Розділ 47. Чистий лист

Через годину, я просто сидів, втупившись у незнайомі імена. Більшість з них щось колись значили для мене, проте зараз це були лише строки тексти, нашкрябаного нашвидкуруч. Якісь події, наприклад, зачистка шахти з жуками – зникли. Діставши письменні прибори, я став відмічати ті ім’я і події, які перестав пам’ятати. Друга ніч… мінус половина мого життя.

Проте сумніви щодо необхідності боротись зникли. Якщо імла може прийти в реальний світ, то мені варто боротися до останнього. Гура мовчки мене підтримувала, бо для неї нічого не змінилось. Імла задіти її не могла, вона більше переймалася за мій розум, інколи навіть допомагаючи підтвердити деякі події з мого життя.

Я піднявся назовні і присів біля статуї. Запитання нікуди не зникли і тільки одна особа могла відповісти мені на них. Та боги завжди приходили, коли їм треба. Втома на розум виявилась більшою, ніж я думав. Варто було привалитися до стіни, як мене просто вимкнуло і потягнуло в безмежну темряву.

– Бідне кошеня… – голос Нікс лунав зі всіх сторін, але це не лякало, а більше заспокоювало. – Ти шукаєш відповіді, але ніколи їх не знайдеш.

Тоді розкажіть мені, що таке імла? Це була більше моя думка, ніж слова, та богам більшого не треба.

– Хтонічні духи. Первісні. Вони не мають життя й живляться пам’яттю істот. Вони наслідок створення світів. Але й їх кінець.

Щось ще спитати я не встиг – розплющив очі, дивлячись на те, як сиплеться храм. Крихта падала на підлогу вже покривши все в товщину пальця. Якого дідька тут коїться?..

Вскочивши я побіг до виходу, щоб одразу завмерти біля входу. Імла підійшла майже впритул, залишаючи декілька метрів назовні. І світла Аркхи не було, наступала ніч. Скільки я був у відключці?! Відповідь прийшла від Гури – майже п’ять годин. Тобто весь день. Я вилаявся, бо не встиг навіть зайнятися медитацією, щоб спробувати викликати полум’я. І не встигну.

Вороги не змусили себе чекати. Спотворенні, зміненні і окутані імлою. Навіть з’явились зліплені з декількох людей і що найстрашніше – серед них було багато людей в балахонах.

Їх поведінка змінилась. Вони знали мене наче прожили зі мною моє життя, атакуючи в найслабші точки. Замість шарів імли – списи. Замість пробиття бар’єру – спробу затягнути глибше до себе. Один невірний крок і я залишусь там навіки. Тільки завдяки Гурі вдалося врятуватися від хтонічних істот, бо вона також знала мене не гірше за ворога.

Ми більше не бились, а намагались вижити. С кожним нападом, атакувати у відповідь ставало все важче. За бар’єр пробилась спотворена почвара, об’єднана з декількох людей. З’явившись, Гура потягнула мене назад, подалі від почвари, атакуючи її списами з пітьми. Та і я сам розумів, що ситуація небезпечна. Але пізно – почвара лопнула, розбризкуючи навкруги густу імлу. Храм здригнувся і стіни розсипались в крихту. Я побіг ближче до статуї Нікс, ухиляючись від імли і нових атак чаклунів, та збився, коли побачив знайоме обличчя. Сайла?..

 Саме цього домагалася імла, вдаривши мене в груди. Мій зв’язок з Гурою розірвався і мене відкинуло назад під чиюсь статую…

В голові пустота. Що я робив? І чого так погано почуваюся? Хтось мене схопив і потягнув вниз, в відкритий люк. Сам того не помітив, а знову почало світати. Але це останнє що я побачив, перед тим, як кам’яний п’єдестал закрив вихід.

– Хазяїн? – я повільно повернув голову в сторону голосу, але там клубилась сама темрява. В голові з’явились фрагменти пам’яті пов’язані з цією рухомою пітьмою. –  Лазар?

– Все погано, Гура, – пам’ять про духа темряви повільно поверталась. Проте занадто повільно.

Та цього було достатньо, щоб від живої темряви потягнуло полегшенням і радістю. Я спробував потягнутися до неї рукою, та піднявся лише обрубок.

– Чого наш зв’язок розірвався?

– Бо ти забув… – дуже тихо промовила тінь, піднімаючи мене над землею в своїх лапах. – А без пам’яті не буде і зв’язка між нами.

Я напружився. Єдине, що я зараз пам’ятав це Гура і пов’язані з нею події. Все інше було фрагментами, наче кіно, яке дуже швидко прокрутили перед очима. Подумки потягнувся до тіні, з надією почути відповідь на не задане запитання… не кине. Залишиться до кінця. Навіть якщо не буду пам’ятати.

– Дякую…

Остаток дня, я читав свій щоденник. Яке бурхливе в мене життя було. І стільки різноманітних людей. Аж заздрісно. Проте на словах. В середині ж була така пустота, що сама безодня позаздрить. Я зламаний, але готовий боротися далі за ту ціль, яку собі прописав. Я мертвий всередині, але буду рухатися допоки можу мислити. І навіть смерть не зупине мене.

Ніч зустрічав біля статуї. Храму не було, лише уламки, які покрила густа імла. Вона була спокійна, чорним полотном розтікаючись навкруги куди очі бачать. Лиш невеликий п’ятачок навколо статуї був вільний від цієї… зарази. Я кинув погляд на безлику жінку в просторому та легкому вбрані, яка тримала над собою шаль, наче вкриваючись. Нікс. Я повинен тебе пам’ятати, бо це ти мене сюди втягнула по моїй же волі. Але як бачиш, схоже нічого не вийде. Та я не здаюся.  

Гура послала мені схвалення, підтримуючи.

– Так, я не здамся, – тихо вимовив, дивлячись, як до цього спокійна імла завирувала, стягуючись в одне місце.

Час йшов, і переді мною стала проявлятися фігура карашця: втомлене обличчя з широкими вилицями, прямий ніс, темне волосся і низькі круглі котячі вуха та довгий хвіст. Його шкіра була сірою, з чорними жилами на відкритих ділянках тіла. Очі закривала чорна-сіра завіса. Та я відчував його погляд – жадібний, голодний, той, що передчуває нову порцію смачної їжі. Він зробив крок до мене і статуя Нікс розкололась та осіла на підлогу дрібним пилом. Останній захист впав.