Розділ 6

Дональд чудово запам’ятав код від дверей. Дочекавшись SMS-повідомлення від сусіда, що територія «зачищена» — він криво посміхнувся.

Код не був нічим особливим, але цифри врізалися йому в пам’ять. Накинувши капюшон, він швидко набрав на електронній панелі: 34018.

Після кожного пікання він нервово озирався, оглядаючи сходовий майданчик.

Це був модний і дорогий район, де житло коштувало відповідних грошей. І тут напевно були камери.

Серце Дональда шалено калатало. Але варто було йому уявити, як його холодний труп витягатиме Манн у чорному мішку — як приплив адреналіну накрив його з новою силою.

Коли він захлопнув за собою двері квартири, а замок жалібно пікнув, Дональд утомлено притулився спиною до стіни й на ослаблених ногах зісковзнув униз.

Він деякий час сидів у тиші, слухаючи лише своє шумне, часте дихання.

На секунду він відчув себе злодієм. Це було приголомшливе відкриття. Що він тут робив? Що збирався зробити?

Наляканий, Дональд підскочив і кинувся до вітальні. Ноутбук був закритий, але з нього все ще стирчала та сама флешка.

Не думаючи, чи був відкритий файл, чи отримає Манн повідомлення про некорректне вимкнення — Дональд не хвилювався.

Тремтячими пальцями він стиснув у руці свою флешку.

Більше не треба буде перетинатися з Манном чи спілкуватися з ним. Професор зрозуміє. Дональд усе йому пояснить…

Він уже збирався вийти, коли почув, як з іншого боку дверей набирають код.

Пік-пік-пік-пік…

До цього часу Дональд уже заспокоївся. Вся його злість на плакат забулася. Та й отримувати судові виклики від приставів він не хотів.

Але цей піск електронного ключа підірвав у ньому всі затихлі емоції.

Цей дурень, ординатор реанімації, навіть на півгодини не зміг утримати Манна поза домом?! Він настільки тупий?!

Вискочивши у коридор, Дональд схопив свою сумку, яка залишилася валятися у передпокої після його тимчасової немочі.

Схопивши її, він почув останнє пікання.

І тут же рванув назад, у глибину квартири.

Вибір був невеликий: санвузол, кухня, спальня. Ховатися більше було нікуди.

Подумавши, що під ліжком можна сховатися, він одразу ж кинувся туди.

Закривши двері, притулився вухом. Чулися два голоси: Манна й ординатора реанімації.

Дональд раптом перевірив телефон, який вібрував у сумці.

«Генрі щось забув вдома!»

«Вибирайся звідти!»

«Ти що, не читаєш повідомлення?!»

«Скажи, що вже пішов…»

«Ми заходимо!»

Ні. Дурнем був не сусід. Дональд відчув, що ідіотом таки був він сам.

«Я сховався в квартирі.»

Не придумавши нічого розумнішого, написав він.

Притулившись вухом до дверей, Дональд почув:

— Чорт. Не хочу нікуди йти. Слухай, я ще не закінчив презентацію. Та й у нічну сьогодні працюю. — Це говорив Манн. — Чого це тебе потягнуло бігати? Ти ж спортсмен з пива. — Розсміявся він.

— Та просто захотілося розвіятися. З Дональдом дуже нудно. — Невпевнено відповів ординатор реанімації.

Дональд ледь не сховав обличчя в долоні. Чому для розмови була обрана така тема?!

— Чого так? — Зацікавлено запитав Генрі.

— Та ну… Він не веселий. Весь день то прибирає, то копітко в своїх папірцях.

«Вийду — вб’ю.» — промайнуло в голові Дональда.

— А між вами щось трапилося? — Спробував змінити тему сусід.

— Я хотів сподобатися професору, але не був самотній у цьому бажанні. — Реготав Генрі.

— Ні, я не про це. — Ординатор запустив пальці у волосся на потилиці й трохи його збив. — Між вами вчора щось сталося?

— Мм? А що вчора трапилося? — Насупився Генрі.

— Мені здалося, що Дональд усю ніч плакав. — Непевно відповів ординатор. — Але я міг помилитися. — Нервово захихикав він.

— Я не… — Раптом тихо промовив Генрі. — Не знаю. — Ще тихіше додав він.

Обоє поринули у незручну тишу. Поза загальною компанією спілкуватися виявилося важко.

— Гаразд, тоді… я не буду тебе відволікати. — Остаточно зніяковів ординатор. — Піду.

— А? — Не очікував Генрі. — Гаразд.

«Забудь щось і попроси його потім вийти!» — швидко набрав повідомлення Дональд.

— Шкода, що не вдалося пробігтися.

— Припини пити кожні вихідні. — Пожартував Генрі.

Звичайно, жоден лікар чи студент-медик не міг дозволити собі пити алкоголь до пінявого стану. Але більшість людей хотіли розслабитися, особливо ті, у кого була така нервова робота.

Усі вважали, що Дональд напружений, тому що не пив, не розслабляв натягнуті до межі нерви.

Деякі пророкували йому помилку.

Але Дональд посилав їх до біса, знаючи, що в його руках життя людини, і буде набагато гірше, якщо він сам тремтітиме від похмільного синдрому.

Однак одну помилку Дональд припустився.

Ординатор реанімації написав коротке повідомлення: «Вибач. Я прибиратиму цілий місяць.»

Цей ідіот нічого не зробив?! Просто пішов?!

Такої зради Дональд не очікував.

Він чув, як Манн шльопотав босими ногами по своїй квартирі, йдучи то туди, то сюди.

Побоюючись, що його можуть виявити, він хотів сховатися під ліжко. Але потім повернув голову й знову побачив плакат.

Усі налякані й покірні думки одразу ж вивітрилися з його голови.

Дональд дістав із сумки складний ніж і заліз на ліжко, застелене м’якою батистовою сірою постіллю. Його зросту не вистачало, щоб залишити подряпину на огидному обличчі Манна.

Подумавши, він вирішив, що зіпсувати плакат хоч якось — вже буде достатньо.

Двері у кімнату тихо відчинилися:

— А кажуть, з тобою нудно.

Серце Дональда повільно сповзло до п’ят. Він перестав відчувати биття в грудях, і йому здалося, що залишився зовсім безсердечним.

Він був у капюшоні й із ножем у руці. Навіть уявив на мить, як згорбившись пробігає повз Манна, погрозливо розмахує своєю тимчасовою зброєю.