Розділ 36. Кінець комфортному життю

- Нам на краще.

Ось як відреагувала Серафима на новини. І вона в дечому права. В цьому хаосі ніхто не зверне увагу на темного мага, який шукає відповіді і магесу, яка візьме під контроль певні території.

Пообідавши, ми продовжили займатися печаткою. Роботи ще повно. І чим більше я працював, тим більше починав розуміти, за що відповідає той чи інший візерунок. Ось ця велика спіраль - дає змогу сконцентрувати потік мани біля печери. А ця стрілка, яка вказує на яму троглодитів - дає направлення звідки брати енергію і звідки починати ілюзію. І подібна кількість деталей зашкалювала на один квадратний метр.

 Розігнувся тоді, коли вже остаточно стемніло. Все начерчене тьмяно світилося в ночі, наче роблячи це місце якимось казковим. Ще й красуня-чарівниця поряд.

- Я все, - ліг на землю, дивлячись у зоряне небо. Така праця втомлювала не гірше, ніж бій. Навіть злиття з Гурою не допомагало. - Ти як?

Так б і прикрив очі, засинаючи, але не можна: замерзну, ще й кину знесилену магесу. Бо судячи, що вона не відповідає мені, щось пішло не так. Важко зітхнувши, піднявся і пішов до Серафими. Вона, поклавши голову на руки, здається дрімала. Довге волосся злегка світилося пурпуровим кольором, та й ріжки мерехтіли в такт серцебиття. Я не міг намилуватися її вродою і неземною красою.

Як тільки підійшов до жіночки, та одразу розплющила очі, втупившись в мене. Пурпуровий вогонь в очах заворожував, а в цій темряві здавалося, що на мене дивиться сама стихія, готова у любий момент спалити на місці. Проте, попри всі думки, я не вагаючись, підняв Серафиму на руки.

- Втомилась? - моє питання було суто риторичним, бо я і так це бачив.

- Знаєш, яким б ти могутнім не був, а копітка робота завжди виснажує, - поки вона говорила, я швидко йшов до річки. І аналізував її магічний стан. - Без тебе, я б робила це вдвічі довше. Якщо не більше…

- Мрр?

- Коли сам працюєш, то можеш дозволити полінитись і відпочити. А коли біля тебе людина навіть голову не піднімає від підручника, то й гордість не дозволяє розслабитись.

Я похитав голову, не погоджуючись. Завжди старався швидше закінчити справи, щоб потім було більше вільного часу. Але скільки людей, стільки й поглядів на життя.

Коли підійшли до гарячого басейну, зрозумів одну річ - мінімальна кількість відхилень в мані Серафими. Чи то через те, що її обсяг зменшився десь на третину. Чи… їй стало краще. А це означає тільки одне - ми скоро розлучимось. На душі стало якось пусто.

- Що з тобою? - з підозрою у голосі спитала Серафима, роздягаючись. Але я тільки відмахнувся.

Допомігши магесі спуститися у гарячу воду, я вже за звичкою поліз у річку, щоб поплавати. Холодна вода зняла напругу в тілі, розганяючи кров, а перехід в теплий басейн розслабив м’язи. Варто було сісти біля Серафими, як вона одразу оперлася на мене.

- Я вже звикла до цього, - з сумом промовила магеса.

Я не відповідав. Моє життя в цьому світі було наповнено біганиною, або виживанням. І не перший раз ловлю себе на думці, що поточне нерозторопне життя з Серафимою під боком - мені сподобалось. Цей комфорт важко знайти в повсякденні, особливо коли навкруги один хаос із подій і поганих новин.

Серафима знову заснула, тому взявши її на руки, виліз з води. Навіть не розплющуючи очі магеса щось буркнула і з нас зникла вся зайва волога. На цей раз з хутра також. Хех, вона ще й розвиває свої закляття.

Злившись з Гурою, голяком попрямував до печери, а речі закинув в просторове кільце. На диво моя хтивість ніяк не реагувала на голу жінку в руках. Можливо, зараз моя втома перебивала емоції. Мда…

Не встиг я нормально вмоститися для сну, як знову відчув якусь магічну істоту на грані сприйняття. Дав команду Гурі на знищення цього монстра, а то задовбав вже. Проте, як тільки дух вискочив з печери, істота, наче щось відчула і швидко зникла. Поки я слухав мірне сопіння Серафими, Гура дійшла до місця де був монстр і нічого не побачила. Зображення яке вона показувала, демонстрували порожню галявину без жодних ознак якогось втручання. Це ще що за дідькова магія?

Повернувши Гуру, майже одразу заснув. Я бачив своє старе життя, як я біг після тренування додому, щоб ще встигнути зайти в кав’ярню за смаколиками для сестри. Ліліт завжди раділа чомусь смачненькому, а пиріг з кав’ярні був її улюбленим. Не пам’ятаю, чому тоді вирішив щось купити для Літ, можливо, просто захотілося. Але досі пам’ятаю її посмішку…

Прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Судячи по звукам та відчуттям, Серафима з Гурою вже крутились на вулиці. Я не квапився вставати: на серці було важко, ще й сум давив на розум. І я не знав, це через спогади за сестрою, чи через усвідомлення, що буде сьогодні.

Дідько! Лазарю, якого ти соплі розпустив?! Ще стільки нагод буде зустрітися, а найголовніше - потрібно рухатися вперед, щоб дізнатися, що з сестрою!

Давши собі психологічного копняка, я підскочив і провів швидку розминку. Одягнувшись, вийшов назовні та побачив дещо дивне: Серафима стояла поруч з Гурою і пальцем показувала щось на криші карети. Судячи по відчуттям від моєї тіні, вона взагалі не розуміла, що потрібно зробити.

- Нарешті прокинувся, - це перше, що сказала Серафима, побачивши мене. - Лізь сюди.