Розділ 3

Генрі простягнув руку до Дональда. Той спритно втягнув голову в плечі й відсунувся назад. Колись він уже потрапив на цей трюк.

Тоді Генрі схопив за чуб, зняв з нього окуляри і добре пришмалив об стіл. Ще довго потім Дональдові доводилося ходити з ватними тампонами в носі.

Зараз же, продовжуючи посміхатися, він поклав руку в кишеню:

— У мене для тебе дещо є.

— Що?! — Проричав Генрі, намагаючись приборкати лють, що піднімалася в ньому щоразу, коли доводилося говорити з Уїтні.

— Ось. — Він дістав руку з кишені медичної сорочки й показав Генрі середній палець. А потім швидко висунув кінчик язика й миттєво зірвався з місця.

На ньому були звичайні гумові капці, зручні для обходу пацієнтів і операцій, але абсолютно не призначені для бігу.

Манн летів слідом.

Дональд розраховував лише на одне — на Манні були такі самі капці. А бігти Дональд почав першим.

Генрі біг, зовсім не звертаючи уваги на регіт, що лунав у спину. Його мокрі штани виглядали дивно. Але це була дрібниця — справжньою проблемою був клятий провокатор Уїтні.

Який же Генрі був лютий.

Він біг слідом і не міг вибрати, яка кара буде для ворога найкращою — вбити його чи публічно поцілувати?

Дональд увірвався у крихітну комірку за кутом. Тремтячими руками він намагався замкнутися зсередини. Але Генрі вистачило одного удару, щоб не до кінця закритий замок повернувся назад, і двері відчинилися навстіж.

— І що..? — Важко дихаючи, спитав він. — Яка мета... Уїтні?

Дональд теж важко й поверхнево дихав — без сил зробити глибокий вдих чи видих. Він притулився до стіни й закрився руками, стиснувши долоні в кулаки.

— Іди геть... — Вимагав він.

— Після такого приниження?.. Ані за що... — Генрі зайшов у комірку й грюкнув дверима. Різко повернув хиткий замок, той клацнув, і двері замкнулися. Вони залишилися удвох у тиші й напівтемряві.

— Не підходь! — Набагато тоншим і наляканим голосом скрикнув Дональд.

Але Генрі не послухався. Він ледь розрізняв обриси худорлявої постаті Уїтні. Але знаючи, що той нижчий на зріст і слабкіший, легко схопив його за руки й повернув до себе спиною. Тепер вони стояли близько.

Дональд спиною відчував, як калатало серце в грудній клітці Манна. Він відчував це хижацьке дихання над своїм вухом. Не вистачало лише гарячої слини, що стікала б із роззявленої пащі.

— Ай! — Закричав Дональд, коли його вкусили!

Чужі зуби стиснули його ніжну шкіру, що вкривала вушну раковину.

— Що ти робиш?! — Він ледь не заплакав.

Укус не був сильним чи болючим — просто несподіваним.

До того самого місця, де щойно були зуби, раптом доторкнулося щось м'яке й вологе. Тепер його лизали.

Дональд таки розплакався. Це був нестерпний психологічний тиск.

Він із запеклим ворогом у тісній комірці, де він явно слабка ланка. Його рухи сковані, і ще щось роблять із його вухом.

— Годі ревіти. — Генрі цмокнув губами і ще міцніше притиснув його до себе. Тепер його серце билося рівно й спокійно, на відміну від істеричного ритму аритмії Дональда. — Тут немає привидів.

У тиші й без руху, де чути було лише дихання одне одного, вони простояли ще кілька хвилин. Коли сльози на щоках Дональда висохли й він перестав тремтіти, намагаючись вирватися з міцних обіймів — Генрі відпустив його.

— Іди першим. — Шепотом сказав він.

Відчинивши дверний замок, Дональд вискочив, немов обпалений.

Його серце знову почало калатати безладно. Він метнувся до туалету, щоб оглянути пошкодження на вухах. Особливих слідів не було — лише легке почервоніння. Він зняв окуляри й умився з десяток разів, намагаючись змити з себе аромат великої й агресивної собаки... Не дай Боже йому ще й заразитися таким самим божевіллям...

Генрі ще мить оглянув комірку. Це було службове приміщення, де зберігалися всякі дрібниці для прибирання: від зламаних швабр і старих ганчірок до цілком нових предметів.

Тут не було вікна, було тісно й темно.

Світло падало лише з вузького віконця у дверях. Якщо туди ніхто не заглядав — їхня таємниця у безпеці.

Тихо вийшовши, він одразу попрямував до душової для лікарів, які залишалися довше однієї доби. На щастя, у нього була й друга форма — червона. Він надягав її, щоб похизуватись, але сьогодні відчув гостре бажання залишитися непомітним.

Його вуха горіли, хоча обличчя позбулося кольору, ставши блідим і навіть переляканим.

Але за червоною формою цього ніхто не помітив. Вона облягала його фігуру, демонструючи блискучу статуру: сильні руки, підтягнуті м'язи ніг.

Проходячи коридорами, Генрі лише чув приглушені зітхання у свою спину.

Перші десять хвилин це його бентежило, але він швидко повернувся до звичного — увага почала пестити его.

Відкинувши переживання, Генрі знову пішов до їдальні. Майже нікого за столами не залишилося — лише ординатор із нейрохірургії.

Генрі махнув йому рукою й підійшов до столу Дональда. Там ще не встигли прибрати, і він легко підхопив піднос, щоб віднести на кухню й попросити запакувати.

Лікарі часто не встигали поїсти — це була типова практика.

— Хочеш нагодувати Дональда? — Трохи схиливши голову, спитав друг, поки Генрі сів з ним за стіл, потягуючи ще одну порцію солодкої кави.

— Ага. Уїтні й так погано їсть.

— Ти й тоді йому їжу брав? — Він спробував приховати усмішку за жуванням.

Генрі неохоче кивнув:

— Ми пишемо спільний проект. Не хочу, щоб він помер передчасно.

— Тоді навіщо віддав медсестрі?

На обличчі Генрі з'явилася тінь:

— Вже поповзли іменні плітки?

— А що? — Ординатор із нейрохірургії відкинувся на спинку м'якого диванчика. — Не хочеш, щоб Дональд дізнався, кому саме віддав його їжу?

Генрі фиркнув, а потім ковтнув кави:

— Він навіть не знає, що я йому їжу купив. Немає про що хвилюватися.

Друг лише знизав плечима. Він працював у лікарні на рік довше й знав, що саме про такі плітки й варто хвилюватися, особливо якщо збираєшся фліртувати з кимось іншим.