Розділ 24. Добро і зло

- Чому ти так напружився, подорожній? - священик по-доброму посміхався, але вдивившись у мене, насупився. - Зрозуміло...

Я ж роздивлявся чоловіка. Короткий їжачок сивого волосся, акуратна борідка й сірі очі, густо обрамлені зморшками. Цікаво, що станеться, якщо просто зараз прикінчу фіренця. Судячи з усього, місцеві до нього добре ставляться. Але Георгій мене здивував.

- Проходь до церкви, не діло це, коли поранений стоїть біля порога.

- Чому?

- Ми всі єдині перед Ним. І всі колись постанемо перед Його судом, не мені судити діяння інших.

Священик зайшов усередину. Похитавшись, пройшов за ним, тихо віддавши команду:

- Гура, якщо я втрачу свідомість або не відреагую на небезпеку, вбий священика насамперед.

Тінь залишалась моїм козирем і моїм рятувальним кругом. Церква була простою, складена з оброблених колод. Я напружив пам'ять, але зміг згадати, який вигляд мали старі церкви, тільки узагальнено, тому не міг порівняти з моїм світом. Усередині панувала напівтемрява, яку розганяло світло з вікон. У центрі на монолітному вівтарі стояла величезна кам'яна чаша, наповнена водою. Там же десяток книг і сухі трави. Ще й кілька крамниць уздовж стін і все. Скромно. Священик стояв біля чаші, перебираючи трави і поглядаючи в розкриту книгу.

Я боявся, що щойно ввійду до церкви, щонайменше мене щось затримає чи підпалить, однак, взагалі нічого не відчув. Ні магії, ні божеств, нічого.

- Сідай і знімай одяг.

Знявши кольчужний рукав, куртку і щільну кофту, обережно присів на лавку. Тварюка продавила метал, як папір. Відчуваю, треба обзавестися чимось серйознішим, ніж шкіряна куртка з металевими пластинами. Але чим? Рухливість втрачати не хочеться, та й щось нове коштуватиме грошей багатенько.

Поки я розмірковував, священик, намочивши ганчірку, акуратно протер плече, розглянув рану і кивнув сам собі.

- Зрозуміло, гулі?

- Так.

Георгій повернувся до вівтаря, взявши ступку, куди накидав листя і почав його змішувати. Але тиша довго не тривала.

- Чому ти вбив їх? - священик не дивився на мене, продовжуючи займатися ліками. Я ж меч не випускав із рук.

- Кого?

- Слуг Єдиного. 

- Вони перекривали єдиний шлях до Намії.

- Тобто, це не для того, щоб нагодувати темряву всередині тебе? І ту тварюку, що тобі прислуговує?

- Ні, - я намагався стримуватися, ось тільки всередині все клекотало. Так, хто він такий?!

- Адже все можна вирішити, не вдаючись до насильства...

- Та ти знаєш, через що мені довелося пройти?! - гарчання вирвалося саме собою, я схопився, оголюючи меч. Хотілося вбити на місці святенника. Зупиняв тільки його спокій: він продовжував змішувати трави. - Щоразу, зустрічаючись із твоїми братами, мені доводилося битися за своє життя. І не тільки мені!

- Сядь, я нанесу ліки.

Чомусь спокійний тон Георгія присоромив мене. Глибоко зітхнувши, сховав клинок і сів на місце. Священик наніс зелену рідину, рану защипало. І з кожною секундою печіння посилювалося. 

- Терпи, потрібно позбутися трупної отрути і зараження, - отець Георгій обмацав плече, поки я скрипів зубами від болю. - У них були свої причини, і я не виправдовую їх.

Я не відповів. Мені ця філософія була глибоко по боку. Хотілося бути собою й орієнтуватися на свою мораль, а також вижити. І зараз від убивства мене стримувало лише ставлення священика до мене, прояви він хоч на мить агресію - приріжу одразу.

- І ще раз повторюю: убивство не завжди вихід з положення, подумай над цим. Тримай, - Георгій перетягнув чистою ганчіркою плече і дав мені мішечок із маззю. - Іди до коваля, там же живе староста, у нього на ніч зможеш залишитись. Обмиєшся, нанесеш ще раз. Якщо що, я буду тут.

Чомусь хотілося нагрубити у відповідь, але я стримався. Глибоко в душі розуміючи, що Георгій у чомусь має рацію. Ось тільки фіренці у мене вже міцно асоціюються з фанатиками, яких потрібно винищувати.  І зараз цей старий ламав мій шаблон. Можливо, в майбутньому я про це пожалію, проте щось в середині мене хотіло, щоб на цей раз все закінчилось не кроволиттям.

Накинувши кофту, взяв свої речі і через силу все ж таки сказав:

 - Дякую.

- Єдиний благословить, найманець.

До дідька його.

На вулиці було свіжо, тому швидко покрокував у бік диму, що виднівся. Місцеві, які траплялися на шляху, поглядали на мене, хто з цікавістю, хто підозріло, але з розпитуваннями не лізли. Уже здалеку розчув дзвін молота, коваль працював на повну. На околиці селища був черговий зруб, але більший, ніж бачені раніше. Поруч також було приміщення меншого розміру, саме над ним стояв стовп диму.

На ґанку стояла вродлива жінка, вона явно чекала на мене, бо варто було підійти ближче, запитала:

- На ночівлю?

- Ніч, припаси в дорогу, а також ремонт, - я показав речі в руках. - Ще зі старостою зустрітися б...

- Проходь, обговоримо.