Розділ 46. Початок кінця

Від автора: я дуже винен перед читачами, що затримав продовження. Але... це не останій розділ. І він буде найближчим часом. Сподіваюсь, що ця історія зачепить вас так само, як і мене.

Все почалося з істоти, що першою з’явилася перед входом в храм. Це була людина, точніше, її оболонка, яку захопило щось невідоме. Тіло роздуте, гниле, але зберегло свою форму – старий чолов’яга зі знайомим обличчям і червоними від крові очима дивився на мене, чекаючи, коли я вийду за межі храму. Невже Нікс досі захищає це місце?

Я обережно зробив крок вперед, проте почвара навіть не сіпнулася. Я б можливо одразу напав на неї, та хаотична енергія навколо не давала мені зрозуміти, що чекати у відповідь. І дуже мене тривожило розуміння, що я його десь бачив.

– В-в-рят… – хрипучим голосом протягнув старий, не сходячи з місця. Коли він намагався щось сказати, його м’язи не рухались, тільки рот розплющився демонструючи згнилий язик.

– Ти мене розумієш? – я зробив ще крок вперед.

– Вр-рятуй…

Морфей… це був він. Я ледь впізнав його, а все через страшні деформації. Що ж з ним сталося?

Ще крок і старий кидається на мене з витягнутими руками. Його швидкість була ненормальною. Але нижче моєї. Тому єдине чого досягла істота – відрубаних рук та голови. Чоловік хрипів і навіть спробував піднятися без голови, проте не зміг, звалившись на землю. З кров’ю з нього виходила енергія: дика, чужа і хаотична. Я не підходив ближче, очікуючи коли істота остаточно вмре.

Конвульсії закінчились, тіло завмерло, а енергія вся зникла. Присівши поряд, я мечем піддів одяг, щоб подивитись мутації, але почув поряд:

– Рятуйся…

Встиг тільки відскочити назад, накидаючи на себе щит, проте чорна імла, що виходила з голови істоти доторкнулась мене. Спалах, легке затьмарення і я відчуваю, як з мене спадає магічний щит. Ніякого шуму, ніякого імли, тільки мертве тіло якогось старого. Якогось?..

Я напружив пам’ять, але ніяк не міг згадати, як його звати. Я пам’ятаю, хто він і що робить. Навіть те, що його щоденник лежить в храмі. Але… як його звати?

Спаливши тіло, я розвернувся і пішов назад в храм. Мені терміново потрібно переглянути ще раз записи цього старого.

Морфей… яке чуже ім’я. Я дізнався про нього знайшовши на одній зі сторінок, коли він вже сам собі не довіряв і написав про себе. Проте воно чудово лягло в мою пам’ять о ньому. Невже це те, про що він попереджав? Після роздумів, я вирішив написати про себе. В кімнаті під ліжком знайшов чорнила: декілька флаконів, при цьому, той що відкритий висох повністю, а ось закупорені навіть добре збереглися. Акуратно вирвав сторінки Морфея, я склав їх окремо і написав на перші сторінки, що це та кому належить. А потім… я став писати стисло свою історію.

Моє життя проносилося перед моїми очима і лягало кривими рядками та чорнильними плямами на пергамент. Мені не у перший раз проходити через зміну чи втрату пам’яті, але то було інше. Зараз ж я міг втратити найважливіше для себе – те, за що я боровся все своє життя. І заради чого постійно рухався вперед: сестра, друзі, знайомі, світ який мені подобався попри свою небезпеку. І який мені потрібно захистити. А як це все зробити, якщо ти можеш забути все?

Дописав про себе, я посміхнувся – моє життя вмістилось на десяток сторінок, при цьому більшість про події в цьому світі. А далі я почав записувати імена людей, їх вигляд, звички, знання про них і як відносився до них. Окремо виділяв, якщо це був ворог, чи друг. Чи кохання. Хоча на останньому я найбільше зупинився, бо вже не був впевнений… Флоренс… це прив’язаність чи справді кохання? Її смерть стало саме тим ключом, що штовхнуло мене сюди, можливо її навіть можна врятувати. Бо вже не вперше я стикався з тим, що смерть це не кінець.

Закривши книгу, я потягнувся. Дивно, скільки часу пройшло, а їсти навіть не хочеться, як і пити. Був б тут хтось розумний, він б скоріш пояснив це, хоча навіть я мав деякі припущення.

Вибравшись назовні, я знову застиг – як в перший раз коли піднявся на поверхню. А все через ніч, яка повзла з неба, наче ті ж чорнила на папір. Через тріщини, де раніше виблискувало червоне сяйво, виповзало щось темне. Наче пустота вгризалася у сам світ, пожираючи його частинами. І не поступово – хвилею. Не раптово. А повільно, шматками, плямами, то в небі, то на землі. Це відбувалося вже довго. І я вийшов рівно в той момент, коли світ зникав остаточно.

Через півгодини я стояв у суцільний темряві, ледь бачачи на декілька метрів вперед. Без зірок. Без світла. Без блиску.

Ця ніч мені не подобалась.

Відчуттями помітив, як до мене щось наближається. І дуже могутнє. Розуміючи, що в цьому стані і незнанням про цей світ я дуже легка здобич, поспішив в храм. Не знаю чому, але минула почвара не могла пройти всередину, навіть на площу вступити не в силах. Проте, щоб нікого не провокувати, спробував повністю заховати свою присутність, ще й здвинув статую, залишившись в кімнаті Морфея. Час для медитації.

Наступні дні пролетіли непомітно. Я вивчав навколишній простір не віддаляючись від храму. Кількість просторових аномалій було величезне, навіть щоб добратися до Ламару, потрібно буде зрозуміти, як відчувати ці розриви простору. Їжі не було, як і дичини – щастило, що їсти мені не потрібно, хоча смак я відчував. Як і спати не було необхідності – медитація чудово знімала напругу з розуму. А щоб витрачати час в ночі з користю, накачував енергією Гуру. В день ж майже цілодобово я ходив навколо храму, стараючись зрозуміти як хоча б оминути ці аномалії. Не кажучи вже про їх використання.