Розділ 2

Дональд вийшов, втомлено потираючи задерев’янілу шию. На цю ніч він більше не планував ні зустрічей з пацієнтами, ні з колегами. Він просто хотів сховатися у своєму кабінеті, надіти навушники й повільно розсмоктувати льодяник — єдине, що допомагало від голоду.

Відчинивши кабінет, він узяв зі столу наручний годинник і глянув на час. Пів на третю ночі. Майже дев’ять годин операції. Яке щастя, що обійшлося одним пацієнтом за ніч.

Виснажений, він плюхнувся на крихітний шкіряний диван і скинув гумові капці, розправляючи пальці, які звелись від довгого стояння.

— Ах… Ця професія мене доб’є… — Втомлено пробурмотів він, забуваючи й про те, що хотів послухати музику, й про льодяник, й про окуляри, надіті на ніс.

Ранком він уже міг піти з роботи. Було тихо, і ніхто його не кликав. Переодягнувшись, він вислизнув геть, зупинившись лише щоб здати ключі на внутрішній реєстратурі.

— Уявіть! — Шепотілися медсестри, не звернувши уваги на Дональда, який тихо стояв у них за спиною. — Він пригостив мене вечерею, це натяк, дівчатка? — Одна з медсестер показала пластиковий пакет із сусідньої кав’ярні, куди всі ходили, коли їдальня ставала надто нудною.

— Це точно натяк. Він збирається за тобою залицятися! — Натхненно відповіла наймолодша з них, учорашня студентка коледжу.

— А може, й ні. — Трохи стриманіше відповіла старша медсестра. — Він навіть не попрощався, коли йшов.

Дональд гучно фиркнув. Налякані медсестри, немов збентежені птахи, подивилися на нього.

— А… Докторе Уїтні, — видихнула старша медсестра. — Ключі хочете здати?

— Так. — Сухо відповів Дональд, простягаючи руку з ключем. — І до речі, це всього лиш їжа з сусідньої заїжджаловки. Ваш залицяльник не надто й напружувався. — Він цмокнув язиком і, розвернувшись, пішов, чомусь радіючи, уявляючи похмуріюче лице медсестри. Усі мужики однакові — кращого призу не буде.

Д вдома Дональду страшенно хотілося виспатися, але жив він не один. Ординатор із реанімації влаштував бурхливу вечірку з пивом і презервативами: скрізь валялися розкидані речі, брудні й не дуже, але деякі опинилися навіть на Дональдовій половині.

Це була крихітна квартирка: спальня на двох, відкрита кухня з диваном, що імітував вітальню, та санвузол. Дональду часто бракувало повітря в цих стінах.

Він мріяв про будинок з балконом. Або хоча б з вікном трохи більшим, ніж те, що було тут.

У холодильнику теж було пусто. Навіть на його половині!

Стиснувши зуби, він пішов до магазину, щоб купити хоч щось.

Пік-пік-пік… Черга. Очі Дональда заплющувалися під цей розмірений, повільний піскотіння апарату. Він засинав стоячи. Пік-пік-пік…

— З вас тридцять доларів і два центи. — Голос на касі змусив його здригнутися.

Він швидко поправив окуляри на носі й кліпнув:

— Хіба там не двадцять доларів? Курча ж має бути за акцією…

— Акція закінчилася вчора. — Різко перебила його касирка. — Сьогодні вже нова партія за старою ціною. З вас тридцять доларів і два центи.

— Карткою, будь ласка. — Перестав сперечатися, понуро сказав Дональд. Якщо сусід знову посягне на його їжу — він вижене його, але братиме оплату ще рік — за моральну шкоду.

Це була орендована квартира, але Дональд остервенело її вилизував. Вони з реаніматологом так і не зкинулися на швабру. Дональд намочив ганчірку й, ставши на коліна, почав терти підлогу, грубо закидаючи речі друга на його бік. Не його бруд — не його проблеми. Якщо лікар може дозволити собі жити у смітті — то хай живе!

Розпалюючи себе люттю, Дональд півдня відмивав свою половину спальні, полицю в холодильнику та місця загального користування, які, власне, мали прибирати по черзі!

Втомлено сівши на диван, він витер краплі поту з чола й глянув у передпокій. Там із пакета сочилася тонка струмочка жовтуватої води.

Він забув про курча!

Стрибнувши, Дональд кинувся розбирати забуті покупки. Поки заморожені продукти не встигли зіпсуватися, йому довелося негайно вмикати гриль і починати готувати.

Знову нахиляючись, витираючи одну калюжу за іншою, одною рукою тримаючи окуляри на носі, він ледь не розплакався від втоми, голоду та злості.

Завтра він, незважаючи ні на що, піде до їдальні й нормально поїсть, навіть якщо Манн знову буде його чіплятися.

Відірвавши ніжку від приготованого курчати, Дональд оскаженіло встромив зуби в м’ясо. Якби це була нога Манна — він був би трохи більш задоволений!

Трохи заспокоївшись, він дозволив собі поспати. Ліг на ліжко й втупився у стелю — сон не йшов. Повернувся на правий бік — полежав, на лівий — теж просто полежав. Похмуро перевернувся на живіт, сподіваючись, що засне хоча б так — але нічого.

Відчувши новий приплив роздратування, Дональд сів на ліжку й простягнув руку до тумбочки, де лежав ноутбук. Він збирався попрацювати над проектом, але згадав, що залишив папку в коридорі.

Ліниво потягуючись, він повернувся у передпокій, злісно глянув на вже давно чисте й сухе місце, де була калюжа, схопив папку й швидко побіг назад — намагаючись втекти від прикрих спогадів.

Це була тонка папка, всього на три аркуші інформації, яка нічим не допомогла Дональду, окрім назви: «Особливості хірургічного лікування сарком м’яких тканин шийного відділу з ураженням периферичних та черепно-мозкових нервів».

Дональд клацнув пальцями й відкинувся на стіну. Це зрада, професоре!

Пухлини м’яких тканин — це однозначно спеціалізація Манна. Але професор придумав складний випадок, коли рак розташований на шиї, близько до спинного мозку й неймовірного сплетіння нервів. А коли рак торкається нервової системи — це вже Дональд.

Тема проекту стосувалася суміжних спеціалістів, які працюють разом і навіть одночасно.

Професор зрадив Дональда й запропонував йому знайти компроміс у роботі з Манном.

У його голові це звучало так: «А якщо вам доведеться оперувати разом, ви що, вб’єте пацієнта, не поділивши обсяг роботи?!»