Глава 5. Безехова межа

Глава 5. Безехова межа

Підпросторовий тунель, сформований резонансом трьох Модулів Нульової Точки, докорінно відрізнявся від будь-якого стандартного гіперпросторового стрибка, який раніше здійснювала «Валькірія». За форсованим бронесклом ліхтаря кабіни не було звичного золотисто-блакитного марева Чумацького Шляху або знайомих розмитих смуг зоряного світла. Простір стиснувся в похмурий, матово-сірий коридор стиснутої реальності, стіни якого вібрували від надпотужного фазового тиску.

«Валькірія» не просто летіла — вона буквально пробивала тканину нашого фізичного Всесвіту, вириваючись далеко за межі гравітаційного поля галактичного класера. Корпус із наноквадріуму видавав низьке, загрозливе гудіння, а внутрішній антигравітаційний компенсатор працював на межі своїх можливостей, намагаючись згладити дикі мікроколивання простору.

У кабіні пілотів панувала сувора, практично свята мовчазна зосередженість.

Марк Валент затиснув штурвал обома броньованими рукавицями, контролюючи будь-які найменші відхилення курсу за механічними гіроскопами. Доктор Леві, висівши наполовину з інженерної ніші, гарячково фіксував показники третього Модуля Нульової Точки. Його пальці мигтіли над сенсорними датчиками з такою швидкістю, наче від цього залежало саме його життя — і це була абсолютна правда. Реакторний відсік штурмовика гудів тонким, пронизливим ультразвуком: енергетичне навантаження на розподільчі шини Асґардів сягало дев'яноста двох відсотків від теоретичного максимуму.

— Проходимо зовнішній гравітаційний бар'єр Чумацького Шляху, — доповів Асґард Тор. Його тонка рука спиралася на кристалічну консоль, яка випромінювала м'яке синє світло. — Гравітаційне підтягування нашої галактики повністю згасло. Ми остаточно увійшли в міжгалактичний вакуум.

— Статус фазового контуру? — запитав Марк, не знімаючи шолом і відстежуючи показники на прозорому забралі.

— Контур стабільний, але витрата енергії зросла на сорок три відсотки, — мовив Леві, витираючи спітніле чоло рукавом тактичної куртки. — Коли ми вийдемо з тунелю, у нас залишиться лише один шанс на зворотний фазовий стрибок. Якщо ми повністю розрядимо МНЛ у бою або дозволимо їм пошкодити Резонатор Фурлінгів, нам доведеться повертатися на звичайних іонних двигунах... а це займе приблизно чотири мільйони земних років.

— Значить, розряджати не будемо, — суворо посміхнувся Молот. Він сидів на боковій амортизаційній лаві і звичними, доведеними до автоматизму рухами перевіряв подачу важких фазових стрічок до свого шестиствольного комплексу «Вулкан». — Просто рознесемо їхній вузол кінетикою та фазовими гранатами. Без зайвої вищої математики.

— Вихід із підпростору через десять секунд, — застерегла Тінь, перемикаючи оптичні системи своєї гвинтівки на режим глибокого інфрачервоного та квантового сканування. Вона сиділа біля лівого спостережного оглядового вікна, зафіксована страхувальними пасами. — Готуйтеся. Такої темряви ви ще в житті не бачили.

Таймер на головному тактичному дисплеї відрахував останні мікросекунди.

Сріблясто-сірий тунель навколо «Валькірії» безшумно розпався на трильйони крихітних світлових іскор. Штурмовик м'яко вийшов у звичайний фізичний простір, і бійців миттєво огорнула абсолютна, бездонна, лякаюча порожнеча.

Тут не було зірок. Не було туманностей, астероїдних полів, пилових хмар чи бодай якихось планетних систем. На відстані трьох мільйонів світлових років усебічно висіла суцільна, безехова темрява, у якій Чумацький Шлях та галактика Андромеди здавалися лише двома крихітними, блідими, тьмяними плямами світла на самому краї нескінченного горизонту. Це було місце, де простір здавався мертвим, а час ніби зупинив свій вічний біг.

Проте прямо по курсу «Валькірії», за сорок тисяч кілометрів від штурмовика, висіла грандіозна структура, яка порушувала всі відомі людству та Асґардам закони фізики.

Це був Центральний Вузол Творців.

Він не мав форми звичайного космічного корабля чи орбітальної станції. Це була правильна тривимірна геометрична мережа з дванадцяти велетенських чорних октаедрів, кожен завдовжки у п'ятдесят кілометрів, які безшумно ширяли навколо єдиного центрального ядра. Матеріал цих октаедрів повністю поглинав будь-яке випромінювання — сканери «Валькірії» показували на їхньому місці абсолютно порожні математичні точки.

Сам центральний вузол являв собою сліпучу, криваво-червону сферу спресованої просторової матерії діаметром у кілька сотень кілометрів. Від неї в усі боки міжгалактичної пустоти тягнулися тисячі пульсуючих світлових ниток — тих самих, що деактивовували прадавні артефакти Древніх та Фурлінгів по всій Галактиці.

— Боже мій... — прошепотів Леві, заворожено дивлячись на датчики квантового сканування. — Це не просто ретранслятор. Це квантовий сервер первинного коду матерії! Вони звідси керують фізичними константами у нашому секторі Всесвіту! Вони можуть змінювати гравітаційну сталу чи швидкість світла одним командним імпульсом!

— Дивіться на нижній периметр! — вигукнула Тінь, вказуючи на нижній ярус геометричної мережі.

З-за чорних октаедрів безшумно, наче тіні з безодні, висунулися десятки монолітів — таких самих, як той, що напав на Сонячну систему. Проте цього разу їх було не один і не два. Понад тридцять чорних тридцятикілометрових брил вишикувалися у правильне півколо, перекриваючи будь-який шлях до центральної червоної сфери. Вони одночасно спрямували свої дзеркальні носові секції прямо на «Валькірію».

— Вони чекали на нас, — мовив Тор. Його глибокі темні очі віддзеркалювали тривогу. — Вони вирахували вектор нашого підпросторового стрибка ще в момент виходу з атмосфери Землі.

У цей самий момент на всіх тактичних екранах «Валькірії» знову спалахнув знайомий зловісний символ — трикутник, вписаний у кола, що розпадалися. А в головах кожного з бійців екіпажу пролунав важкий, крижаний психічний імпульс, який змусив заскрипіти зубами навіть загартованого Молота:
«ВИ ПРИЙШЛИ ДО ВИТОКІВ, ДІТИ ПИЛУ. ВИ ВВАЖАЄТЕ, ЩО ЗДАТНІ ЗНИЩИТИ ТЕ, ЩО БУЛО ЗВЕДЕНО ЗА МІЛЬЯРДИ РОКІВ ДО ПОЯВИ ВАШОГО СОНЦЯ? ТУТ, У БЕЗЕХОВІЙ ПУСТОТІ, ВАШІ МАРНІ ТЕХНОЛОГІЇ СТАНУТЬ ВУГІЛЛЯМ, А ВАШІ РОЗУМИ — ПОРОХОМ.»