Розділ 11

— Надійшли результати гістології.  

Генрі повернувся на стільці й простягнув руки до медсестри, яка занесла до ординаторської тонку папку. Йому довелося купити цілий торт для працівників лабораторії, щоб отримати цінний розгорнутий аналіз за кілька годин. Варто було йому відкрити файл і заглянути — обличчя тут же похмурішало. Це було очікувано. Але він все одно засмутився.  

Генрі стиснув губи в тонку смужку. Злоякісна. Він знову і знову дивився у файл, сподіваючись, що прогноз зміниться.  

Але скільки б він не вдивлявся у папір — результат залишався незмінним. Генрі опустив голову на руки. Йому доведеться робити операцію місіс Дарлінг. Пухлина почала тиснути на дихальні центри, та й метастази розростатимуться. Залишати таке — проявити лікарську недбалість.  

Деякий час він збирався з силами, двічі випив міцну каву, мовчки дивився у стіну. Лише потім знову зайшов до палати й пояснив їй ситуацію. До того часу прийшов її чоловік. І вислухавши пояснення Генрі — підписав форму згоди на наступну операцію. З важким серцем Манн повернувся до ординаторської. Він знову зробив обхід усіх пацієнтів, уникаючи місіс Дарлінг. Спочатку думав вибігти на коротку вечерю, але передумав. Йому нічого не хотілося. Лише лежати й плакати, відчуваючи, як сльози прокладають доріжки від куточків очей по скронях, капаючи просто у вуха.  

Його бісив Уїтні. Він ненавидів його. Але ще більше він ненавидів те, що Уїтні ненавидить його.  

Його турбувала саркома місіс Дарлінг. І турбувало те, що вона пацієнтка Уїтні.  

Генрі так вимотав себе думками, що впав у якусь тривожну дрімоту, навіть не вимкнувши світло. Його розбудили хлопанням дверей. Генрі глянув на екран телефону — 23:12.  

— Докторе Манн! У пацієнтки з 312 палати дихальна недостатність! — кричала медсестра.  

Але Генрі чув її ніби крізь вату, закладену у вуха: приглушено й немов з-під води. Він підвівся й одразу захитався, схопившись за край столу й деякий час не міг прийти до тями. Лікарі теж люди, але їхні серцеві виснаження не повинні заважати роботі.  

Генрі механічно кивнув медсестрі, розуміючи, що зовсім не розібрав, про що вона говорила. Лише коли двері за нею зачинилися, він ляснув себе по обличчю, залишаючи слабкий рожевий слід прямо на щоках.  

— …Зберися. Ганчірка, — прошепотів він і, знайшовши у навісних шафках, що розміщувалися на стіні біля входу, там, де була імпровізована кухня, пляшку води, зробив кілька жадібних ковтків. Поморгавши, Генрі нарешті відчув, що прокинувся. У світ повернулися кольори й звуки. А в його руках — життя пацієнта, що задихався.  

Він вискочив із кабінету.  

— Пацієнтка з 312? — запитав він, підійшовши до адміністрації й пригладивши рукою зачіску.  

— Місіс Дарлінг.  

У Генрі задрижали вії. Він відчував, що такий результат буде, але сподівався дотягнути її стан до ранку:  
— Професор?  

— Вилетів на конференцію до Нью-Йорка.  

Генрі нічого не відповів, він кинувся до палати, на ходу роздумуючи про те, що до нього не звернулися б у першу чергу, якби професор був на робочому місці. Цілий день вони не бачилися, Генрі не шукав зустрічі — такі дні бувають. Але в той момент, коли його пацієнтці стало дуже погано — його не було на місці.  

Увесь медичний персонал знав, що Манн любить заходити до пацієнтів Уїтні, він робив це через конкуренцію, але не був основним лікуючим лікарем.  

Його б не викликали, якби був хтось, хто несе пряму відповідальність.  

— Показники!  

— Артеріальний тиск вісімдесят на сорок! Пульс сто дванадцять ударів на хвилину! Інтубуємо!  

— Зупинка кровообігу? — підбігши ближче, він уважно подивився на посиніле обличчя місіс Дарлінг.  

— Не було.  

— Викличу анестезіолога. Готуємо операційну.  

— Докторе Манн! — раптом крикнула медсестра. Він упізнав її навіть у масці. Та сама дівчина, яка глибоко образилася на нього. — Ви робили біопсію шість годин тому! Не можна піддавати пацієнтку наркозу з такою частотою! — з викликом сказала вона.  

— І залишити її помирати? — Генрі насупився, але не звернув уваги на слова медсестри. Що розуміє молодший персонал у питаннях життя та смерті? Правильно — нічого.  

Генрі наказав підключити апарат штучної вентиляції легень, потім привезти до операційної й ввести негайний наркоз. Анестезіолог справлявся дуже швидко — це був літній і вправний чоловік, він супроводжував сотні операцій професора й часто допомагав його учням: ні Дональд, ні Генрі не були позбавлені його уваги.  

— Готово, — кивнув він і назвав дані місіс Дарлінг.  

Усі були на місці, крім головного оперуючого лікаря — Генрі Манн не увійшов до операційної кімнати.  

— Куди він подівся?! — похмуро запитав анестезіолог.  

— Зараз знайду! — одразу вибіг із операційної, що пахла ліками й хворобою, ординатор першого курсу нейроонкології. Він не хотів бути тут і шукав будь-які шляхи відступу — пошукати лікаря стало чудовим привідом для втечі.  

Генрі знав, що лишились лічені секунди. Майже перша година ночі. Уїтні точно спав. Але це була не основна проблема. Він заніс його номер у чорний список. Образа взяла над ним гору й порушила кодекс лікаря. Дивно. Як можна бути таким холодним і таким вразливим одночасно. Чи це була просто товста броня, якою він давно вкрив свої справжні почуття.  

Генрі не знав. І чесно кажучи, зараз йому було байдуже. Він знову нестерпно злився на Уїтні — мова про пацієнта, а не про них двох!  

— Докторе Манн! — у кабінет увірвався захеканий ординатор першого курсу. — Докторе Манн, ви тут?  

Він виглядав засмученим, коли натрапив на Генрі. Але швидко приборкав свою міміку.  

— Я йду, — Генрі підвівся зі стільця й міцно стиснув телефон у руці, рішуче вийшов у коридор. Він зробив два дзвінки. Що буде, якщо Дональд не прийде? Як йому оперувати пухлину, яка щільно переплелася з нервами? — Заходь, — ковтнувши сухий грудок у горлі, наказав він ординатору.