Розділ 45. Епілог старого життя

Від автора: це не останій розділ, буде продовження.

Я нестримно біг крізь ліс на захід. «Добре, коли ти можеш рухатись» - ця фраза стала наче проклятою і переслідувала мене все життя. За мною гнались монстри і я намагався відірватися від них. Без магії і Гури мені не хотілося ризикувати приймаючи бій з невідомим противником. Але не дивлячись на обмеження моя швидкість була більшою ніж у рекордсменів рідного світу. Проте тварюки однаково тримали зі мною темп. Особливо м’ясисті кулі з одним оком.

Віддалившись від підземелля, я зрозумів, що бігти далі немає сенсу – заженуть, а потім вб’ють, як здобич. Скидаючи темп, я озирнувся, де можна прийняти бій, бо відкрита місцевість стане для мене слабкістю. Коли я вже примітив більш густі ніж зазвичай чагарники, відчув збоку небезпеку. Інстинктивно пригнув вперед перекочуючись по землі і різко наніс удар в тварюку, яку не відчував до останнього моменту. Мутована собака завищала на високій ноті підібгавши поранену лапу, але все одно спробувала мене куснути у відповідь. Кулак закований в метал поставив точку у її житті.

Не знаю, чого вона домагалась, проте її підкріплення прибуло – на мене напав худий гуманоїд намагаючись дістати гострими кігтями. Відстрибнувши назад, кинув ніж у тварюку і одразу ж відмахнувся від ще однієї собаки, відкинувши її поламаною лялькою в сторону. Краєм ока помітив незвичне світіння, проте придивитись не дали – монстр з великим розчепіреним носом знову напав на мене. Прийшлося перехватити його за руку і з силою вдарити коротким клинком. К неприємному здивуванню, лезо не розрізало почвару, а лиш вдавило її в землю.

Світіння посилилось і я нарешті побачив хто це – два круглих монстра з одним оком невпинно дивились на мене, забарвлюючи навколишній світ в фіолетові тони. Це щось небезпечне. На аналіз пішла мить, тому одразу кинув в них ніж, проте його спіймав ще один пес. При цьому я встиг помітити, як з нього зникала подоба камуфляжу. Так ось чого я їх не бачу і не відчуваю!

Другий ніж кинути не дали, як і наблизитись до них. Почвара-гуманоїд встав на шляху та кинувся на мене не даючи зробити і крок.

– Дістав!

Я заричав, коли кігті тварюки пройшли зовсім біля моїх очей. Не знаю, що робить це світіння, але поки жив гуманоїд, я нічого не зроблю. Сховавши клинки в піхви, я всім тілом врізався в почвару, поваливши її на підлогу і швидко піднявшись, наступив на тварюку потягнувши її за голову, щоб відірвати. Вереск гуманоїда оглушив, проте я наполегливо тягнув зі всієї сили. А світ навколо все більш ставав фіолетовим. Хруст збігся з моментом, коли в мене врізалась ще одна псина відкидаючи в сторону. Тільки й встиг помітити відірвану голову в себе в руках. А далі… світ поплив.

Чагарники стікали в боки, ніби хтось тягнув за краї мого зору. Дерева змінили форму – одні видовжились, інші втопились у землю. Наче все перестало бути собою. І я теж. Мої руки ставали занадто довгими. Ноги короткими. Я кинувся до ворога, але тіло ніби затрималося в повітрі, розділилось на імпульси, які не хотіли слухатись.

Очі-кулі блищали, впиваючись мені в зіниці, вони дивились не просто в мене – всередину. Під шкіру. Під кістки. В розум.

Я відчув, що тіло й мозок більше не узгоджують рухи. Коли вдарив по собаці, що з’явилась поряд, я бачив, як клинок врізається в ворога. Але звук удару приходив запізно. А може, зовсім не той.

Що це за?..

– Годі! – закричав я, стискаючи зуби до хрускоту і намагаючись зосередитись на своїх відчуттях.

Світ задрижав. Знову. Тільки тепер я знав: це не магія. Не чародійство. Вони викривляють сприйняття, якийсь вид біопсихічної атаки.

І я зробив те, чого ці створіння не чекали — заплющив очі. Повний морок. Жодного кольору. Жодної форми. Тільки мій подих. Мій ритм. Моя вага. Я відкинув усе зайве. Не зір. Не слух. Тільки рух і сила.

«Добре, коли можеш рухатись…» - як молитва в голові пронеслась фраза.

Я рвонув вперед – просто в темряву. Коли тіло відчуло опір, я вже вдарив. Просто прямо, точно, як колись, до всієї цієї магічної маячні. Хрускіт, шерех, зойк. Щось важке скотилось вбік.

Я відкрив очі, фіолетове світло тьмяніло, повертаючи світ у звичний вигляд. Одна з куль здригнулася, розвалюючись навпіл. Друга – закрутилась на місці, мов намагалася втекти, та кинутий ніж поставив крапку в її житті. Світ повертав свої кольори, проте мене бентежило те, що я майже не відчував свого тіла.

– Коли споглядач торкнувся твого розуму, вважай, ти вже мрець, – голос звучав дивно з шиплячими звуками, наче чуєш іншу мову, але я чудово його розумів. – Особливо таких монстрів, як ти, спотворений.

Я обернувся вставляючи попереду клинки. На краю ліса стояв чоловік в шкурах тварин і з татуюваннями по всьому тілу. Голову прикривав шолом черепа дивної зубастої тварини. В руках високий посох з гострим навершям, який світився тим самим дивним фіолетовим кольором.

– Що я вам зробив, іштант?

– Той хто торкнувся Зміненої, – хоч я і дивився на нього, але несподівано голос прозвучав зліва від мене. – Повинен померти.

– Зміненої? Ви ж на доплера полюєте, я тут до чого?

Я повільно відступав в сторону лісу, тримаючи напоготові зброю. Відчуття потроху повертались, але занадто повільно, щоб ігнорувати небезпечного ворога. А моя інтуїція кричала – іштант дуже небезпечний.