Розділ 7

— Професоре, приношу вам найглибші вибачення. — Дональд сидів із похиленою головою в кабінеті професора. — Я справді готовий відмовитися від вашого кураторства, якщо ви хотіли обрати одного студента.  

— Що відбувається, Дональде? — Здивовано запитав професор. — Що трапилося? Я зовсім не збирався робити вибір між тобою та Генрі. Звідки ти прийшов до мене зі зізнанням? І звідки такі думки про відставку?  

— Проєкт. — Промовив Дональд. — Ми не можемо працювати разом. Я готовий побити Манна, а він мене… — Він запнувся. — Теж… готовий побити. — Швидко підібрав слова.  

— Цей проєкт не впливає на твоє місце мого студента. — Професор поклав руки на стіл і переплів пальці. — Я дав це завдання, щоб ви знайшли примирення один з одним, а не для того, щоб ви ще більше сварилися. Дональде, підведи на мене очі. — Професор виглядав урочистим і серйозним. — Ти відмінний хірург. Я можу довірити тобі оперувати пацієнтів самостійно. Генрі теж чудово справляється. Ви мої учні та готові фахівці. Як я можу відмовитися від одного з вас?  

Дональд округлив очі:  

— Це справді проєкт не для того, щоб обрати кращого серед нас двох?  

— Я ніколи цього не говорив. — Професор схилив голову набік. — Ви обоє почули те, що хотіли. А я ж просив підготувати проєкт, щоб налагодити спілкування один з одним. Якщо ви не можете спілкуватися рівномірно та гладко без підґрунтя — я дав його вам. Якщо вам потрібно більше часу — візьміть скільки завгодно. Я знаю, що результати окремо й разом будуть блискучі. Але ж моя мета зовсім інша. Я не можу відпустити Генрі з побитими суглобами до операційної. І тебе з подряпинами на обличчі теж не повинен. Також я не повинен ходити до директора після кожної вашої бійки в їдальні. І більш того, я не повинен бачити, як ви хапаєте пацієнтку за руки й намагаєтеся її розтягнути, наче жуйкового ведмедика.  

— Ви справді не збираєтеся відмовитися від одного з нас...? — Слабким тоном запитав Дональд, розслаблено сповзаючи по стільцю вниз.  

Професор відпускав Дональда здивований і не забував ритмічно повторювати:  

— Добре приховані сварки — теж сварки. Я проти конфліктів між вами. Якщо в Генрі підвищена емоційність, то мені залишається покладатися на тебе. Будь розсудливим. Добре приховані сварки... — І так кілька разів, поки Дональд не втік.  

Збентежений розмовою з професором, він не знаходив собі місця й виконував роботу на автоматі. Він настільки глибоко задумався, що прийшов у їдальню першим і не помітив, що цього разу до нього приєдналася вся компанія ординаторів: травматолог, реаніматолог, акушер і нейрохірург.  

— Щось ти сьогодні навіть тихіший, ніж зазвичай. — Раптом поклав руку на плече Дональда ординатор акушерства.  

Він здригнувся й перевів погляд на друга. Дональд взагалі сьогодні не збирався приходити в їдальню, щоб уникнути Манна.  

Але після розмови з професором — він взагалі про все забув!  

Стиснувши кулаки, Дональд напружено посміхнувся й спробував пожартувати:  

— Сьогодні ви на стороні добра? — Маючи на увазі себе.  

Ординатор реанімації вголос зареготав і кілька разів плеснув у долоні. Помітивши, що його ніхто не підтримав, він відкашлявся й уперся поглядом у стіл.  

— Оперуєш сьогодні? — Запитав ординатор нейрохірургії.  

Дональд неохоче кивнув, вириваючись із своїх глибоких думок, які поглинали його, як холодна й солона океанічна вода:  

— Угу... Як асистуючого хірурга призначили ординатора першого курсу. Гадаю, зашивати теж мені доведеться. — Він невиразно кивнув головою у бік сусідніх столів.  

Першокурсників завжди було багато, і вони намагалися тіснитися один з одним, наче юрба галасливих чайок.  

Усі як один, ординатори старших курсів подивилися на свіжу кров: новачків любили, усім подобалися молоді й жваві, ще не пізнали принад роботи в лікарні юнаки.  

— Може бути, — філософськи промовив ординатор нейрохірургії. — Тобі дістанеться талант, який зможе не тільки не знепритомніти, але й зашити. — Не дуже переконливо додав він.  

Ці першокурсники були скоріше схожі на зграю переляканих і розгублених курей. У деяких навіть волосся неохайно стирчало.  

— А може, й ні. — Тим же філософським тоном промовив він і відвернувся, переставши бентежити ординаторів першого курсу.  

Дональд криво посміхнувся й знову почав дивитися в свою тарілку.  

Обід пройшов тихо, Манн не з'явився: тарілки не розбивалися, підноси не літали, і всі обличчя залишилися цілими.  

Дональд подякував друзям за компанію й вирішив піти першим.  

— Я теж уже все! — Раптом схопився з місця ординатор реанімації. — Дякую всім, я піду! Дональде, — він обійшов столик і, наблизившись до Уїтні, схопив його під руку. — Ходімо. Нам в один бік.  

— Тобі на третій поверх. — Поправляючи вільною рукою окуляри на носі, сухо зауважив Дональд.  

— А тобі на четвертий. Підйом у ліфті разом. — Радісно наполягав на своєму він.  

Знизавши плечима, Дональд вирішив не загострювати трохи дивну ситуацію. Ті, хто залишився обідати, вже з цікавістю поглядали на них.  

Втікши від очей публіки, реаніматолог майже приліпився до вуха Дональда, прошепотів сакральне питання:  

— Чим учора закінчилася та пригода?  

— Я тут. Значить, нічим. — Не маючи бажання відповідати, невиразно промовив він, не збираючись давати жодних подробиць.  

— Невже Генрі тебе не спіймав? — Реаніматолог повис на його руці, відтягуючи її вниз, опираючись на Дональда усією своєю вагою.  

— Він пішов із дому. Йому хтось подзвонив. — Пасивно відповів він, відверто збрехавши.  

— Тоді... Мені не потрібно більше місяць прибирати?! — Закінчення найважливішого й сакрального питання ординатора реанімації потонуло в писканні ліфта.  

— Ласкаво просимо на третій поверх! — Дружній жіночий механічний голос повідомив двох єдиних пасажирів.  

Двері розчинилися. У червоній формі перед ними стояв Манн. Під його очима лежали важкі чорні тіні. Він запхав руки в кишені й стиснув губи в тонку лінію.