Розділ 25. Попутник

Кашель Мирона збив мене з подоби трансу. Зупинившись, часто дихаючи, я витер піт із чола і подивився на чоловіка.

- Звідки стільки сили?

Він кивнув на колоди. Одна зруйнована, друга вкрилася тріщинами і ось-ось розсиплеться. Я знизав плечима. Подібне виходило за рамки логіки, адже навіть попри старання, межі своїх сил я не зміг намацати. А якщо додати ще мани в тіло, то вийде помірятися силою з монстрами.

- Ти ж не людина? - Міла як завжди з'явилася раптово.

На цьому питанні я кивнув на зруйнований «тренажер». Чи можна це назвати людською силою? І взагалі, де межа людської сили? Моя голова просто розривалася від незліченних запитань, які я відштовхував глибоко подалі. Розібратися б з поточними проблемами.

- Все готово?

- Так, поснідаємо і можеш іти, - жінка запрошувально змахнула, попрямувавши в будинок.

Коваль же, потупцювавши на місці, розглядаючи колоду, буркнув:

- А я ще думав тебе на кулачний бій викликати...

За час, поки тренувався, розвиднілося і, за словами Міли, вони прокинулися саме через галас на подвір'ї. Вибачився за ранній підйом, але жінка лише махнула рукою, що вони й так у цей час встають.

Швиденько обмившись, одягнувся вже у свої речі, випрані, висушені і підшиті де треба. Сорочка, тепла кофта, щільні штани і черевики. Броньку поки що залишив, не діло це за столом у ній сидіти.

У гостьовій уже було накрито. Вівсяна каша з маслом, варення в блюдечку, хліб і чай. Подякувавши господарям, приступив до їжі. Розмови не було, всі зосереджено їли, Міла лише кидала задумливі погляди на мене, але якщо нічого не каже, то й питати не варто. Мирон так взагалі нічого не помічав, змітаючи зі столу все. А я не сильно від нього відставав, все-таки тренування забрало достатньо сил.

Закінчивши з їжею, повернувся за бронею. На теплу кофту вдягнув кольчугу, куплену в Мирона. Потім куртка з металевими пластинами. І поверх усього кольчужні рукави, які призвичаївся швидко підв'язувати та фіксувати. Так, я ставав злегка роздутим, але мої рухи це не сковувало. Хоча треба буде спробувати з нагрудником побігати, чи буде він заважати?

Зібравши свої речі, пішов на вихід. Ще припаси в дорогу треба забрати.

- Лазарю, почекай, - зі невеличким пакунком на ґанку стояла Міла, та й коваль поруч крутився. - Ти зараз у який бік?

Прикинувши розташування світила, кивнув сам собі.

- Південний схід.

Мирон переглянувся з дружиною. Це що вони задумали?

- Візьмеш завдання? - бачачи, що я очікую продовження, схиливши голову на бік, староста продовжила. - Потрібно перевірити гніздо гулів. Воно за добу шляху на півдні, але ближче до Малої Імперії.

- Мені немає сенсу повертатися...

- Це не потрібно, - Міла швидко дістала кілька амулетів. - Ось, це сигнальні маяки. Тобі просто треба розвідати і стиснути потрібний амулет. Я поясню докладніше, якщо погодишся.

- Оплата?

- Та я тобі кольчугу продав задарма! - спалахнув було Мирон, але акуратна долонька дружини зупинила його.

- Три золотих.

Я аж нявкнув від подиву, зробивши крок назад. Сума величезна за мірками селища. Я розумію, що староста і коваль – самі багаті в Рхосі, проте пропонувати стільки за завдання розвідки... це багато.

- Чому така велика ціна?

Виявилося, все дещо складніше, ніж я думав. Гнізда там два, недалеко одне від одного. Тобто був шанс нарватися на гулів. Це більше підходило завданню по винищенню монстрів і тоді ціна відповідала заявленій. Міла це розуміла, як і я.

Хоча одну зграю я винищив, але скільки цих тварюк залишилося - невідомо. Проте те, що я залишився живим і навіть не сильно постраждав, давало впевненості старості селища, що я справлюсь з завданням. Плюс до складності: загін лицарів, які вочевидь щось задумали і скоріше спробують убити мене. Мирон порекомендував не вступати з ними в битву, але тут в мене вже були свої думки. Мені хотілося перевірити свої можливості і я з радістю виб'ю дух з фіренців. А якщо все буде погано, що ж завжди можна звалити через тіньовий світ.

З амулетами все просто. У них три кольори скелець: червоний, синій і зелений. Якщо гніздо порожнє і нікого не виявив - зелений. Під час зустрічі гулів і їх зачистки - зелений. А ось якщо відбуватиметься битва з лицарями - червоний.

- А є чорний? - з усмішкою запитав. - Раптом усе піде взагалі не за планом і звідти треба просто бігти, нічого не помічаючи.

На мій подив, Міла витягла ще один, тільки безбарвний і кинула мені. М-да, відчуваю, я знову влип у щось.

- Не думаєте, що заберу гроші і просто втечу? - все-таки вирішив запитати.

- Духи не служитимуть брехливому господареві, - з м'якою посмішкою промовила Міла. - І не забудь погодувати свого духа, бідолаха зовсім замучився.

- Няв, - погоджуючись, кивнув.

Ага, бідолаха... тільки я Гуру тут не випущу, швидко мені пригадають мертвого хлопця. Дуже розумним для цього не потрібно бути, достатньо подивитись на кігті прикликаного монстра.