людей, бо воно пов’язане із самою тканиною реальності.

Рататоск нахмурився і кивнув головою, ніби намагаючись зібратися з думками.

— Твоя поява тут провіщає біду, — сказав він, і дуже серйозно продовжив: — Або ти не є тим, чим себе вважаєш, або ж у тканині буття утворилася діра, що означає кінець усього!

Після чого той на мить замовк і, тихо, зітхнувши, промовив:

— Ну, або це те, що ви люди звете долею. Проте я, як вища істота, в таке не вірю.

— Але… — додав він, задумавшись на секунду, — у нашому світі все може бути… Це дерево і не таке витворяло кілька тисячоліть тому. У нього ще той характер… Тож є ймовірність, що просто йому стало нудно, і він вирішив розважитись.

Після чого Рататоск повернувся до дерева, поглянув на його крону, що загубилася в хмарах, і продовжив:

— Якщо це так, то я тобі дуже співчуваю.