Розділ 1

З різким металевим скрипом Дональд зірвав блакитну тканинну перегородку, підвішену на великих металевих кільцях, що висіли на металевій трубі та відділяли його пацієнтку від сусідньої.

— Місіс Дарлінг, — він говорив сухо, дивлячись лише на жінку в сіро-блакитній лікарняній сукні. Чоловіка в синій медичній формі, що сидів поруч із пацієнткою — було проігноровано. — А що ж ви так, місіс Дарлінг? Вирішили змінити лікаря?

— Ну що ви, докторе… — Збентежилась жінка, повертаючи голову до іншого чоловіка та намагаючись схопити його за руку. — Доктор Манн просто допомагав мені утримувати рівновагу… Я не помилилася, докторе?

Генрі міцно взяв жінку за руку та кивнув, посміхаючись Дональду:

— Ти ж не встигаєш робити обхід своїх пацієнтів, — він підняв брови та криво посміхнувся. — Я роблю твою роботу.

— Який старанний, — фиркнув Дональд, підходячи до місіс Дарлінг і хапаючи її за іншу руку. — Ти й за себе, й за мене працюєш. Чи не варто тобі попросити додаткову оплату праці?

— Готовий віддати тридцять відсотків зі свого доходу? — Генрі трохи сильніше стиснув зап’ястя жінки.

— Тримай кишеню ширше! — Дональд трохи потягнув пацієнтку до себе.

— В мене кишеня дуже-дуже широка. Я ковтну твою зарплату й не подавлюся! — Генрі потягнув місіс Дарлінг до себе.

Налякана жінка, ворушачись на ліжку, переводила погляд з одного чоловіка на іншого.

— Ось і все, про що ти думаєш — про гроші! Ні моралі, ні етики…! — Дональд потягнув її до себе ближче.

— Ні голодного шлунка! — Генрі вчепився в нещасну бліду місіс Дарлінг, і та нарешті скрикнула від болю.

— Пані!! — Одночасно вигукнули вони, відпускаючи руки жінки.

— Пр…професоре… — Потираючи зап’ястя, раптом тремтячим голосом промовила місіс Дарлінг.

Ординатори повернули голови. Прямо перед ліжком пацієнтки стояв їхній професор із схрещеними на грудях руками та щільно стисненими губами. Він був незадоволений, навіть злий, дивлячись на парубків. Жестом покликав їх за собою.

— Вибачте, місіс Дарлінг. — Коротко перепросив він.

Професор не був надто старим. Йому було близько п’ятдесяти, і хоча сивина вже прикрашала його голову, очі були ясними, а тіло міцним. Професор був відомий у колах найталановитіших і віртуозних нейроонкологів — на відео з його операціями вчили студентів.

Його руки були швидкими, рухи точними, а досвід настільки великим і успішним, що багато хто вважав його богоподібним.

До таких шанувальників належали й Генрі, й Дональд.

Вони вчилися на суміжних спеціальностях: онкології та нейроонкології.

Генрі теж хотів бути подібним до вчителя, але його пальці були занадто товстими та неповороткими, щоб акуратно збирати людські нерви — йому вистачало маленьких судин, щоб злитися та нервувати. І хоча його ординаторський досвід дозволяв проводити складні операції, Генрі боявся і часто тікав, щоб попрацювати з пацієнтами в палатах.

Дональд же намагався попри все, попри свій поганий зір. Надягаючи величезні збільшувальні лінзи, він часто страждав від запаморочень після операцій, але все ще кидався до кожного пацієнта, де треба було акуратно видалити пухлину прямо в мозку. Його пальці були тонкими й швидкими, але він сильно втомлювався — ледве витримував шість, вісім годин на ногах.

Вони були ординаторами третього курсу — і їх уже сміливо можна було називати лікарями.

Тому професор, відсуваючи свій стілець, говорив із ними відверто та жорстко:

— Ви не малолітні діти, щоб так себе вести. Хто взагалі дозволив вам хапати пацієнтку за руки? Хто дозволив вам з’ясовувати ваші особисті претензії один до одного, стоячи поруч із пацієнтами? Хто дозволив вам учора побитися в їдальні?

Дональд несвідомо притулив руку до вилиці, на якій виблискував слабкий синєць — удар не був приголомшливим, але біль, швидше душевний, досі його переслідував.

— Вибачте. — Він низько похилив голову.

— Уїтні, підійми голову, — втомлено сказав професор, — якщо твої окуляри зісковзнуть і впадуть, я втрачу асистента.

— Я буду вам асистувати! — Відчуваючи, що може зайняти провідне місце серед улюбленців, різко сказав Генрі.

— Подивись на свої кісточки, Манн! — Обірвав його мрії професор. — Поки руки не загояться — я не пущу тебе до операційної.

Генрі похитнувся. Йому подобалося оперувати трохи менше, ніж надихати пацієнтів боротися, але зайняти місце поряд із сонцем, із професором — ось про що він мріяв.

— Коли мені казали обрати одного з вас — я не розумів, чому не можу взяти обох. Ви талановиті хірурги, добре працюєте окремо, і пацієнти вами задоволені. Також ваші наукові роботи написані непогано — я можу засвідчити їх без правок, мрія будь-якого педагога. Але, — він приклав пальці до пульсуючої скроні, — разом ви просто нестерпні. Це хаос, це безлад, це крики та бійки в лікарні. — Він підвів на них очі й подивився прямо. — Я незадоволений вами, ординатори третього курсу.

Дональд зовсім зів’яв і похилився, низько опустивши голову, пальцем підтримуючи окуляри в роговій оправі, щоб ті не зісковзнули з носа.

Генрі теж виглядав засмученим.

— І я ухвалив рішення.

Дональд і Генрі здригнулися й, насупившись, подивилися на професора.

— Вам потрібно організувати спільний проект, щоб навчитися терпіти один одного.

Вони видихнули. Найстрашнішим було втратити місце поряд із професором. Все інше — вони могли пережити.

— Щоб ви не побилися передчасно — я вибрав для вас тему. — Він обернувся на стільці й узяв із шафки, що стояла праворуч, дві тонкі червоні папки з кількома аркушами паперу. — Перегляньте на дозвіллі.

— Чи є обмеження за часом? — Узявши папку, що лежала ближче до нього, запитав Дональд.

— Пару тижнів. — Він махнув рукою. — Не поспішайте. — У нього смикнулася верхня губа. — І припиніть битися.

Вийшовши й тихо зачинивши за собою двері, вони, як зазвичай, збиралися розійтися у різні боки.