Розділ 8

Він вийшов із операційної втомлений, трохи хитаючись. Знявши з голови шапочку, він притулив її до своєї спітнілої шиї. За межами операційного коридору його ще чекало спілкування з родиною пацієнта — найгірша частина — це вимотувало його в рази сильніше, ніж операції.  

Двері відчинилися. Дві бліді жінки різного віку підхопилися з крісел і кинулися до Дональда:  

— Лікарю!  

— Операція пройшла успішно. Все інше залежить від організму. — Швидко проговорив він завчені слова.  

— Дякую! — Раптом молодша жінка кинулася на нього з обіймами. — Дякую, лікарю!  

Дональд підняв руки догори, боячись доторкнутися до жінки. Він остовпіло дивився у коридор над маківкої її голови. У проході проминула постать у червоному костюмі. І знову.  

Манн помітив здивованого Дональда, який виглядав вкрай розгубленим і нещасним. В одній руці він досі стискав шапочку, а другу просто зціпив у кулак.  

— Дорогі родичі, — він підійшов ближче. — Лікар сказав вам, як пройшла операція? — З м'якою усмішкою, помахуючи в повітрі пакетом із кав'ярні внизу, запитав Манн.  

— Так... Так... — Захлиналася від сліз молода жінка, поки та, що була старшою, ніяково тупцювала біля неї.  

— Тоді я змушений вкрасти вашого лікаря. Візьміть. — Він простягнув старшій жінці свій пакет. — Тут чудові шоколадні мафіни. Ваша тимчасова втіха, поки пацієнта не перевезуть до реанімації. Там теж чудові лікарі. — Він чарівно усміхався і підморгував жінкам. Ті швидко розтанули і відпустили Дональда.  
Коли вони завернули за ріг і відійшли подалі від родичок, Дональд висловив свою подяку. Він не мріяв про те, щоб бути вдячним Манну. Але не міг не відзначити, що в нього виходило піклуватися про душевний стан відвідувачів лікарні краще, ніж у самого Дональда.  

— Уїтні, — раптом весело сказав Генрі. — Я збирався закінчити проєкт без тебе, але не можу. Без тебе життя не здається таким приємним. Мені бракує нашого спілкування.  

Дональд вставив ключ у замок дверей свого кабінету:  

— Звучить жахливо. — Зігнувся він. — Не роби вигляд, ніби ми старі друзі.  

— Коханці. — Ляпнув Генрі.  

Дональд різко повернув голову і ледь не впав. Генрі схопив його за руку і тримав, поки він не відновив рівновагу.  

— Заходь у кабінет. Я маю відшкодувати тобі збитки від солодощів, які ти віддав родичам пацієнта. — Тихо сказав він.  

— Взагалі-то, — запнувся Манн. — Це я ніс для тебе — підняти рівень глюкози в крові після операції.  

— Звідки ти знав, коли я закінчу?  

— Не знав. — Генрі знизав плечима. — Курсував біля коридору кожні півгодини. — Посміхнувся він.  

— У тебе взагалі не буває операцій? — Отруйним тоном уточнив Дональд.  

Генрі пропустив сарказм повз вуха:  

— Ображаєш, — хмикнув він. — У мене за ніч було дві екстрені операції, а вранці одна планова.  

— Не схоже. Ти занадто бадьорий. — Він зайшов у кабінет і, сівши за стіл, відкрив нижню шухляду. — Тримай. Ділюся.  

Дональд дістав гарну коробку з м'якими мафінами, присипаними шоколадною крихтою. Генрі облизнувся:  

— Ти що, скуповуєш усі? — Він потягнувся за одним і, схопивши, одразу відкусив. — Це з чим? — Розтягнувшись у блаженній усмішці, запитав Генрі.  

— З сиром. — Дональд простягнув руку до коробки.  

— З чим? — Генрі раптом поблід.  

— З сиром, оглух, чи що? — Роздратовано бовкнув Дональд.  

— У мене алергія! — Генрі поклав на стіл недоїдений шматок. Його обличчя раптом стало сірим. Горло перехопив кашель.  

Дональд одразу схопився з місця:  

— Я зараз! — Гукнув він.  

— Кха... Кха! Гаразд... Кха-кха... — Генрі схопився за горло. Йому ставало важко дихати.  

Дональд вискочив за двері і, набравши повні груди повітря, заревів:  

— Нуль три міліграма епінефрину! Живо!!  

Медсестра за адміністративним столиком підскочила і кинулася до маніпуляційної.  

Ледь вона повернулася, Дональд вихопив у неї шприц і рвонув назад. Манн сильно кашляв. Його обличчя і шия набрякали, а руки вкривалися червоними плямами.  

Дональд схопив його за руку і потягнув до свого чорного дивана. Допомігши йому лягти на бік і зтягнувши резинку штанів, одразу вколов ліки.  

Витягнувши шприц, Дональду залишалося лише спостерігати. Але він не міг — вийшов із кабінету, повернув медсестрі шприц, наказав викинути й покликати якогось міцного медбрата чи ординатора, щоб тимчасово перевести доктора Манна до приймального покою. Він призначив йому переночувати в лікарні, капельницю з антигістамінних і навіть кисневу маску.  

Обличчя Генрі набуло звичайного відтінку, набряк поступово спадав, як і почервоніння. Він збирався сьогодні залишатися вдома і не бачив необхідності у таких надмірних методах.  

— Я з'їв крихітний шматочок того мафіна. Мені вже краще. — Мляво опирався він, поки Дональд налаштовував швидкість капельниці, нервозно крутячи великим пальцем коліщатко.  

— Я несу за тебе відповідальність. — Жорстко парирував він і не дозволив тому зробити жодного кроку на волю.  

Рано вранці Генрі самовільно втік. Його чекала наступна нічна зміна, і він збирався по-справжньому виспатися.  

Роздратований Дональд увесь день залишався в лікарні. Його рука так і тягнулася до телефону: писав гнівне повідомлення і стирав його; писав ввічливе звернення і знову стирав; не писав — довго дивився на телефон і з роздратуванням знову ховав у кишеню медичної форми.  

Втомлений Дональд увечері почав збиратися додому.  

Він закрив кабінет і підійшов до внутрішнього столика адміністрації. Медсестри зібралися навколо однієї, яка понуро стояла, схиливши голову. Дональд навіть занепокоївся, але побоявся втручатися в розмову. Він знову став мимовільним підслуховувачем.  

— Більше нічого? Тільки їжа того дня? — Запитала старша медсестра.  

— Може, це був просто акт турботи...  

— Тільки про мене одну? — Зворушено запитала вона, трохи тремтячи від злості.