Розділ 5

Стояв студент у шапочці магістра,

В руках диплом, в душі — біда.

У мед пішов на посаді бабтиста

Й у світ подався — от і навісна.

Цей день він пам'ятає добре. 

Тоді цвіли тюльпани на душі. 

А брудний Манн у хащах своїй хати

Портрет повісив прямо на стіні. 

На том портреті прямо було видно, 

де було Дональда щасливе-то лице. 

Прям біля м'яза соковитого

Найліпшого врага з яйцем сови. ¹

Дональд чудово пам’ятав той день і ту фотографію.

Те, що зробив Манн — було найбільшою образою.

Роздумуючи про це, Дональд не міг зосередитися на проєкті. Він взагалі не розумів, що відбувається на екрані комп’ютера. А в голові крутилися сотні й навіть тисячі різних образ. Йому хотілося сказати щось гостре, зле, а на екрані крутилися скріншоти сканів пацієнта з саркомою м’яких тканин.

— А в тебе що? — Відкашлявшись, запитав Генрі.

— Не пам’ятаю. — Сухо відповів Дональд. Він встав із дивана й вийшов у передпокій, щоб узяти флешку.

— Ти що, завантажив чужу презентацію замість того, щоб зробити свою? — Реготав Генрі, відчуваючи, що цього разу переміг.

Дональд повернувся чорніший за хмару.

— Вмикай. — Поклав він. — Вмикай і тільки спробуй звинуватити мене в плагіаті. — Він стиснув руки в кулаки. Вп'явшись нігтями у долоні до болю.  — Читай!

Струсивши з себе меланхолійний гнів, Дональд переповнився справжньою й звичною йому злістю.

Він одразу згадав усе, що писав у чорновику, і щоразу вказував пальцем на те, що писав і що мав на увазі.

Генрі розумів і без його вказівок:

— Не тримай мене за ідіота! — Гукнув він. — Я вчуся не гірше за тебе! А часом і краще!

— Ти ніколи не отримував бали вищі, ніж я. — Різко відповів Дональд, бажаючи вкусити Манна так, щоб той аж страждав від печіння.

— Так і ти жодного разу не вирвався вперед. — Безжально відповів він. — Що? Про плакат думаєш? Мені піти й зняти зубами?

— Якого біса ти взагалі повісив це… це… — Дональд подавився словами. Йому страшенно не хотілося вимовляти вголос таке похабне слово.

— А що не так? Підношуся над тобою. Навіть голий, без диплома, я все одно найкращий. Найкращий студент ординатури, найкращий учень професора, найкращий хірург-онколог. — Генрі повільно встав із дивана. Він справді підносився. — У мене й здоров’я краще. І оперувати я можу на ногах довше, ніж ти. — Він раптом схопив рукою Дональда за шию.

— Ні..! — Захрипів він. У широко розкритих очах Дональда з’явився жах.

Генрі став наступати. Дональд метушився, намагаючись сильно вдарити його по руці, але виходило слабко. Він хотів залишатися на місці, але під силою Манна лише відступав назад, доки не вперся спиною в стіну.

Відчуваючи, як його лопатки торкнулися гладкої й прохолодної поверхні стіни, він заплющив очі.

Тиск на його шиї посилився.

— Дивись мені в очі. Дивись в очі. — Генрі стискав його шию все сильніше, доки Дональд майже не перестав дихати. — Уїтні, я наказую тобі подивитися мені в очі, й тоді я відпущу.

Дональд щільно стиснув губи й подумки попрощався з життям. Загалом, він буде задоволений, якщо Манна посадять за його вбивство. «Найкращий у в’язниці» — із цим Дональд міг змиритися.

Хватка послабла, і Генрі прибрав руку з шиї Дональда.

Той закашлявся. Від нестачі кисню йому запаморочилося в голові. Він зігнувся навпіл, і з його носа з’їхали окуляри. Вони із стуком впали на підлогу.

Дональд хотів їх підняти, але його коліна підкосилися, і без свідомості він звалився в ноги Манну.

— Уїтні! — Наляканий Генрі одразу ж впав на коліна. Він поклав два пальці на шию запеклого ворога.

З першої спроби знайти пульс не вдалося. Генрі весь побілів. З другої теж. Тепер він серйозно посірів.

— Уїтні, Уїтні, Уїтні... — Миттєво пересохлими губами почав причитати Генрі. Під вказівним пальцем нарешті з’явилася крихітна точка, що вказувала на серцебиття.

Пульс був слабким, але він був. Генрі ані на секунду не вірив у те, що Уїтні міг отримати гіпоксію від легкого стискання шиї.

Генрі акуратно поклав голову Уїтні собі на коліна. Він почав перебирати його волосся. Тих, хто втрачає свідомість, слід приводити до тями, але він почувався дурним і зовсім не міг зрозуміти, як це зробити зараз.

Дональд слабо застогнав і відкрив очі. Перше, що він побачив — ширинку знайомих джинсів.

— ...

— ...

Дональд повільно перевернувся на спину, зісковзуючи з колін розгубленого Генрі. Рукою він намацав окуляри — торкнувшись пальцями, схопив і підтягнув до себе, надіваючи на ніс.

Кілька хвилин Дональд мовчки дивився у стелю. Це був гарний натяжний стеля з вмонтованими плоскими лампочками. Такі використовувалися в операційній: були економними, але давали багато світла.

Манн жив у достатку. В дуже великому достатку.

Десь далеко в душі Дональд відчував це. Але зараз це підняло хвилю нестерпного гніву в його серці. Він поклав руку на шию — там повільно утворився синєць:

— Тобі не все... можна. — Прохрипів він. Потім перевернувся на живіт і, доклавши зусилля, устав на коліна. Він уперся долонями в підлогу, шумно дихав і намагався не ковзати по гладкій підлозі, яка не була застелена килимами.

— Пробач. — Глухо витиснув Генрі. — Не знаю, що на мене знайшло... Уїтні! — Він спробував схопити його за руку, зупинити, але лише провів рукою в повітрі.

Дональд жваво устав і здригнувся, дивлячись на нього з-під лоба:

— Ненавиджу тебе.

Це було сухо. Це було не злобно. Як констатація простого факту. У цьому різкому «ненавиджу» було швидше байдужість, ніж агонія. Було рівнодушність, а не гнів.