Глава 18. Серцебиття у темряві

Червоні жили на металевих стінах коридору спалахнули осліплим, тривожним спалахом. Іонізоване повітря навколо затріщало від високовольтних розрядів, а з бічних технічних ніш одна за одною почали виринати фігури бойових дронів Творців. Вони не видавали жодних звуків — лише важка, механічна хода квадріумних суглобів та холодний відблиск фазових лез, що висувалися з їхніх передпліч.

— Контакт! — закричала Тінь, миттєво падаючи на одне коліно й виставляючи перед собою спарені стволи пістолетів.

Її перша ж черга, насичена стабілізованим кодом Архітекторів, розірвала переднього дрона на атомарний пил. Квадріум розсипався по металевій палубі сірими ікрами, але з темряви тунелю вже висувалися нові шеренги ворожих автоматів. Дрони рухалися злагоджено, як єдиний організм, миттєво адаптуючись до траєкторії стрільби і перекриваючи сектори обстрілу.

— Вони заповнюють коридор! — кинув Марк Валент, вистрілюючи з підствольного гранатомета свого нового бронекостюма.

Плазмовий заряд вибухнув у центрі ворожого строю, утворивши короткочасну гравітаційну вирву, яка затягнула десяток машин усередину себе. Проте шлях до нижніх рівнів залишався заблокованим — із глибини корабля назустріч бійцям висувався важкий квадріумний руйнівник, озброєний подвійними векторними випромінювачами.

— Тіне, прикрий лівий фланг! Я беру важку ціль на себе! — скомандував капітан, активуючи енергетичне лезо на зап'ясті свого бронекостюма.

Марк кинувся вперед, збиваючи на ходу залишкові дронові мережі. Попри застарілий біль у ребрах після марсіанської катастрофи, екзоскелет працював на межі можливостей. Зблизившись із важким руйнівником Творців, капітан ухилився від зустрічного векторного променя, який пропалив стіну позаду нього, і встромив плазмове лезо прямо у центральний кристалічний процесор машини.

Руйнівник здригнувся, випустив сніп сліпучих іскр і оштукатурився важкою, мертвою купою металу на палубі.

— Дорога вільна! — підтвердила Тінь, перезаряджаючи зброю і стріляючи у залишкові термінали зв'язку, щоб заглушити сигнал тривоги. — Але час сходить нанівець. Їхній центральний інтелект уже перекриває шлюзи на нижніх рівнях.

— Рухаємося до шахти ліфта, — відповів Марк, дивлячись на навігаційний маркер у шоломі. — Молот неподалік. Ми на місці.

Вони пробилися крізь останній герметичний бар'єр і опинилися у велетенській сферичній залі, яка пульсувала густим, багряним світлом. Це була Камера Квантового Поглинання — серце обчислювальної мережі Флагмана.

У центрі зали, підвішений у повітрі на сотнях тонких чорних джгутів із рідкого квадріуму, висів сержант. Його титановий екзоскелет був наполовину розплавлений і злитий із загальною мережею корабля, а через відкритий шоломофон пробивалося слабке, переривчасте дихання. Очі Молота були заплющені, а навколо його голови мерехтіли кристалічні нитки чужородного коду, що викачували інформацію з його нейронної мережі.

— Вони майже завершили сканування... — прошепотіла Тінь, дивлячись на показники свого планшета. — Ще кілька годин, і його особистість буде повністю стерта, а код Архітекторів перейде до Творців.

— Цього не станеться, — холодно мовив Марк.

Капітан підбіг до центрального керуючого термінала, який контролював джгути поглинання, і витягнув із пояса спеціальний розширювач з прадавньою матрицею Архітекторів.

— Тіне, тримай периметр! Якщо вони активують протокол знищення носія, у нас є секунди!

Дівчина зайняла позицію біля входу в залу, скеровуючи фазові пістолети на темні коридори, звідки вже лунав гул наближення нових загонів ворога.

Марк встромив накопичувач у головну консоль Творців. На закривавленому екрані спалахнули знайомі символи праці Архітекторів. Система Флагмана затріщала, намагаючись заблокувати несанкціоноване втручання, але код, підкріплений енергією костюма капітана, почав пробивати захисні протоколи ворога.

Червоне світло у залі різко змінилося на блакитне. Джгути, що тримали Молота, ослабли і почали втягуватися назад у стіни.

Сержант різко розплющив очі. Його погляд був спочатку каламутним, але згодом у ньому спалахнуло усвідомлення:

— Капітане... я ж казав... не варто було сюди йти...

— Відставити розмови, сержанте, — відповів Марк, підхоплюючи знесиленого Молота на плече і передаючи його частину ваги екзоскелета на свій блок живлення. — Ми своїх не кидаємо. Тіне, відступ до десантного бота! Нам затуляють вихід!

Позаду них, у коридорах, залунав нищівний гул важких кроків армії Творців. Вони вирушали додому — зціпивши зуби, під вогнем, але разом.