Розділ 4

Роздратовано ходячи по ординаторській, Генрі то сідав на стілець, то різко підскакував. І все, про що мріяв — зім'яти губи цього чортового Уїтні своїми — вчепитися зубами в м'яку й чутливу шкіру, розідрати, пустити кров. Він хотів бачити в його очах той самий жах і шок, який звучав у його голосі в тій маленькій комірці.

Генрі знову сів на стілець і почав нервово дригати ногою, дивлячись на стрілки годинника, що повзли надто повільно. Хвилина, ще хвилина… Усього минуло три хвилини.

Він точно не в силах чекати більше ані секунди, щоб знову побачити ненависне обличчя й сказати чергові гидощі. Але не ворухнувся. Схрестив руки на грудях і заплющив очі. Він стиснув зуби. Бути ворогом із таким розумним чоловіком було нестерпно. Вони завжди йшли нарівні. Жодної позначки, що показала б різність їх рівнів.

Генрі дратував Уїтні. Але ще більше дратували його тонкі й завжди пересушені губи.

Вони зіткнулися біля кабінету професора.

Дональд уже заніс руку, щоб постукати, коли Генрі підійшов ближче.

— У тебе набрякло вухо. — Байдуже сказав він.

Дональд одразу ж перелякано схопився за вухо, яке на дотик здавалося нормальним.

— Жарт. — І Генрі постукав першим.

Дональд похмурів. Його знову провели й обдурили. Це він мав першим увійти до кабінету професора, а не через дурну помилку поступитися Манну.

Увірвавшись до кабінету слідом, він штовхнув Манна плечем і, рвонувши вперед, смиренно сів перед професором.

— Ви що, знову сперечаєтеся? — Роздратовано спитав він, відволікаючись від карток пацієнтів.

— Ні! — У один голос заявили вони.

Професор примружився, а потім радісно посміхнувся, змінюючи тему:

— Вам як не дай завдання, так лише пару днів мине, коли вже половина готова. Усі студенти заздрять вашій працездатності. — Він поставив лікті на стіл, переплів пальці й підпер голову. — Чи справді чорнетка готова?

Вони синхронно кивнули.

— У чому ж ваш секрет, хлопці?

— Volens agendi causa est. — Похмуро сказав Дональд, раптом перейшовши на латинь.

— Бажання є причиною дії. — Одразу ж із посмішкою переклав Генрі.

Професор захоплено дивився на них. Вони все ще суперничали, але здавалося, стали трохи стриманішими. Ані синців, ані подряпин, ані садин. І навіть наполовину готовий проект.

— Давайте чорнетку, — він простягнув руку й зробив покликальний жест пальцями.

Вони полізли в кишені своїх медичних сорочок і дістали свої флешки.

— Ви що, робили не разом? — Посерйознішав професор. По його обличчю пробігла похмура тінь. Вони не зрозуміли його чи навмисно робили навпаки?!

— Ні, професоре. Ми вирішили… — Почав Дональд.

— Так не піде. — Перебив його професор і стиснув руку в кулак. — Я сказав зробити спільний проект. Окремі навіть дивитися не буду. Можете йти. — Стиснувши зуби так, що виступили жовваки, він одразу перестав дивитися на своїх найкращих студентів.

— Але професоре! — Жалібно простогнав Дональд.

— На цьому все. Переробляйте.

Генрі швидко зрозумів, що цього разу домовитися не вийде. Він підскочив зі стільця й схопив під лікоть обм'яклого, майже не опираючогося Уїтні.

— Дякую за уточнення! Ми переробимо! — Бадьоро кинув Манн через плече, ввічливо прощаючись із професором.

Два дні у смітник. Це була єдина думка, що билася у скроні Дональда.

Генрі відпустив нещасного, абсолютно зламаного й емоційно виснаженого Уїтні. Той виглядав так, що ось-ось розплачеться.

— Що? — Грубо спитав Генрі. — Тебе нудить від однієї думки попрацювати разом?

Дональд більше не напружувався — одразу показав середній палець.

— Забери. — Роздратовано сказав Генрі, накриваючи своєю рукою його. Усі пальці Дональда стиснулися в кулак.

— Руки. — Просипів він і, відмахнувшись, понуро поплентався у бік свого кабінету — згорбившись і опустивши голову.

Дивлячись на його спину, Генрі цмокнув язиком. Вони ненавиділи одне одного, але щоб Уїтні прямо нудило від нього — ось це новина! Це була нова кара й нова форма особливого приниження.

До вечора вони не перетиналися в лікарні. Зустрілися лише на виході.

— Що, завтра вихідний? — Заправивши руки в кишені джинсів, спитав Генрі.

Дональд промимрив щось ствердне, а потім таки спитав:

— Ти теж? — Усе його обличчя залилося алою фарбою — він став схожий на величезну червону кульку — ще мить і лусне.

— Так. Буде час зайнятися проектом? — Він питав із ввічливості. У душі Генрі знав, що більше Уїтні не відвернеться.

Дональд скривився, але кивнув.

— Тоді йдемо сьогодні до кафе. Я оплачу твою вечерю — щоб тебе не знудило на мене жовчю. — Отруйно сказав він, і його губи розтягнулися в огидній усмішці.

Їсти поруч із Манном Дональдові не хотілося.

Виявилося, на цей скромний вечір зібралося не так уже й мало людей — ординатори четвертого курсу з відділення нейрохірургії, акушерства та гінекології; ординатори третього курсу: травматологія, відділення реанімації та онкології. Якщо рахувати його й Манна — то їх було семеро. Семеро друзів, які не були надто близькими один з одним.

Але приємнішим для серця Дональда був ординатор акушерства й гінекології — він теж був мовчазним і спокійним. Він був чудовим і уважним слухачем, але сам пліток не носив.

Дональд, розуміючи, що тікати вже нікуди, одразу пірнув на диванчик поруч із ним і швидко привітався з усіма.

Генрі зайняв місце на протилежному кінці столу, поруч із ординатором реанімації.

— Дональде, — раптом покликав реаніматолог. — А що за лист я знайшов вранці, повернувшись зі зміни?

Негучні роз'єднані розмови за столом раптом стихли.

— Справді, що за лист? — Підбадьорився Генрі, перевівши погляд з одного на іншого.

— Просто лист. — Холодно відповів Дональд.

— Я так не думаю… — Зітхнув ординатор реанімації. — Не хотів йти на ці заходи, але ви тільки послухайте цю поему. — Він дістав із кишені штанів телефон і потикав пальцев по екрану. — А, знайшов… — Він відкашлявся.