Розділ 37. Повернення в Ламар

- Загін Химера, - я дістав срібний медальйон, який блиснув під світлом смолоскипа. Хлопці одразу розслабились і кинулись до своїх. Та я не відчував вже там життя. - Далі ви самі.

- Стривай! - один з них зупинив мене. - Допоможеш нам дійти до найближчої таверни?

- Добре.

Погодившись, я почав стягувати дохлих щурововків в одну купу. І якщо був магічний камінь - діставати його. Поки хлопці хоронили своїх соратників та оплакували їх, я закінчив зі своїми справами, спаливши всіх монстрів і стояв поодаль очікуючи.

- Вибач, забув представитися, загін Камелія, мене звати Кама, - хлопець підійшов ближче, протягуючи руку. - А мого товариша Мел.

- Лазар, - я потиснув долонь і сильніше натягнув капюшон, бо Кама намагався розглянути моє лице. - Готові йти?

На моє питання він дещо розгублено подивився на свого товариша, який досі стояв біля мертвих. Цікава в них команда: три хлопця, три дівчини. І на жаль, вижили тільки двоє. Я розумів їх журбу, проте затримуватися довше необхідного не хотів.

Направившись до Мела, я присів біля нього.

- Треба йти, - хлопець з порожнечею в погляді дивився на мертве тіло. - Якщо хочеш, я можу спалити їх тіла.

Лиш тоді він подивився на мене. З сумом, який дуже швидко змінився ненавистю. Він вже набрав повітря, щоб гаркнути на мене, проте швидку здувся, тихо попросивши:

- Зроби це.

Тіла згоріли швидко, а коли Кама почав цікавитись дивним кольором полум’я, то я відповів, що це звичайна магія. А більшого їм не варто знати.

Я розумів, що моя холодність до цих людей неправильна, треба проявити більше співчуття. Та давався в знаки досвід, ще й втома накопичилась, не дозволяючи мені проявити якихось емоцій.

Рухались ми швидко, хлопці спочатку боялись монстрів, та я заспокоїв їх, що ніхто не нападе на нас. А тих почвар, що втекли, вже знищили. Коли рухались, встиг вивчити нових попутників: Кама - рудоволосий хлопець з ластовинням на простакуватому обличчі.  Відчувалось, що він дуже комунікабельний, проте смерть товаришів вибила його з колії. Мел ж чорнявий хлопак з низько посадженими очима і широким лобом. Мовчазний і постійно похмурий. Як потім сказав Кама, по обличчю його друга ніколи не скажеш, про що той міркує і що відчуває.

По дорозі, рудоволосий хлопець розговорився. Розповів, що вони з одного селища і вирішили з друзями помандрувати, як до цього їх батьки. На цих словах Кама замовк і важко зітхнув. Мені то взагалі було все одно, але по хлопцю було видно, як він хоче з кимось поговорити. Тому і не затикав його. Через декілька хвилин Кама продовжив розповідати: їх назва загону це об’єднання трьох імен - Кама, Мел і Лія. Інші люди, які мандрували з ними, додалися вже в Ламарі для того, щоб разом виконувати місії.

А чого пішли в ночі? Вважали, що це все байки про небезпеку. І думали встигнути до наступної таверни, бо минула була без вільних місць для ночівлі.

 Кама намагався розпитати про мене, проте я обірвав його словами: чим менше будеш знати, тим краще для тебе. Те що він намагався роздивитись моє обличчя, я ігнорував. В цій темряві і під мерехтливим світлом смолоскипа - він тільки підборіддя побачить. І так хвіст помітив лише на пів шляху до таверни, здивувавшись, що я карашець.

Так як темп тримав високий, хлопці швидко видохлися, але потішив їх тим, що йти залишилось недовго. Мої відчуття вже вловлювали гомін людей, тому гнав останніх членів Камелії не дивлячись на втому. Дійшли до таверни, коли ще не почало світати. Віддавши юнаків тавернщику в руки, я стисло розповів, що сталося і передав камені мани з щурововків. Їх було не шкода, а хлопцям ще своє життя передивлятись.

Кама почав вмовляти залишитись, проте я відмовився, сказавши, що  в мене є своя місія.

- Дякую, Лазарю, - несподівано вимовив Мел і потиснув мені руку. - Ще зустрінемось.

- Якщо дадуть боги на таку можливість, - з посмішкою промовив я, згадавши Георгія зі своїм богом.

Краще не світитися в людяних місцях, бо вже навіть тавернщик почав пильно вдивлятися моє лице. Єдине що тільки моє маскування піде коту під хвіст, як тільки я опинюсь в Ламарі, проте краще так, ніж всі будуть знати, де я і як рухаюсь. Не слідкують ж за мною цілодобово, правда ж?

Відійшовши від таверни на велику відстань, я прямо в Гурі ліг біля дерева, майже одразу заснувши. За свою безпеку не переймався, прикликана тінь навіть без команди захистить мене від любої почвари.

Несподівано, усвідомив себе на просторому лугу з чорною травою та річкою, яка виглядала, як зоряне нічне небо. Я спирався на дерево і дивився на безкрайній пейзаж.

- Нарешті ти сам.

 Жіночий глибокий голос звучав звідусіль. Але я точно знав, що та жінка, яку я бачив в минулих снах знаходиться позаду мене. І мені не варто дивитися на неї зблизька.

- Правильно, кошеня, погляд на могутніх істот завжди залишає на тобі слід.

 Я мовчав, не відповідаючи. Не хотілося своєю дурістю чи хтивістю розізлити одну з наймогутніших богинь цього світу. Почувши мої думки, Нікс розмріялась, змушуючи мене прижати вуха до голови. Навіть її сміх давив на мою свідомість, приносячи дискомфорт.