Розділ 15. Солодко, як шоколад

Час розтягнувся, коли я потрапив у прокол простору. Мій крик продовжував лунати луною, світло розтягнулося й останнє, що я більш-менш розгледів Ноель, яка сміялася, ось тварю!.. Лайки проковтнув, хто знає, що може ця істота. І що тепер робити? Летиш у чорній порожнечі, ні опори, ні орієнтира. Якби не магічний щит, накинутий на автоматі, з мене б почала викачуватись енергія. А так, мій захист витримував зовнішній тиск, хоча потроху втрачав свою міцність.

Деякий час нічого не відбувалося і, коли мене повністю обступила темрява, з'явилися знайомі за снами тіні. Проте, зізнатися чесно, холодок по спині побіг, адже згадались зубасті тварюки при переродженні.

Доброзичливі істоти радісно закружляли навколо, вітаючи старого знайомого - не знаю як, але я став розуміти їх, ніби думки з образами та емоціями вбивалися в голову. Спробувавши поспілкуватися, відправив у відповідь радість від зустрічі й додав запитання, як довго мені тут бути? У відповідь прийшло здивування. Час? Годинники? Секунди? Тіні не розуміли, про що я питав.

Тоді я зайшов з іншого боку, показав, як виходжу у світ наповненим світлом та енергією. Думка від них потрясла мене: невідома істота виплеснула величезну кількість енергії в простір, формуючи двері - саме той прокол, у який я потрапив. Це що ж означає? Хтось настільки могутній, здатний дірявити світ для власного переміщення? Усередині з'явився липкий страх. Я плив у дивному просторі, не бачачи нічого, крім тіней, які завжди слідували за мною. З мене потроху йшла мана і коли з'явиться вихід - невідомо.

Паніка підступила зовсім близько.

Відчувши мої емоції, одна з істот поцікавилася причиною страху. Я як міг оформив свою думку для них. У відповідь же тінь передала мені образ розлитої навколо енергії, простір пронизувала величезна кількість ниток, і одна з них проходила крізь мій живіт і теоретично вела... кудись. Прислухавшись до потоку, зрозумів, я рухався. Можливо, енергія йшла в цю нитку, переміщаючи мене до виходу. Зосередившись, спробував увібрати силу навколо, але замість тоненького струмочка, мене накрила величезна хвиля, ледве не спалюючи дотла. Врятували тіні, що поглинули все зайве, вони радісно закружляли навколо, просячи ще. Я відмовився, жити ще хотілося. І так хутро досі стояло дибки, а нутрощі, ніби окропом облили. Зате забезпечений магією до країв.

Летячи в дивному просторі, я розпитував не менш дивних істот. На жаль, більшість запитань вони не сприймали. Проте вдалося зрозуміти, чому я бачив їх, коли був непритомним: мій дух потрапляв у прошарок між світами, тим самим даючи змогу подорожувати від тіла до тіла. Тіні також дали відповідь про зубастих тварюк. Таких тут не було, і як я зрозумів, вони існували тільки в виміру Темряви. А в цьому ж просторі була розлита чиста енергія.

Коли я від нудьги розповів тіням про свою магію, до мене прийшов образ-заклинання. Те, як вони захищаються від інших більш агресивних мешканців цього виміру.

 Нове закляття наче закарбувалась в моєї голові, створивши щось схоже на ключ-активацію. Переваривши нову інформацію, я відразу ж назвав нову навичку «Пожираюче полум'я». Якщо під час торкання вивільнити силу і включити в неї команду агресії та поглинання, вирветься полум'я, яке пожирає життєву енергію. Тим самим підживлюючи своє поширення далі на оточуючих, поки не закінчиться джерело сили. Або не перерветься за командою. Страшна магія проти натовпу. Але, в той же час, безглуздо використовувати проти мага, здатного збагнути і накинути простенький щит, зупинивши ворожий вплив. 

Як я зрозумів, це безглуздо проти магічно підкованих істот або ж немертвих. Адже основне джерело - життєва енергія. Однак подивимося, можливо я зможу змінити джерело живлення закляття. Все ж таке, більшість моєї магії хоч і діє під якимось законами, та все ж залежить від уяви та знать користувача.

Подякувавши тіням, я запитав, чому вони поділилися знанням? Ці істоти мешкали тут завжди, єдине, чим вони можуть харчуватися - енергія. Та розлита навколо сила не була для них доступна. Тіні могли поглинути лише ману, що пройшла через іншу істоту або через стихійне лихо. Саме тому вони так зраділи раптовому сплеску енергії від мене. І на мій подив, жителі підпростору володіли почуттями та емпатією, а заклинання стало своєрідною платою за їжу. Тим паче, з ними рідко хтось спілкується.

Сумно це якось...

Подумавши, я постарався невеликими порціями викидати ману істотам. Тіні радісно закружляли, вбираючи ласощі. Згодувавши їм половину свого запасу, зупинився, помітивши, що нитка стала наливатися світлом. Вдалечині з'явилася невелика біла пляма, яка з кожною миттю наближалась до мене. 

Хм... і що робити? Судячи з усього, мене на великій швидкості тягнуло до виходу. Час минав, а хвилювання із занепокоєнням наростало. Тіні стрибнули в різні боки, навіть не попрощавшись, а я, вилаявшись, подав у щит усю ману, що залишилася. Твою ж!..

Заплющивши очі й закривши обличчя руками, відчув, як мене викинуло у світ: світло пробивалося крізь заплющені повіки, шум дерев, далекий спів птахів, річенька, яка тече недалеко і чиясь ледь чутна розмова - усе це увірвалося в мій мозок, оглушуючи. 

Проморгавшись, побачив, що перебуваю на такій самій спустошеній галявині, з якої мене закинули в прокол, тільки тут не було просторової діри. Схоже, вона закрилася, варто було мені з'явитися. І дуже добре, що просторовий вимір ігнорував закони інерції, інакше б мене врізало в дерево та могло розмазати по ньому.

Прислухався до себе. Магічна сила повністю виснажилася. Мабуть, перехід випив увесь щит, що на мені був, проте самопочуття було чудовим, як і настрій - який одразу піднявся, коли я вийшов у світ. Поворухнувши котячими вухами, визначаючи, в якій стороні люди, покрокував до можливого джерела інформації. Я не знав, де точно перебуваю, але галасливі аборигени чудово підкажуть дорогу.