Розділ 26. Місія

Другого добити мені не дали. Георгій кричав, прикривав своїм тілом, але врятував молодого хлопця від безболісної загибелі.

- Чому ти так чиниш? Вони ж беззахисні!

- Це вороги, - я роздумував залучити Гуру до вбивства фіренців. Так священик не встигне відреагувати. Тим паче, ще двійка валялася в лісі. - І щойно прокинуться, спробують вбити мене.

- Це діти, вони просто виконують свій обов'язок!

- А я свій.

- Дай мені з ними поговорити, - благально попросив Георгій, мабуть відчувши мої наміри. - Я зв'яжу їх, вони не зможуть заподіяти тобі шкоди.

- Добре, але якщо я відчую небезпеку - уб'ю.

Поки священик перетягував бранців і зв'язував їх, я стягнув мерців в одну купу з кіньми. Дивлячись на обличчя фіренців і їх обладнання, зміг доповнити склад лицарського загону. У зброєносців теж була ієрархія, судячи з нашивок: один старший і два молодих для навчання. Проте старших я прикінчив.

Звісно, не забув зняти речі з супротивників. Оголяти їх не став, а ось обладунки, зброю, гроші та біжутерію зі священика відклав убік. Гура зжерла частину коня, і я відрізав шматки м'яса зі стегна і попереку тварини, попросивши монстрика притримати їх поки що в себе. Як і думав, тиск на ядро не збільшився, якщо предмет ховала Гура. Але водночас підсвідомо зрозумів, що покликана істота не зможе довго утримувати інші предмети, якщо це не їжа. Схоже, тут більше справа у свавіллі тіні, ніж якісь магічні обмеження.

Озирнувшись на всі боки й не побачивши священика, прислухався до оточення. Чотири живі істоти неподалік у лісі. Георгій вирішив влаштувати осторонь невеликий табір? Гаразд, скоро почне темніти, не завадить відпочити, але для початку треба позбутися тіл.

Полум'я спрацювало як треба, підживившись моєю магічною силою, воно перетворило мерців на попіл. Так, а тепер час розібратися з трофеями. Для початку запхав обладунки в мішки з ремінцями, які були в сумках у зброєносців. Провозившись з десяток хвилин, у мене вийшло зменшити багаж до двох мішків і однієї великої сумки забитої різним дріб'язком. Звичайні ножі та мечі, а також деталі броні зброєносців, залишив валятися в загальній купі. Не так вони мені й потрібні.

Хоча варто визнати, набрав непогані речі. Навіть металевий баклер зняв з руки старшого зброєносця і тут же підв'язав ременями собі на руку. 

Поки складав речі зрозумів, що поставивши мітку на загиблих людей, я не відчув сильних змін, хоча раніше з'являлися нові тіні, проте зараз було щось інше. Але для більшого розуміння, треба буде заглибитися в себе.

А тепер думки геть, можна почати експеримент.

Для початку опустив у тінь сумку. Стало важче за відчуттями, немов натиснули на нутрощі, але терпимо. Випустив невелику хмару темряви в кущі - чаклувати міг, але обсяг мани зменшився. Схоже, вага об'єктів безпосередньо впливає на займаний обсяг мани в ядрі. Точно! Це ж як тоді, коли я закликав перших тіней! Такий самий принцип утримання мани.

Взявши мішок, частково занурив його в тінь і тут же потягнув назад, завалившись обличчям у траву. Дідько! Я насилу перекинувся на спину. Усі сили пішли в нікуди і з'явилося сильне виснаження. Схоже, коли мені не вистачило мани, використовувалася життєва сила. Ще помру з цими експериментами!

Повалявшись з десяток хвилин, зміг піднятися. Судячи з того, що руху в таборі Георгія немає, принаймні ніхто не намагається втекти.

Прислухався до себе, схоже, я можу ще взяти кілограм десять, не більше, але тоді позбавлю себе можливості чаклувати, чого не хотілося б. Подивився на мішки. Хм... закопати їх чи що? Заржавіють у землі, шкода. Але й тягати тяжкості не хотілося. Можна, звісно, повернутися в селище і віддати все Мирону, але це занадто довго. Гаразд, зранку вирішу.

Піднявши трофеї, покрокував до табору. Було важко, кожен комплект обладунків важив під тридцять кілограмів, а до них ще деякі речі зброєносців і частина пристойної зброї. Я думаю, там і всі п’ятдесят кілограм на мішок буде. Ще й не відновився до кінця, після експерименту...

Поки допер до табору, дихання збилося: хрипів, як загнаний кінь. Скинувши мішки на краю невеликої галявини, спробував віддихатися. Георгій лише здивовано подивився на мене і повернувся до казанка, продовживши помішувати вариво.

- Що робиш? - віддихавшись, нарешті можу запитати.

- Відвар для послушників, заспокоїть їхню свідомість.

- Краще б для нас щось корисне зробив, - проворчав я, підходячи до бранців і перевіряючи мотузку. Усі троє прив'язані до дерева і зі зв'язаними руками, священик постарався на славу. А ще я відчув сліди мани. - Ти зачарував їх?

- Трохи, - обличчя Георгія, що стояв над вируючим казанком, мало зловісний вигляд. - Що із загиблими?

- Цінні речі тут, - кивнув у бік мішків. - Тіла спалив.

На цьому розмова припинилася. Колишній найманець, знявши казанок, взявся відпоювати полонених, а я, витягнувши з тіні сумку, дістав невелику сковороду без ручки. Спочатку не зрозумів, що за збочення, потім здогадався, що в спеціальну виїмку вставляється палиця, щоб перемістити пательню. Фіренці були підготовлені до походів, тому начиння в них вистачало. Хоча частину я все одно викинув...

Струмок протікав недалеко, навіть біля багаття я чув дзюрчання води. Поки споліскував сковорідку і наповнював флягу, попросив Гуру помити м'ясо. І тієї ж миті ляснув себе хвостом по лобі. Це ж я міг її попросити тягнути мішки, а не самому надриватися!